Коли помре путінізм
IQ

Коли помре путінізм

Путінізм вже давно переріс рамки явища, пов'язаного з ім'ям однієї людини

Олександр Косвінцев, 17 червня 201422322

У ці дні соціальні мережі – душа сучасного світу – рясніють прокльонами на адресу російського автократа Путіна, за примхою якого влаштували криваву бійню на Сході України. Але окремі автори пішли ще далі і прогнозують смерть путінському режиму. Коли це трапиться?

Активістка з Івано-Франківська Людмила Шанська, наприклад, поширила у Фейсбуці пост одного міжнародного оглядача, підготовлений за підсумками заходів до 70-річчя висадки антигітлерівської коаліції у Нормандії. Автор поста поділився своїми спостереженнями: мовляв, перебуваючи у Франції, Петро Порошенко тонко відчув психологічний стан «загнаного в кут» господаря Кремля і не змарнував можливості повідомити йому про те, що Крим був, є і буде українським, а Україна однозначно вибрала свій шлях у Європу.

«У відповідь на це, – продовжував оглядач, – російська сторона... забувши страшилки про хунту, яка захопила владу в Україні, всіляко декларує готовність до переговорів з новим українським президентом. І справа тут зовсім не в тому, що їх влаштовує Порошенко. Просто мирне врегулювання і реальне невтручання у процеси на Донбасі дають умираючому узурпатору (Путіну, – авт.) шанс продовжити передсмертну агонію. Правда, "добрі люди" з царського оточення не дадуть йому "зіскочити"... До швидкої зустрічі на похоронах путінізму».

Західноукраїнська активістка прокоментувала цей пост лише одним словом: «Позитив». Мовляв, абсолютно однозначно, без варіантів.

Таку ейфорію сьогодні відчувають не тільки деякі мешканці України та інших країн, повіривши у те, що введені санкції США та ЄС зможуть швидко умиротворити кремлівську шпану. Так, російський опозиціонер Альфред Кох, у минулому соратник Путіна, на початку червня вибухнув у ФБ своїм «апокаліптичним» передчуттям: «Прощавай, Росіє! Ми пам'ятатимемо тебе... ». Судячи з висловлювань політика, на такий заупокійний лад його налаштувала ситуація в економіці країни. Як стверджують західні експерти, вона й справді прикра. Вторгнення в Україну, анексія Криму можуть дуже дорого коштувати путінській Росії. Але чи похитне все це путінізм – питання неоднозначне.

Інтерес тут суто прагматичний: якщо зазначене явище буде існувати лише в роки життя вихідця з політичної охранки, то це обнадіює. Колись Путіну все одно доведеться передати кермо влади в інші руки. Світ зможе назавжди звільнитися від путінізму і провокованих ним конфліктів. Але чи звільниться? На жаль, чимало чинників вказує на те, що путінізм вже давно переріс рамки явища, пов'язаного з ім'ям однієї людини. Найсвіжішим аргументом на користь такого висновку є ситуація довкола України. Ще в момент вторгнення російської воєнщини в Крим багато європейських політиків з жахом вигукували: «У голову не могло прийти, що майже через 70 років після закінчення Другої світової війни, в XXI столітті, можна ось так нахабно напасти на європейську країну і відторгнути від неї частину території!»

Обуренню цивілізованого світу, здавалося, не було меж. А потім якось непомітно тон західних критиків почав пом'якшуватися...

Під час «нормандських» заходів могло здатися, що продекларована напередодні американським президентом Обамою ізоляція Росії стала доконаним фактом. У хвилини підготовки в рамках заходів до загальної фотосесії Путін виглядав зацькованим і самотнім. Однак не встигли західні лідери роз'їхатися з Парижа, як у ЗМІ почали з'являтися зовсім інші подробиці. Виявляється, президент Франції Олланд не тільки зустрічався з кремлівським бандитом, а й разом з ним вечеряв. Перед цим манірний британський прем'єр Кемерон провів переговори з агресором, щоправда, обійшлося без рукостискань. Ще раніше з Путіним пошепотіла німецький канцлер Меркель, а під завісу заходів главу «ізольованої» країни удостоїв особистої бесіди президент США, хоча останній раніше заперечував можливість такої зустрічі. Все це дало кремлівським піарникам і їхнім агентам у західних ЗМІ можливість заявити про прорив Путіним ізоляції та налагодження Росією відносин із Заходом.

Ось так. Крим, як і раніше, залишався окупованим всупереч міжнародному праву. На сході України російські спецназівці та чеченські бойовики, зібравши довкола себе банди проплачених сепаратистів, продовжували проливати кров і сіяти жах. А багато західних видань подавали: «Володимир Путін виглядав героєм дня»; «У Криму Путін був воїном, в Нормандії – миротворцем»... Здавалося, ще трохи, і вільна західна преса підніме питання про зарахування колишнього кадебешника до сонму святих. Для напомпованих  мільйонами путінських піарників, здається, нічого неможливого.

Справа, звісно, не в умінні кремлівських пропагандистів впливати на ЗМІ. Просто свіже ще в пам'яті російське вторгнення до Грузії, відторгнення від неї двох автономних республік. Захід тоді теж спочатку сильно сердився; лідери США і ЄС говорили багато правильних слів, обіцяли агресору якісь наслідки. А що вийшло в результаті? Росію не виключили з жодного великого альянсу з Заходом. Вона не зазнала ні економічних санкцій, ні дипломатичної прочуханки. Грузинські війська не отримали від Заходу ні краплі військової допомоги. Маленьку кавказьку країну, яка посміла стати на шлях євроінтеграції, залишили один на один із войовничим варваром. А потім і зовсім відбулося неймовірне: незабаром після грузинської війни президент Обама запропонував Росії розпочати відносини між Вашингтоном і Москвою з чистого аркуша. «Перезавантажитися», так би мовити. І жодних тобі «західних цінностей».

Путін, судячи з усього, врахував усе це. Позицію США він, напевно, порахував НЕ доброю волею, а елементарною слабкістю. Автократи і диктатори розуміють тільки силу. На словесні умовляння вони не реагують. Тож витоки нинішньої української трагедії треба шукати і в «милостивому» прощенні кремлівським хуліганам їхнього міжнародного злочину 2008 року.

Здається, нині справи йдуть трохи краще. Західні країни не втомлюються висловлювати солідарність з Україною і надають їй якусь допомогу. Однак, поклавши руку на серце, визнаймо: міжнародна допомога країні, на яку віроломно напав скажений мордоворот, могла б бути більш істотною й оперативною. Досить згадати, з чого неспішно починалася санкційна епопея – зі списків, які викликали знущальний сміх в Росії, настільки малозначні постаті до них були включені. Пізніше у каральних переліках з'явилися більш значущі особи з оточення володаря Кремля, але і це назвати повноцінними санкціями проти зухвалого агресора язик не повертається.

Як повідомив в ефірі Радіо Свобода виконавчий директор американської фінансової фірми HWA Ґреґорі Грушко, 5 червня аналітики інституту Брукінґса (Вашингтон) випустили звіт про ефективність санкцій проти РФ. Фахівці дійшли висновку, що санкції можуть призвести до деякої зміни у поведінці Росії щодо України, але ці зміни зачеплять тільки тактику і терміни російських планів, але не загальні стратегічні цілі Путіна. Іншими словами, російський фюрер навряд чи відмовиться від планів підкорити Україну або хоча б її частину.

На думку експертів, змінити основні інтереси путінського режиму можуть тільки західні санкції, які здатні відкинути економічний потенціал Росії на рівень 1990-х років з їх низькими цінами на нафту. Нічого подібного сьогодні Захід не заявив.

Говорячи про санкції проти російського агресора, західні лідери діяли так, наче боялися зайвий раз образити міжнародного свавільника. Як пише в статті для «Дзеркала тижня» директор Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Валентин Бадрак. Європа у відносинах з Україною і Росією демонструє подвійні стандарти. «Незважаючи на гору заяв, Франція, Італія і частково Німеччина продовжують військово-технічну співпрацю з Росією», – зазначив експерт, згадавши, зокрема, французькі «Містралі».

Франко-російський контракт на постачання двох гелікоптероносців нового покоління і ліцензію для побудови двох інших в РФ оцінюється не менше ніж у 1,5 мільярда євро. Щоб французькі суднобудівники не зазнали втрат, низка західних експертів і політиків висловили пропозицію, щоб виготовлені для Росії «Містралі» викупило НАТО. Однак напередодні «нормандських» заходів президент Олланд заявив, що жодних підстав для невиконання зазначеного контракту нема. Схоже, порушення цілісності суверенних держав і самовільний перегляд кордонів дехто з впливових осіб сучасної Європи не вважає підставою для покарання агресора. А як же «європейські цінності»?

Президентові Обамі теж, мабуть, затишно існувати у двох іпостасях: борця за мир у всьому світі і співрозмовника войовничого «царя» Росії. Вже не один американський політик закликав владу США надати Україні, яка потерпає від лиха, якщо не пряму військову допомогу (а чому б і ні?), то хоча б у вигляді сучасної, зокрема високоточної зброї. Але глава Білого Дому наразі глухий до таких закликів. Сухі пайки, правда, надіслав.

Спасибі, звісно. Кажуть, дарованому коневі в зуби не дивляться. Але ж не один тиждень на Сході України йшов смертоносний бій. Путінські стратеги придумали новий, підступний тип вторгнення в сусідню державу: гібридну війну. Кремлівські покидьки, повідомляють ЗМІ, готувалися до неї цілих кілька років.

А Україна, молода мирна країна, до жодної війни не готувалася (очевидно, дарма, але це інша розмова). Вона виявилася неготовою до кривавих сутичок із сусіднім «братнім» народом. Відсутність серйозних важелів впливу на агресора дуже дорого обійшлися Україні. Поки Захід розмахував фіговим листком псевдо-санкцій, на Донбасі та Луганщині діяли провокатори-зайди і терористи, забезпечені російською зброєю. Під час абсолютно законної Антитерористичної операції загинули понад 100 українських військовослужбовців і цивільних осіб, зокрема кілька дітей. Тисячі мирних людей були змушені покинути свої помешкання. Ці трагічні події – у тому числі і на сумлінні нинішніх західних лідерів.

Захід, звісно, без особливої ​​напруги міг швидко й ефективно захистити Україну, країну, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї; і цих жахливих жертв вдалося б уникнути. Але нинішні лідери провідних західних держав не захотіли рішуче втрутитися у кривавий конфлікт, розв'язаний кремлівським паханом. Причина криється насамперед у тому, що зараза путінізму поширилася далі, ніж на території від Находки до Калінінграда.

Останніми роками в Німеччині, наприклад, з'явився товстий шар підприємців, котрі мають тісні зв'язки з путінським оточенням. Для них прибуток – все, «європейські цінності» – ніщо. У Лондоні ситуація ще цікавіша: столицю держави, де з особливою ретельністю бережуть традиції дотримання законів, окупували російські ділки, що володіють статками, які казна-звідки взялися. Їх там приймають із розпростертими обіймами, джерела походження багатств нікого не цікавлять. На Лондонській біржі провертають свої справи путінські дружки (а хто ще в РФ може займатися великим бізнесом?). І жодних тобі «європейських цінностей»...

У руках господаря Кремля перебуває енергетичне «зброя». Тим, хто йому підтакує у міжнародних справах, якими б вони не були, російський фюрер дає хорошу знижку на газ. А захоче – може навіть укласти невигідний для Росії договір, як сталося нещодавно з контрактом на постачання газу в Китай, внаслідок якого РФ зазнає збитків у кілька десятків мільярдів доларів. Так західні політики й цілі країни перетворюються на мовчазних глядачів переможної ходи путінізму по планеті.

Намагаючись знайти у ЗМІ визначення цього явища, я натрапив на публікацію французької газети Le Monde за 2010 рік. Видання сповіщало своїх читачів: «Путінізм – це впевненість на межі зарозумілості, повна відсутність сумнівів і жалю. Це непохитна віра у всемогутність держави, яка є рушійною силою модернізації – священного слова для нинішньої російської влади. Це своєрідний спосіб відправити іноземного співрозмовника в нокаут, пославшись на реалії його країни. Але в першу чергу путінізм – це двозначне ставлення до закону, який інтерпретується на власний розсуд у країні "правового нігілізму"».

Широко розрекламована модернізація в путінській Росії, як відомо, безславно провалилася, і мешканці Кремля намагаються її не згадувати. Нішу вони заповнили прагненням відродити колишню імперію, чого б це не коштувало, навіть якщо доведеться заразити правовим нігілізмом весь світ.

Український вояж Путіна показав, що для досягнення своїх амбіцій він готовий принести в жертву життя тисяч людей. А демократичний світ наразі не в змозі повноцінно протистояти заразі путінізму. На жаль, це шкідливе для доль цілих народів явище може померти ще не скоро, якщо Захід не піддасть його ретельній ревізії, не виробить дієву протиотруту і не стане суворіше ставитися до дотримання власних принципів.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Дискусія 2

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук