Колорит чи культура?

Василь Карп'юк, 10 липня 201316283

Перше, що маю зробити – скласти рюкзак. Пусті банки, непотрібний одяг, нові книжки, що поповнять домашню бібліотеку… А тоді з цим рюкзаком треба йти на роботу.

Так є мало не щоп’ятниці. На роботі працюю-працюю, а коли праця минає, то треба швиденько йти на автостанцію. Хоч буває, що робота може затягнутися і на автостанцію треба буде вже завтрашнього ранку. Тому способи дістатися додому протягом дня є наступні.

Власне, спочатку треба їхати до Коломиї, з чим проблем, окрім тисняви в автобусах, нема, бо самі автобуси їздять кожних 15-20 хвилин. А з Коломиї треба вже якось дістатися Брустурів. І тут конче бути уважним до розкладу руху і пунктуальним. Автобус «Коломия – Шипіт» має на день два обов’язкових рейси – о 9:00 і 17:05. Також часто їде ще й о 14:00, та коли пасажирів нема, то не їде. Цей рейс найліпший, бо автобус їде через Брустури.

Та коли найліпші варіанти не спрацьовують, бо їх не так багато, то можуть підійти непогані – це рейси автобусів «Коломия – Прокурава» і «Коломия – Космач». До Прокурави автобуси рушають о 12:00 і 16:00, а в літній період і в 20:00. Якщо їхати ними, то дістаєшся до роздоріжжя на Космач і на Брустури, а звідти хвилин 20-30 треба йти пішки. І якщо рюкзак неважкий, то це мила й люба прогулянка, а якщо має ваги май більше, то йти май складніше. Особливо у великі сніги. А ще один мінус прокуравського автобуса в тому, що він їде не через Яблунів, а через Спас. А там дорога ще гірша і їхати ще довше. Часу рейсів автобусів на Космач не дуже знаю, здається, є о 13:00, бо там автобус невеликий і людей завше багато, тому годі впхатися. Хіба що теж хороший варіант – «Івано-Франківськ – Космач». Він рушає з обласного центру о 16:40 і собі їдеш доволі спокійно, без пересадок. На роздоріжжі виходиш десь біля восьмої вечора і вже після восьмої дістаєшся дому.

Але ж я зовсім не про розклад руху хотів розказати, а, радше, про сам рух. Бо якщо різниця прибуття і відправлення між автобусами з Франківська до Коломиї і з Коломиї до Брустурів може складати від кількох хвилин до кількох годин (це вже від моєї пунктуальності залежить), то ментальна різниця між пасажирами двох автобусів складає чи не кілька століть. Хоч 300 років тому автобусів на Брустури ще не було, але такі люди вже були і вони ще є.

Бо як їду з Франківська, то всі тихі і занудні. Складають валізи у багажники, кожен має квиток і, більше того, сідає на місце відповідно до номера у квитку. Водій ще за якоюсь старою звичкою перепитує чи всі мають квитки, на знак згоди звучить мовчання і автобус рушає. На виїзді з міста вмикається російська попса або шансон, і так перебуваєш у тій коробці близько півтори години. Добре, коли маєш у плеєрі якусь свою музику чи аудіокнижку.

Натомість в автобусі з Коломиї все кардинально інакше. І пасажири не хочуть переплачувати кілька копійок, і водій хоче, щоб гроші йшли не через касу, а відразу йому, тому квитки ніхто не бере майже демонстративно. Хоч контролери часом прискіпуються. Але якщо в наш бік їде хтось немісцевий і взяв квиток, то інші дивляться на нього вже трохи зверхньо – мовляв, слабак, схилився перед контролерами, бюрократією, державою. Тому наявність квитка ще не говорить про те, що він матиме місце для сидіння. Номерів на кріслах нема. А посадка пасажирів відбувається таким чином, що автобус під’їжджає до платформи, до нього підбігають люди з усякими клунками і притискаються до поки що зачинених дверей. У цьому натовпі вже нема старших і молодших, чоловіків і жінок. Всі перетворюються на однорідну масу тих, що хочуть їхати сидячи.

Загалом це ніби принижує людей, але вже така давня звичка. Водій натискає кнопку відкривання дверей і нарід, як отара овець, вбігає до автобуса. Облаштування триває до півгодини. А найдраматичніший момент – це коли якась жіночка може сидіти на своєму зайнятому місці хвилин двадцять, а тоді раптово згадує, що їй треба хліба купити. Вона просить сусіду, щоб нікого не пускати на її місце і біжить по хліб. За той час приходить водій і рушає, бо вже й так затримався на п’ять хвилин. Люди гукають, щоб почекав. Водій каже: «А шо, дотепер ни було коли хліба взєти?». Врешті проїжджає десяток метрів, але не так, щоб таки поїхати, а щоб показати, що він тут ґазда і таки може поїхати. Тоді хтось помічає, що жіночка з хлібом вже вертається. Водій за той час бурчить, що нема часу на неї чекати, але таки відчиняє двері, жіночка переможно застрибує до автобуса, водій тисне на газ, жіночка ще довго дістається крізь переповнений салон до свого місця, а потім ще довго шелестить своїми сумками, приміщуючи до котроїсь із них щойно куплений хліб.

В такий час в мені борються дві думки. Перша з них – який красивий і колоритний нарід. Хоч бери і знімай фільми. Можна навіть документальні і в цю ж мить. Безпосередність і простодушність вражає і захоплює. А друга думка: все-таки, жодна колоритність не може бути противагою культурності, якщо вони не йдуть поряд. Так було, коли міські товариші продемонстрували запис телефонної розмови між сільськими хлопцем і дівчиною. Діалектом десь з Верховинського району. Власне, це був радше розіграш хлопця. Він записав спілкування і потім розповсюдив для сміху. І коли слухалося, то було надзвичайно смішно. Хоч дівчина виглядала повною дурепою, а, крім того, до огиди принижувалася, вислуховуючи певні репліки хлопця і продовжуючи кокетливу бесіду. Тому, коли запис завершився, то стало дуже сумно. Невже це такі мої прекрасні люди з гір, яких так люблю і про яких так люблю писати?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 3

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук