Історія йде на війну

Вахтанг Кіпіані на Фейсбуці висловив своєрідний підсумок історичних пошуків частини української націонал-демократії. Звучить він так: «Поки в Росії та Польщі є свої історичні політики і вони спрямовані на знищення нашої ідентичності та суб'єктності, ми зобов'язані мати інструменти оборони та нападу. На полі історії, зокрема. Ті, хто цього не розуміє, – або благодушні дурачки, або лицеміри, або агенти. Або просто мало знають про реальне життя».

Тобто нас не має цікавити історична правда, нас має цікавити стратегічна і тактична цінність історичної інформації в умовах бойових дій проти російських та польських агресорів. Запитання: а якщо, скажімо, патріотичний український історик знаходить історичний документ, який послаблює «наш» напад і «нашу» оборону, натомість надає нові можливості підступному союзу Сталіна з Пілсудським? Уточню: цей історик – не «дурачок», не «лицемір», не «агент». Чи оприлюднить він таку історичну правду?

От тільки формулювання пан Кіпіані обрав дещо неточні. Йдеться не про «інструменти оборони та нападу на полі історії», йдеться про пропаганду. Фактично, стверджується: історія пішла на війну, правда нікому не цікава, якщо вона не послаблює ворога і не підсилює нас.

Тільки, знову-таки, важливо запитати себе: а чим ми, власне, відрізняємося від «русского міра»?

Звісно, хтось може сказати, що «русскій мір» – це коли історики/історичні пропагандисти всіма методами прославляють вождя Сталіна, Червону Армію, а також усіх, хто вбивав людей в ім’я могутності Росії. Варто лише поміняти ім’я вождя, назву армії, а Росію замінити на Україну – і це вже буде зовсім не «русскій мір», а справжнісінький «український світ», за який боролися всі наші героїчні предки, аж до трипільців включно.

Поспішу розчарувати: це все ще «русскій мір». Якщо на хрущобній будівлі замість величезного напису «Ленин жив!» написати «Франц Йосиф Перший живий!» – це не наблизить нас ані до Європи взагалі, ані до Австрії зокрема. Зрештою, можете замінити цісаря на будь-якого іншого політичного діяча: радянські методи побудови суспільної свідомості не можуть збудувати нічого, крім чергової репліки радянського суспільства. Навіть якщо з завзяттям комсомольців валити пам’ятники комсомольцям.

Поки ми сприйматимемо історію як поле битви проти «ляхів» та «москалів» – Європа дивитиметься на нас як на ще одних дикунів, у яких, щоправда, ведмеді ходять по вулицях не в лаптях і з балалайками, а в личаках і з кобзами. Невелика втіха для тих, хто хоче все-таки прийти до Європи як європейська нація.

«А як же ставитися до історії по-європейськи?» – постає логічне запитання. Річ у тім, що нема загального європейського ставлення до історії, натомість є принципи, за якими сучасна Європа взагалі існує. Головний з них – це відповідальність. В ідеалі, український історик має ставати найжорстокішим прокурором будь-якого історичного персонажа, щодо якого з його (або суспільної) точки зору доречно вживати прикметник «наш».

Загін «наших» атакував населений пункт, в результаті чого загинуло багато цивільного населення, та ще й з числа етнічної меншини? Український історик має доводити, що це геноцид. Якщо доказів недостатньо – тоді так, він має визнати: «наші» в цій ситуації чисті, геноциду не було, йдемо далі.

«Наш» політичний діяч під час Другої Світової розпочав співпрацю з німецькими нацистами? Український історик має доводити, що цей діяч – один зі співучасників Голокосту. Недостатньо доказів – гаразд, тоді можна з полегшенням визнати, що «наші» в цій ситуації також чисті.

А якщо не чисті? Тоді ми – українці – маємо бути відповідальними за злочини, які вчинили «наші». Ну, або визнати, що вони не «наші», а навпаки, маргінальна структура, яка не має жодного стосунку до мейстріму українського державотворення.

От побачите: сконструйовану на відповідальності картину національної історії неможливо буде атакувати ані з російського, ані з польського, ані з угорського чи будь-якого іншого боку. Бо відповідальність – це ознака сили, а не слабкості. При чому сили не лише зовнішньої: у країні, де всі без винятку громадяни виховуються на відповідальності за власні дії, не може бути жодного «беркуту» з його звірячою жорстокістю до співгромадян, та й Януковича – як наслідку нескінченних популістичних перегонів у владі. Бо, власне, популізм – він найкраще проростає у країнах з низьким рівнем почуття відповідальності. За прикладом далеко ходити не потрібно: Росія, де катастрофічні внутрішні проблеми прикривають «воевавшими дедами», «державным величием», «духовностью» і сумнозвісним «а у вас негров мучают».

І якщо ми не бажаємо стати маленькою копією Росії – то перш за все варто повернути нашу історію з пропагандистської війни. Цього недостатньо для побудови цивілізованої європейської держави – проте це необхідно.