Карґо-культ і потлач

Іноді мені здається, що наш народ терпить цю владу, яка, за її ж словами, «прийшла надовго», не просто через якусь неймовірну інерцію, а тому, що між ними існує якийсь невидимий зв’язок. І цей зв’язок, звісна річ, лежить у сфері психології.

Річ не в тому, що наш народ терпить владу через задоволення бодай якоюсь складовою її політики. Адже жодних успіхів на жодному фронті не спостерігається. Окрім, мабуть, сфери словотворення. Тут і наш прем’єр, і особливо наш гарант виявляють небачений креативний потенціал. Останній за один усього рік при владі перекрив своїми словесними новотворами добрячу каденцію Лукашенка і нестримно наближається до рекордів нині покійного златоуста російської політики, Віктора Черномирдіна. Втім, президент ще має перспективи для росту. Хоч і не мовознавець він зовсім, як Сталін, а просто міцний господарник і ефективний менеджер.

Банальністю було б сказати, що влада – це дзеркальне відображення народу, чи то пак його демократичного волевиявлення. Але це насправді так. Обираючи таку владу, народ передусім не шанує себе, з часом переносячи своє спочатку тихе, а згодом усе голосніше незадоволення і на владу. Але потім приходить на виборчі дільниці і знову її вибирає.

Проте за всього свого сірячинного характеру, сьогоднішня влада навчилася існувати якимось паралельним життям. Народ просто не даний їй у відчуттях. Чи не тому вона вважає, що одних регулярних білбордів народові достатньо? Чи не тому все далі відривається вона від землі, що втратила нюх і відчуття реальності? Чи не звідси походить оцей потяг до неба і дорогої авіації? Чи це не реалізація одвічної української мрії про «мою хату скраю», про піднебесний хутір, у якому всі, нарешті, залишать у спокої?

Влада не впала з неба. Ба більше: проблема якраз у тому, що вона не просто вийшла з народу, а внаслідок якогось незбагненного антропологічного експерименту повернула напрямок еволюції назад. Вона гірша за народ уже навіть тому, що сконцентрувала в собі всі його найгірші риси – заздрість, захланність, безпричинну лють і байдужість до ближнього. Весь цей набір характеристик – надійна перепустка у владу. Вона абсолютизувала всі найгірші народні звички та рефлекси. Парадокс у тому, що й народ нічим не кращий. Куплений на останні гроші плазмовий телевізор у селянській родині – у структурному плані той самий президентський гелікоптер. Символ малої та великої безвідповідальності – безглуздої і нарочитої.

Українці стають європейцями лише на свята – в родинному колі, при світлі різдвяної свічки. У самій своїй основі ми більші подібні до індіанців або народів Полінезії та Мікронезії. В механізмах соціального життя, в самій його суті лежать два примітивні елементи – карґо-культ і потлач.

За всієї своєї вдаваної індивідуалістичності, українець хронічно несамостійний. На всіх рівнях ми сповідуємо Культ Небесних Дарів. «Газпром» пропустить нашими трубами газ, яким ми і погріємось, і розпилимо по офшорах. UEFA дозволить нам провести Євро-2012, а ми зробимо дороги та готелі. Дарма, що за рік до чемпіонату немає ні доріг, ні готелів. Міжнародний валютний фонд скине нам із літака наступний транш – ми його проїмо і попросимо ще.

А те, що ми здобуваємо неймовірною працею, розбазарюємо потім зі злочинною легкістю. Наша людина й не усвідомлює, наскільки вона пронизана духом потлачу. Та й слова такого не знає. Максимально спрощуючи, потлач – індіанський ритуал обміну дарами,  в ході якого заради знищується власне майно. В народі – це весілля на триста людей або проводи в армію на три села. Це лексус на газоні під обшарпаною готелькою та поїздки в Єгипет на останні гроші.

Але ось бюджетні кошти – 10 мільйонів доларів. А ось – ідея зробити Каневі вертолітний майданчик. За словами Анни Герман, «Такий майданчик потрібний, тому що Шевченківське місце повинно стати місцем паломництва не тільки бідних людей, а й відомих людей з усього світу – президентів, прем’єрів». Я не беруся аналізувати суті повідомлення, бо це занадто очевидно: чергове потьомкінське село з використанням добре перевіреної культурної міфології і «святого» імені. Однак я, звісно ж,  далекий від того, щоб просто сказати: гроші будуть безсоромно вкрадені або використані не за призначенням. Мені й подумати про таке страшно. Але невже народ, якому не вистачає на гречку, таке дозволить? Невже повірить (!), що вертолітне паломництво потрібне в якості карґо-культу? Невже дозволить потлач державних коштів, тому що відчуває, що на їхньому місці зробив би так само? Невже думає, що це не його кровні гроші, а щось абстрактне, кимось скинуте з літака?

Якщо ми це проковтнемо, то й справді ця влада прийшла надовго. Не скинули ж нам її з літака, врешті-решт…