Не вщухають суперечки навколо проекту нового мовного закону. Одні кажуть щось типу «мова ворога – це інструмент ворога», а інші – «це не мова ворога, це наша мова, не заважайте нам бути українцями, не відмовляючись від неї». Питання насправді дуже непросте, так і хочеться написати, що обидві сторони праві – але це теж не буде цілковитою правдою. Бо ситуація складна, і розглядати її варто в кількох площинах.
От я беру читанку для другого класу, за якою ми навчалися в радянські часи. Вона – українською мовою. Діточкам розповідають про Леніна, колгоспи, непереможну Радянську Армію, нашу Батьківщину – Радянський Союз, її столицю – величне місто Москву. Чи той факт, що книга українськомовна, означає, що вона формує якусь окрему, українську ідентичність? Ні. Я добре пам’ятаю середовище цукрозаводського містечка в Центральній Україні початку 1990-х: так, там розмовляли українською, уживали народних традицій, але в політичному плані це були абсолютно лояльні радянські громадяни, які – якби не колапс СРСР загалом, ідеологічний і економічний – продовжили б бути радянськими громадянами навіть попри свою україномовність.
З цього можна зробити два висновки. Перший: мова сама по собі не є запорукою окремішності. Другий: іншомовні громадяни можуть бути цілком лояльними до держави, в якій основною мовою не є їхня рідна. Але, звісно, в сукупності з іншими чинниками мова може переважити ситуацію в певний бік – тобто вона є одним з основних чинників, але далеко не єдиним.
З України радянської перенесімося в Україну нинішню, пострадянську. Згадаймо дві події, до обох з яких застосовували термін «Майдан», а саме: «Мовний Майдан» і «Європейський Майдан». Перший – це коли виходили на захист української мови. Вийшло небагато, поразка. Другий – на захист європейського вектора розвитку держави. Результат відомий: Янукович змушений був втекти, Путін завчасно розкрив свої плани і фактично програв, не отримавши очікуваної «Новоросії». Як так сталося?
Річ у тім, що Україна – хоч як пафосно це звучить – відбулася як національна держава. Нація (сукупність громадян різного етнічного походження, різномовна і різнорелігійна) загалом визначилася із тим, що саме Україна – наша держава. Це перше і головне. Друге – нація визначилася із тим, якою саме державою вона хоче бачити Україну на базовому рівні. На відміну від Росії, де досі існує сильний суспільний запит на державу, яку би всі у світі боялися, а тому поважали – громадяни України прагнуть жити у державі, яка б поважала їхні права, забезпечувала законність та добробут. Так, є дуже багато розбіжностей у тому, як саме громадяни бачать таке забезпечення – але загальний вектор вказано. І цей вектор більшість асоціює з «Європою», а «Європу» бачить антиподом «Росії» (беру в лапки, бо ці поняття скоріше світоглядні, ніж політико-географічні). Саме тому страх повороту від «Європи» до «Росії» і вивів людей на так званий «Європейський Майдан», який потім переріс в подію, названу «Революцією Гідності». До речі, дуже влучно названу, бо гідність – на думку більшості активних громадян України – якраз і відмежовує умовну «Європу» від умовної «Росії».
Яке ж тут місце української мови? А от якось так природно вийшло, що рух «від Росії» автоматично посприяв зростанню позитивного іміджу української мови зокрема та української ідентичності загалом. І у деяких політиків виникла радісна ейфорія: а давайте «під шумок» зробимо те, що давно мріяли: заборонимо все російське, знесемо все радянське – і суспільство зміниться незворотно!
Але насправді більшість із нас, громадян України, «вчилися за радянською читанкою». Проста, механічна зміна мови, якою вони дивитимуться новини або подаватимуть заявку в комунальну контору, не змінить їхньої фактично радянської свідомості. Я міг би багато казати про потребу якісної зміни усієї системи шкільної освіти – від педагогічних ВНЗ до дитячих садочків – але не буду, надто об’ємна тема. Скажу лише про один аспект: про іноземні мови.
Річ у тім, що у світі існують не лише українська і російська мови. Більш за те, кожна мова несе за собою певний світогляд. Так склалося, що у пострадянську добу, скажімо, російська та естонська мови несуть цілком різні світогляди, а російська та українська – не цілком. Тобто світогляд мужиків, які під горілочку ремонтують старий «Жигуль» в гаражах біля спального району – він загалом той самий, хоча ці гаражі можуть бути на околиці українськомовного Луцька, а можуть – на околиці російськомовного Новосибірська. Так, у частині політики погляди будуть різні. Але в усьому іншому – ці люди змогли б з легкістю порозумітися.
Українська мова синхронізована з російською, наш світогляд розчинений у загальному пострадянському – з усіма цими маршрутками, електричками, ЖЕКами, водоканалами та гаражними кооперативами. Російська мова – навіть якщо радикально обмежити російськомовне телебачення і пресу – все одно залишиться «вікном у світ» для українців. Просто тому, що нею є значно більший обсяг інформації. Тому найпростіше і найпотрібніше, що можна зробити – поряд із розвитком української послідовно й активно збільшувати рівень володіння іноземними мовами, в першу чергу – англійською, в другу – німецькою, французькою, іспанською, в третю – мовами сусідів-європейців: польською, чеською, словацькою, угорською, румунською.
Але, звісно, англійська мова має стати базовою. Крім української, громадянин з перших років життя має засвоювати англійську – інакше єдиною світовою мовою для нашого суспільства залишиться російська. В ідеалі 7-річна дівчинка з села в Сумській області має шукати інформацію для реферату в англомовній Вікіпедії, а не в російськомовній, як зараз. Це – найнадійніша запорука відриву від «русского мира», зламу «залізної завіси», яка досі відмежовує нас від решти Європи.
Що ж нам пропонують зараз? А пропонують взагалі заборонити фільми мовою оригіналу з субтитрами на телебаченні. Тоді як англомовні фільми з субтитрами державною мовою – це якраз успішний досвід країн Балтії, де нові пострадянські покоління таким чином привчалися до англійської мови. Тому зараз із молодим естонцем легше порозумітися англійською, ніж російською, а заяви Задорнова чи Жириновського для естонців мало цікаві – переважна більшість просто не цікавиться цими персонажами.
Головне завдання для України – це не замінити табличку «колхоз» на «колгосп», а перейти з радянських світоглядних рейок на євроатлантичні, повернутися до світу, де російську мову просто не сприймають як основне джерело знань, а Росію – як центр Всесвіту. І от коли у волинському селі мені не казатимуть щось типу «наші хлопці їздять на заробітки і в Київ, і в Москву, і за границю», тоді «русский мир» залишиться лише як історичний спогад з українськомовних радянських читанок.
Ми використовуємо