Цісар Франц Йосиф І Габсбурґ мав величезну кількість різноманітних титулів, найважливіші з них навіть були винесені на монети з його монаршим зображенням: «Імператор Австрії, король Богемії, Галичини, Іллірії і т. д. і король Угорщини». Тож бачимо, королівство Галичини і Володимирії (Галіції і Лодомерії) було першорядно важливою частиною Австро-Угорської імперії. Але менше з тим. Для нас зараз важливішим виглядає те, що за освітою Франц Йосиф був інтролігатором (тобто палітурником). Здобувши цей фах (і мабуть, відповідний диплом чи посвідчення), все життя займався якимись іншими справами. Кожен з роду Габсбургів мусив мати якусь конкретну професію. Наприклад, Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) був бляхарем. Можливо, збереглися і спалітурені Францом Йосифом книжки, але це вже не так важливо.
Імператор – інтролігатор, от це цікаво. Про палітурницьку освіту нашого найяснішого цісаря я взнав вже давно, а ще давніше знав про одного інтролігатора, але про іншого, але це все стосувалося і цісаря. Річ у тім, що у моєї мами Оксани Сенатович є прозовий цикл «Старі бережанські оповідки». Мамин тато, мій дід Павло Сенатович залишив чимало записів, серед яких є і «Записи дідуся Зенона», тобто його батька Павла Сенатовича, директора пошти. Чому дідуся? Бо записи ці мій дід Павло робив для своєї дочки, пригадуючи розповіді свого батька. І є серед цих маминих «Старих беражанських оповідок» одна, яка стосується нашої теми, властиво – інспірувала її. Позаяк обсягу ці оповідки невеличкого, то наведу її повністю, щоб зберегти увесь аромат. Отже, оповідка «Про інтролігатора і про графа, який мив руки після читання»:
«У Бережанах був один дурний, який дуже ретельно підмітав вулиці. У Львові, коли мав туди приїхати цісар Франц Йосиф, здавалося, подуріли всі: місто підмітали, чистили, шкрябали, навіть бруківку, як паркет, мили теплою водою з милом.
Зустрічали цісаря маси львів’ян, витягнуті у довжелезні ряди. Стояв в одному з тих рядів Мілько Викотивіз – вчорашній бережанський гімназист, а тепер учень львівського майстра-інтролігатора, тобто палітурника. Проходив цісар рядами, навіть з деким перемовлявся словом. Мабуть, сподобався йому високий кучерявий Мілько, бо зупинився біля нього і запитав:
– Хто ви є?
– Я інтролігатор, Ваша Величносте, – не моргнувши оком відповів Мілько німецькою мовою з галицьким акцентом.
Цісар на хвильку задумався. Чи то не дочув, чи не зрозумів, бо потиснув Мількові руку і сказав:
– Як гарно, такий молодий, а вже на такій посаді.
О, скільки розмов було про те потискання руки, коли Мілько приїздив до батьків у Бережани. Жартома питали, чи він вже мив ту руку, яку потискав цісар, навіть цікавилися, чи обідав тоді у Львові з цісарем. Мілько відповідав, що відмовився від запрошення пообідати з цісарем, бо не хотів залишитися голодним. Загальновідомо було, що цісар їсть дуже швидко. Смаколиків не визнавав, через що віденський аристократичний світ не любив спільних обідів або вечерь. Як тільки Його Величність встає з-за столу, всі присутні на обіді також мусять вставати, навіть щойно вкинутий до рота шматок дожовували вже стоячи.
Мілько вивчився на палітурника, гарно оформляв книжки, став справжнім майстром своєї справи. Якось одну зі своїх найкращих робіт мав нагоду передати знайомій графині до Кракова.
Графиня, хоч читати книжок не любила, та цьому подарунку зраділа не менше, як її чоловік граф, який читати книжки любив. Проте граф мав погану звичку: читати під час їжі, як це полюбляють робити діти. Дітей можна старатися відучити від поганих звичок. А граф уже був у такому віці, що до переучування не надається. Сідав граф за стіл, розгортав прекрасно оформлену книжку – подарунок інтролігатора зі Львова, починав читати і водночас їсти. А коли їси і читаєш, неодмінно появляються на сторінках масні плями. «Отаке твоє графське читання», – обурювалася графиня і відсилала графа до умивальника мити руки. Сама ж брала ту книжку в руки, тулила до грудей і вмощувалась у графський фотель думати про її інтролігатора».
Ось тут і виникає колізія. Маємо і парадокс, і закономірність. Було відомо, мабуть, і моєму прадідові Зенонові, і дідові Павлові, який записав його розповіді для моєї мами Оксани, що цісар Франц Йосиф мав фах інтролігатора. Але в народній свідомості цей факт розчинився і пам’яталося тільки те, що слово-поняття «інтролігатор» якимсь чином стосується і цісаря. І це переросло в оповідку, в якій сам цісар вже не є інтролігатором, а ним стає якийсь народний герой.
У чому ж парадокс і в чому закономірність? Парадокс у тому, що реальну гідність інтролігатора цісар нехотячи віддає комусь іншому, і не його у тім вина. А закономірність полягає в тому, що таке «зміщення понять» відбувалося і відбувається повсюдно й повсякчас. Для цього не потрібні великі відтинки часу, це може ставатися і за якихось «сімнадцять митей весни», тобто дуже оперативно. І відбувається це різноманітними способами.
От наведу хоч а б такий приклад, який щойно мені вибрунькувався в голові. Всі знаємо, що таке «мазохізм», безвідносно до персоналій. І якщо хтось є мазохістом, то його так мазохістом і називають, публічно чи позаочно. Ще хтось може в собі відчувати й помічати риси мазохізму, приховуючи це і притлумлюючи в собі. А в популярній свідомості чи не найбільшим мазохістом вважають таки нашого землячка, львів’янина за народженням Леопольда-Ріттера фон Захер-Мазоха. «Богу душу винен» не-кіт Леопольд по мамі мав прізвище Мазох, описував відповідні перверзії, але сам таким не мусив бути. І от підступний психіатр-сексолог Ріхард фон Крафт-Ебінґ для відповідних-таки перверзій приліпив Леопольдове материнське прізвище. Тобто Захер-Мазох «інтролігатором» не був реально, але став ним у загальній свідомості. Варто зазначити, що сам Захер-Мазох обурювався терміном «мазохізм», шануючи дівоче прізвище своєї матері.
Формулювання «імператор-інтролігатор» наштовхує одразу на думки про давню поетичну алітерацію, коли слова у вірші мали починатися з тієї ж літери (це один із розмаїття тих навіть давніх прийомів). Із цих поетичних конструкцій (не мусово алітераційних, але часто римувальних) пізніше розвинулися навіть перекручення чи прозивалки, дражнилки. На шашлик кажуть «шашлик-машлик», для прикладу, на кашу – «каша-малаша», стосовно ж індивідів чи персоналій – варіабельність плюс нескінченність: «Іван-барабан», «геній-гуеній», «Ромко-бомко», «чемпіон-мудодзвон» тощо.
Зовсім недавно у Психоаналітичному кіноклубі (в «Дзизі») я переглянув улюблену стрічку Андрія Содомори (який був того вечора спеціально запрошеною зіркою) – фільм австралійського режисера Пітера Віра «Спілка мертвих поетів» (фільм давніший, 1989 року випуску). Так-от, там є один сюжет, коли новий екстраординарний вчитель літератури в елітній приватній школі радить учням-підліткам запам’ятовувати з поезії і зберігати в собі не її формальні ознаки чи описані реальні факти, а лише базовані на цьому власні відчуття, переплавлені через себе факти. Кажучи фігурально – якщо ми читаємо поему життя Франца Йосифа І Габсбурґа і взнаємо з неї, що той за фахом був інтролігатром, то не мусимо цього запам’ятовувати достеменно – інтролігатором може ставати і бережанський гімназист.
Якщо цісар Франц Йосиф І за своєю першою освітою був інтролігатором, тобто першим його освітнім дипломом (і єдиним, слід розуміти, такого плану) було посвідчення інтролігатора, то я, взоруючись на «татуська Франца Йосифа», згадаю і той кумедний факт, що за першою своєю освітою (не рахуючи середньої школи, бо то обов’язкова програма для всіх) я – фотограф. Саме так, як би це смішно не звучало. Хоч я пройшов усі можливі освітні рівні (за совка жартували колєґи, що мені бракувало ще тільки диплому Вищої партійної школи; але ж я ніколи членом партії не був): університет, аспірантура, докторантура, а далі вже нема куди вчитися, хіба ти є фріком. Тож я закінчив курси фотографів, а одразу після мене, вже взоруючись на мене-таки, їх закінчив і мій тодішній найближчий сусід і друг дитинства Любко Петренко. У своєму архіві я відкопав свій перший диплом фотографа, датований 1982 роком.
Ті курси фотографів я закінчив на вулиці Павліка Морозова, теперішній Леся Курбаса, у приміщенні, де зараз розташований Театр Курбаса. Керівника тих курсів Мирослава Максимовича, якому вже понад вісімдесят років, деколи бачу на львівських вулицях, він тримається живчиком, жвавий у розмові, час до часу перекидаємося з ним словом-другим.
Ми використовуємо