Колеги, я не бажаю вам успіху! Сорі…

Про проблему весільних генералів на парламентських виборах ми говоримо й пишемо чи не щоразу, щойно кампанія входить у свою активну фазу (бо ж пасивна – чи радше латентна – її фаза не припиняється у принципі). Коли до списків різних партій потрапляють відомі письменники, успішні спортсмени, телегенічні актори, то це стає радше предметом кепкувань і кпинів. Бо якою ще може бути реакція на таку насмішку над парламентаризмом, окрім іронічної. Коли ж до парламенту пнуться колеги-журналісти, знані, талановиті, визнані, принаймні мені, стає доволі прикро.

“У стінах ВРУ ми зможемо ефективніше відстоювати ті принципи, за які ми боремося як журналісти», «для нашої роботи нам потрібен депутатський захист», «ми знаємося на політичній кухні, тому нас так легко не розведуть, як кошенят» - приблизно такі й масу інших пояснень я чув від колег по цеху, котрі нагострили лижі у напрямку куполу на вул. Грушевського, 5.

Я далекий від того, щоб підозрювати, буцім то Вахтангом Кіпіані, Тетяною Чорновіл чи Дмитром Добродомовим рухають жадоба до тих пільг, які забезпечує мандат, до київського житла, до депутатської зарплатні, грошової допомоги, халявних перельотів, Феофанії, щедрої пенсії чи інших люксусів. Не маю сумніву, більшість з них щиро вірить, що у сесійні залі вони стануть кориснішими суспільству, ніж при редакційному комп’ютері, за монтажним столиком чи в студії. Безумовно, кожен парламентар наділений неабиякими повноваженнями, хоча більшість з них використовують їх приблизно на стільки відсотків, наскільки людина використовує мозок.  Зрозуміло, що будь-який «трудівник пера» стане ефективнішим законодавцем, аніж шофер, охоронець, секретарка чи коханка. Навряд чи журналіст, змінивши професію, стане читати на сесіях порножурнали, бавитися в тетріс чи відправляти смс-ки коханкам (хоча б уже тому, що знатимуть: колишні колеги пильно стежать за кожним з них). Вони не молотимуть дурниць, даючи коментарі, тому що вже мають достатньо досвіду опрацювання кривоязикого базікання політиків за «попереднього життя».

  У депутати йдуть одні з найкращих представників цеху, посередності не мають якогось більш-менш реального шансу. Наприклад, Кіпіані запустив масу цікавих і корисних медійних проектів, Чорновіл готує гострі й суспільно значимі журналістські розслідування, Добродомов створив одну з найрейтинговіших програм на Львівщині. Але замислімося на мить, що ставши депутатами вони перестали цим займатися, що з яскравих особистостей вони перетворяться на сіру частку депкорпусу.

Ні? Такого з ними не станеться? На жаль, досвід засвідчує протилежне. Згадаймо Ольгу Герасим’юк, Володимира Ар'єва чи Андрія Шевченка. Що нині важить їхнє слово, кого воно цікавить, кого спонукає до дій чи принаймні до міркувань. От Андрій був перспективним, активним, принциповим журналістом. Пам’ятаю, ще десять років тому він, за певними рейтингами, входив у десятку найавторитетніших представників цеху. Він здобув чудову освіту, досконало володіє європейськими мовами, вміє готувати якісні телерепортажі… А на кого він перетворився у Верховній Раді – на ретранслятора думок Юлії Тимошенко, на «балакаючу голову» партії. Він вже не годен мислити критично щодо своєї політсили. У комфортному депутатському житті він вже заплив тлущем, у переносному сенсі слова (зрештою, у прямому теж). Хто тепер серйозно сприйматиме його слова? Всі скажуть: «Та, виконує партійне завдання».

У парламентських стінах діють вже зовсім інші закони. Там люди, що називаються, роблять політику, обмежені жорсткими й невидимими для багатьох пересічних людей рамками мистецтва можливого…

Так, свого часу депутатство могло б врятувати Гію Гонгадзе від смерті… Але – дозволю собі висловити таку крамольну думку – не стільки завдяки депутатській недоторканості, а радше завдяки тому, що Гія, змінивши статус, перестав би писати гострі статті до «Української правди». А якщо б і продовжив, то ставлення до них було б зовсім іншим – як до текстів політика, котрий вирішив побавитися в журналіста.

Так, поки журналіст не «бавиться», він наражається на небезпеку, але водночас лише тоді його слово має вагу. Тому, колеги, я не бажаю вам успіху! Сорі…