«Кинути пити – легко, важче – позбутися необхідності вживати»

«Мені 28 років. У 2013 році, ще до Революції, я підписав контракт із ЗСУ. Служив за контрактом 9 років, брав участь у багатьох боях, поки не отримав складне поранення. Звільнився минулого року. Після лікарської помилки шансів на відновлення не лишилося. І я почав пити. Хоча спочатку цього не помічав», – розповідає Антон, консультант реабілітаційного центру «Назарет» на Львівщині.

Залежність від наркотиків, алкоголю й азартних ігор не є чимось рідкісним в Україні. Серед причин її виникнення, зокрема, емоційна незрілість, коли людина не може приймати і проживати свої емоції і почуття, та сильний стрес, з яким людина не може впоратись. У військових стрес у тисячу разів сильніший, ніж у цивільних, тому кількість звернень по допомогу в подоланні залежностей від них чи їхніх рідних лише зростає. І буде зростати надалі, кажуть у реабілітаційному центрі.

ZAXID.NET побував у «Назареті» та розповідає, як він допомагає у подоланні небезпечних залежностей.

«Самому впоратися майже неможливо»

«Назарет» заснований благодійним фондом Карітас УГКЦ. Він розташований у лісі, на місці колишньої військової частини поблизу Дрогобича. Антон пройшов тут реабілітацію, а тепер працює консультантом і масажистом.

«Я півроку був по шпиталях. Важко було прийняти, що маю інвалідність і вже не зможу рухатися, як раніше. Після лікування я змінив місце служби. Тоді почалися проблеми з алкоголем – спочатку це було, як у всіх, так мені здавалося. Потім постійно знаходились якісь причини випити. З часом я почав вживати кожного дня, а потім не міг не вживати, не міг нормально функціонувати, взаємодіяти з людьми, якщо не вип’ю», – ділиться Антон.

Коли на стан і поведінку Антона почали звертати увагу інші, коли з’явилися проблеми на службі та в особистому житті, фінансові труднощі, він спробував самостійно припинити вживати алкоголь. Та щоразу зривався.

«Якби я не звернувся по допомогу, то не знаю, чи був би живим зараз. Я попросив допомоги у своїх братів, вони знайшли центр «Назарет». Я поїхав без жодного уявлення, як це буде, але розумів одне – я хочу кинути пити, сам не можу, тому готовий робити все, що мені тут скажуть», – згадує Антон.

На початках, говорить він, психотерапія, робота в групах були дивними і незрозумілими, адже лікування від залежності уявлялося як крапельниці та уколи. А тут була програма, спрямована на зміну поведінки, мислення, способу життя.

«Кинути пити – легко. Прокинувся зранку – і не п’ю. Набагато важче зробити так, щоб не було необхідності вживати. Бути тверезим і жити так, як раніше, – неможливо», – говорить Антон.

Після завершення реабілітації Антон вирішив залишитись в Центрі допомагати таким, як він, адже йому свого часу дуже допомогло те, що є люди, які впоралися з проблемою і живуть нормальним, повноцінним життям.

Людям, які відчувають, що зіштовхуються з проблемою, Антон радить, по-перше, звертати увагу на те, що говорять інші. Зазвичай, люди довкола помічають проблему швидше за тебе. Друге – потрібно усвідомити, що самому майже неможливо впоратися із залежністю. Потрібно звертатися до фахівців і підходити до вирішення проблеми комплексно, у всіх сферах життя. Також варто прислухатися до людей, які раніше стали на шлях реабілітації.

«Окрім розуміння, ці люди не засуджують, не критикують, не дають порад. Вони просто діляться своїм досвідом, а людина вирішує – приймати це чи ні. Коли людина вживає, вона думає, що вона найгірша в світі, тому що постійно чує докори, образи. А тут людина має розуміння і підтримку», – додає Антон.

Упродовж реабілітації, окрім програмних інструментів, кожен реабілітант здобуває власні інструменти, що допомагають справлятися з різними почуттями, адже однозначної підтримки в житті немає. Також у містах є групи анонімних алкоголіків, куди можна звертатися, коли потрібна підтримка.

«Та без фундаменту групи не допоможуть. Група – це година на день, а ще 23 години ми перебуваємо із собою», – підсумовує Антон.

Не бойова загроза

Військові перебувають у надзвичайно стресових умовах, у постійній небезпеці. Такі інтенсивні і болючі емоції важко приймати і проживати самотужки, а фахової допомоги психотерапевтів на фронті не вистачає. Також неможливо залишити службу, щоб повернути до норми свій емоційний і психологічний стан. Так виникає небезпека залежності від алкоголю або наркотиків, що буцімто дають полегшення.

«У нас є хлопці, які жили тверезо, а на фронті зірвалися. Є такі, хто вживав час від часу, по п’ятницях, залежним не був. А на фронті стрес у п’ятницю, в суботу, у вівторок. Алкоголь ніби допомагає, та потім з’являються роздратування, злість. Коли людина твереза – їй некомфортно, тож вона все менше буває тверезою. Так поступово іде до зловживання, а далі – до залежності», – пояснює директор «Назарету» психотерапевт Віктор Романчук.

Окрім того, військові мають ілюзію, що впораються з алкоголем, адже вони справляються зі складними бойовими завданнями. Та щойно повертається стрес – все повторюється. Особливо важко переживати панічні атаки, нічні жахіття або постійне безсоння.

У реабілітаційному центрі «Назарет» військові можуть проходити не лише повноцінну програму реабілітації, а й короткі індивідуальні програми з психологічно-духовного відновлення і профілактики залежності. У таких випадках для військового створюється індивідуальний план дня – на три дні, на тиждень чи два: скільки є часу.

«Зараз у нас є такий військовий у відпустці, йому просто було морально погано. Він ходить до лікаря, до психолога, потім працює, бо йому подобається. Скоро він має їхати, та планує за можливості приїжджати ще, бо тут у нього є підтримка і він може себе реалізувати. Ми готуємось, що таких військових буде багато», – говорить Віктор Романчук.

Просвіта, контакт і підтримка

Сьогодні військові з госпіталя приїжджають в «Назарет» на один день. Зустріч почнеться з літургії, яку проведе старший духівник Карітасу Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, голова комісії душпастирства тверезості СДЄ отець Василь Білас.

Із бусика у супроводі психотерапевтки виходять шестеро чоловіків різного віку, один з них – із дещо розгубленим поглядом і на милицях. Це француз, який звільняв від російських окупантів Ірпінь, Бучу, Куп’янськ. Після року служби в інтернаціональному легіоні він отримав поранення на Харківському напрямку. Отець Василь питає, чи хоче він покурити перед початком, а потім просить мене перекласти йому проповідь. Українською чоловік знає тільки «добрий день» і «дякую», але це не заважає йому вже втретє приїжджати у «Назарет».

Літургія в межах програми духовно-психологічної віднови для військових (фото РЦ "Назарет")

Коли у військові госпіталі стали масово привозити поранених українських воїнів, отець Василь почав їздити до них із психотерапевтом, щоб поговорити і підтримати. Згодом у «Назареті» вирішили організувати команду на місці, виділили бусик і стали привозити військових сюди. Планувалося, що у військових частинах в області формуватимуть групи по 20 людей, які матимуть у «Назареті» 10 зустрічей. Та військових відряджають в різні місця, тож зберегти склад груп часто не вдавалося. Тепер це переважно одноденні зустрічі, де воїнам допомагають розслабитись і дають зрозуміти, що вони мають підтримку.

«Година – на знайомство, потім – літургія. Далі – група психологічної підтримки, під час якої говоримо про залежність як про недобрий шлях, показуємо альтернативний шлях через роботу з емоціями, через єднання. Також вчимося давати раду з будь-якими емоціями, щоб не стабілізувати їх через речовину, шукаємо ресурс. Потім – обід і майстер-клас з гончарства. Робота з глиною позитивно впливає на мозок, на психіку, а ще корисна, коли є поранення зв’язок, дисфункція м’язів рук», – розповідає отець Василь.

Під час уроку гончарства отець Василь залучає до роботи кожного учасника групи (фото РЦ "Назарет")

Основне в таких зустрічах – прийняти людину і показати їй, що про те важке, що у неї всередині, потрібно говорити. Важливо говорити з фахівцями та емоційно стабільними людьми – духівниками, психотерапевтами, психологами.

Допомагати військовим знайти підтримку і прийняття, психологічну, емоційну і духовну допомогу має кожен, вважає отець Василь. Він п’ять років був військовим капеланом.

«Без розуміння людина тут, в тилу, стає чужою. Тому багато хто хоче вертатися на фронт – там їх розуміють і приймають, там вони потрібні. Прийняття – мабуть найбільша психологічна потреба кожної людини. Якщо не дати воїнам прийняття, ми будемо мати травмованих небезпечних людей, які добиватимуться прийняття силою. Під речовинами – особливо», – вважає отець Василь.

Він розповідає, що армія США має табори, куди військові приїжджають на два тижні і працюють з капеланом, психотерапевтом, волонтерять. Це обов’язково, навіть якщо воїн був на навчаннях, а не безпосередньо брав участь у бойових діях. В Україні лише починають думати про такі табори.

«У нас немає культури психологічних знань. Нас не вчать, що робити, коли важко. А я би цьому вчив ще з дитячого садочка і все життя, адже залежність виникає як спрощений спосіб впоратися з емоціями», – пояснює отець Василь.

Свідомий вибір

«З понеділка перестаю вживати», – це ілюзія. «Понеділок» ніколи не настає, старі звички самі по собі нікуди не зникають, говорить Віктор Романчук. Людина, залежна від речовин, живе у світі фантазій, її уявлення про себе не збігаються з реальністю. Така людина мало діє і очікує, що життя буде простим, вона не має відповідальності, натомість добре уміє заперечувати, знаходити «відмазки». Також часто – залежно від ступеню деградації особистості – узалежнені втрачають соціальні навички, навички самообслуговування і навіть гігієни.

Отже, основна мета реабілітації – повернути людину до реальності, навчити діяти і відповідати за свій вибір і вчинки, додати їй впевненості у собі та навчити «смажити котлети». Це допоможе приймати і проживати свої емоції без речовин. Для цього людину постійно спонукають під час виконання терапевтичних завдань звертатись до конкретики. Наприклад, не просто сказати «я зіпсував стосунки з родиною», а відстежити ланцюжок – «я зіпсував стосунки з родиною, бо 10 разів обіцяв прийти до доньки і порушував обіцянку».

«Назарет» – реабілітаційний центр відкритого типу. Тут пацієнтів не тримають насильно – із кожним укладають контракт та після консультацій підбирають індивідуальну програму реабілітації. Проте «Назарет» все ж дещо ізольований – розташований посеред лісу, має свої правила, обов’язковий до виконання розпорядок дня. Це, за словами директора, створює безпечний простір для реабілітантів, в якому можна формувати нову поведінку.

Літо в РЦ "Назарет" (фото Центру)

«Залежні люди горді та егоїстичні, можуть ставити ультиматуми. Людина має усвідомити, що вона тут не закрита, навпаки – її ще й можуть вигнати, тому вибір – лікуватися чи жити по-старому – за нею. Так повертається реальність», – каже Віктор Романчук.

Центр надає послуги зі стаціонарної реабілітації за пожертви, суми яких обговорюються індивідуально з кожним і залежать від потреб і можливостей людини. Духовно-психологічну віднову для військових фінансово забезпечує Філадельфійська єпархія УГКЦ.

Кожен може піти, коли захоче. Та, звісно, працівники Центру намагаються переконати людину не робити цього, а йти до кінця. За статистикою, говорить Віктор Романчук, повністю програму, що може тривати до року, проходять лише 30% тих, хто звертається по допомогу.

Із залежними в групах та індивідуально працюють психологи і психотерапевти. Також є лікар-психіатр, якщо людина потребує медикаментозної терапії, і масажист. Цілодобово із мешканцями «Назарету» перебувають консультанти – часто це люди, які теж пройшли програму реабілітації.

Життя в Центрі передбачає також трудову терапію – мешканці чергують на кухні, прибирають територію, стежать за господаркою, мають невеличкий город. У планах – відкриття соціального підприємства. Спочатку, говорить директор «Назарету», від праці реабілітантів хотіли відмовитись, та зрозуміли, що багато залежних не адаптовані до самостійного життя. «Робоча складова дає не лише потрібні навички, а й впевненість у собі», – пояснює він.

Є в Центрі і духовна складова, оскільки він належить до структури УГКЦ. Та йдеться не про релігію, а про загальні людські цінності – чесність, повагу, культуру, терпіння, вміння любити і служити тощо. Якщо людина належить до іншої конфесії – це обговорюється наперед. Всі ж інші мешканці мають відвідувати літургії – це про дисципліну, відповідальність і духовність.

На території Центру є церква, невеликий город, спортзал, дитячий центр, кухня і їдальня, укриття, гараж, місце для прогулянок. Тут живуть кілька декоративних кіз, собак і котів, про яких мешканці можуть дбати. Зараз у Центрі є чотири чоловічих і одна жіноча спільноти реабілітантів. Жінки можуть проживати з дітьми, щоб не втрачати з ними зв’язок. Окрім того, в Центрі живе група переселенців.

Футбольна команда РЦ "Назарет" (фото Центру)

Консультанти, які опікуються залежними, також ведуть роботу з їхніми рідними – часто (хоча й не завжди) вони є співзалежними і підтримують деструктивну поведінку людини. Водночас у більшості випадків саме рідні звертаються в «Назарет» по допомогу для дітей або подружжя. Кожної останньої суботи місяця у «Назарет» запрошують усіх, хто зіштовхнувся з проблемою залежності. Тут можна поспілкуватися з духівником, психологами, а головне – з людьми, які одужують.

***

Наприкінці літургії отець Василь Білас пропонує військовим записатися в «Золотій книзі тверезості». Там потрібно написати, скільки часу людина не буде вживати алкоголь – тиждень, два, місяць, рік – та заради чого вона приносить таку жертву: «щоб брат повернувся живим», «щоб одужав побратим» тощо.

«Звісно, за тиждень обітниці неможливо позбутися залежності. Але людина може засвідчити, що почувається краще, що впоралась з усіма справами, що стосунки були хороші без речовин. Це як з новими стравами – ми не знаємо, чи будемо це їсти, але спробувати однозначно варто», – говорить отець Василь.