Карґо-культ і потлач

Андрій Бондар, 11 березня 201175719

Іноді мені здається, що наш народ терпить цю владу, яка, за її ж словами, «прийшла надовго», не просто через якусь неймовірну інерцію, а тому, що між ними існує якийсь невидимий зв’язок. І цей зв’язок, звісна річ, лежить у сфері психології.

Річ не в тому, що наш народ терпить владу через задоволення бодай якоюсь складовою її політики. Адже жодних успіхів на жодному фронті не спостерігається. Окрім, мабуть, сфери словотворення. Тут і наш прем’єр, і особливо наш гарант виявляють небачений креативний потенціал. Останній за один усього рік при владі перекрив своїми словесними новотворами добрячу каденцію Лукашенка і нестримно наближається до рекордів нині покійного златоуста російської політики, Віктора Черномирдіна. Втім, президент ще має перспективи для росту. Хоч і не мовознавець він зовсім, як Сталін, а просто міцний господарник і ефективний менеджер.

Банальністю було б сказати, що влада – це дзеркальне відображення народу, чи то пак його демократичного волевиявлення. Але це насправді так. Обираючи таку владу, народ передусім не шанує себе, з часом переносячи своє спочатку тихе, а згодом усе голосніше незадоволення і на владу. Але потім приходить на виборчі дільниці і знову її вибирає.

Проте за всього свого сірячинного характеру, сьогоднішня влада навчилася існувати якимось паралельним життям. Народ просто не даний їй у відчуттях. Чи не тому вона вважає, що одних регулярних білбордів народові достатньо? Чи не тому все далі відривається вона від землі, що втратила нюх і відчуття реальності? Чи не звідси походить оцей потяг до неба і дорогої авіації? Чи це не реалізація одвічної української мрії про «мою хату скраю», про піднебесний хутір, у якому всі, нарешті, залишать у спокої?

Влада не впала з неба. Ба більше: проблема якраз у тому, що вона не просто вийшла з народу, а внаслідок якогось незбагненного антропологічного експерименту повернула напрямок еволюції назад. Вона гірша за народ уже навіть тому, що сконцентрувала в собі всі його найгірші риси – заздрість, захланність, безпричинну лють і байдужість до ближнього. Весь цей набір характеристик – надійна перепустка у владу. Вона абсолютизувала всі найгірші народні звички та рефлекси. Парадокс у тому, що й народ нічим не кращий. Куплений на останні гроші плазмовий телевізор у селянській родині – у структурному плані той самий президентський гелікоптер. Символ малої та великої безвідповідальності – безглуздої і нарочитої.

Українці стають європейцями лише на свята – в родинному колі, при світлі різдвяної свічки. У самій своїй основі ми більші подібні до індіанців або народів Полінезії та Мікронезії. В механізмах соціального життя, в самій його суті лежать два примітивні елементи – карґо-культ і потлач.

За всієї своєї вдаваної індивідуалістичності, українець хронічно несамостійний. На всіх рівнях ми сповідуємо Культ Небесних Дарів. «Газпром» пропустить нашими трубами газ, яким ми і погріємось, і розпилимо по офшорах. UEFA дозволить нам провести Євро-2012, а ми зробимо дороги та готелі. Дарма, що за рік до чемпіонату немає ні доріг, ні готелів. Міжнародний валютний фонд скине нам із літака наступний транш – ми його проїмо і попросимо ще.

А те, що ми здобуваємо неймовірною працею, розбазарюємо потім зі злочинною легкістю. Наша людина й не усвідомлює, наскільки вона пронизана духом потлачу. Та й слова такого не знає. Максимально спрощуючи, потлач – індіанський ритуал обміну дарами,  в ході якого заради знищується власне майно. В народі – це весілля на триста людей або проводи в армію на три села. Це лексус на газоні під обшарпаною готелькою та поїздки в Єгипет на останні гроші.

Але ось бюджетні кошти – 10 мільйонів доларів. А ось – ідея зробити Каневі вертолітний майданчик. За словами Анни Герман, «Такий майданчик потрібний, тому що Шевченківське місце повинно стати місцем паломництва не тільки бідних людей, а й відомих людей з усього світу – президентів, прем’єрів». Я не беруся аналізувати суті повідомлення, бо це занадто очевидно: чергове потьомкінське село з використанням добре перевіреної культурної міфології і «святого» імені. Однак я, звісно ж,  далекий від того, щоб просто сказати: гроші будуть безсоромно вкрадені або використані не за призначенням. Мені й подумати про таке страшно. Але невже народ, якому не вистачає на гречку, таке дозволить? Невже повірить (!), що вертолітне паломництво потрібне в якості карґо-культу? Невже дозволить потлач державних коштів, тому що відчуває, що на їхньому місці зробив би так само? Невже думає, що це не його кровні гроші, а щось абстрактне, кимось скинуте з літака?

Якщо ми це проковтнемо, то й справді ця влада прийшла надовго. Не скинули ж нам її з літака, врешті-решт…

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 19

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • до пане Василь 12 березня 2011, 21:58

    в Європі може і є кумівство, але в набагато менше розвинуте, і крм цього вирішальне значення мають все таки особисті здібності, а не блатні звязки. Так, там швидше приймуть на роботу випускника з Кембріджу чим з якогось менш престижного вузу, але все ж таки тому, що Кемридж заставляє працювати своїх пташенят набагато більше ніж менш престижні вузи, і тому випускає більш талановитих політиків чи економістів, тому і довіра більша при прийнятті на посаду. У нас же і в Євроазії на пости часто приймають не тому, що людина розумніша чи закінчила "тяжкий" виш, а тому, що він швагер пана Андрія чи протеже товариша Тимонкова. В нас не професійність поважають, а заплечі.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • до до Василь 12 березня 2011, 21:48

    в Японії після війни розвинувся культ Західної цивілізації і модернізму. В них пройшла потужна трансформація менталітету, переосмислення поглядів на суспільну побудову і цінність окремої особистості. Якщо до війни у японців цінність Імператора = півмільйону йому підлеглих японців, то тепер принаймні по закону Імператор чи якийсь японський генерал має ту саму цінність, тобто безцінний і рівні права з "звичайним" японцем. Він може заставити японця щось зробити проти волі підкуплюючи його, але не відкрито наказуючи йому лише під тим претекстом, що він Імператор цінніший за пересічного. Пересічний має право вибору. Зараз японець має право критикувати Імператора як і Імператор пересічного японця і той і другий подати в суд. Закон вирішує,а не груба сила.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук