Кошти на засланські мандри від Івана Катрушенка

Березень 2012-го був “щедрий” на втрати. От і недавні, близькі нам – художник Іван Катрушенко та поетеса, громадська діячка, дружина В. Чорновола Атена Пашко. Зібралися ми на Іванові поминки – та й згадували при тому Чорноволів. І не лише Атену – а й попередню дружину, Олену Антонів. Для того була причина: вона була близькою людиною Івана Катрушенка.

Щось їх єднало ближче, особливо коли Катрушенко працював директором Музею українського мистецтва – і молода медичка Олена також саме там причащалася до мистецтва. Я навіть певен, між ними залагоджувалося щось більше – але чомусь не зреалізувалося...

Пропускаючи багато чого, нагадаю мовлене нещодавно з екрана телебачення Тарасом Чорноволом – сином В’ячеслава й Оленки – що вони з матір’ю їздили у непросту подорож, на заслання до батька. От лиш не сказав Тарас суттєвого: а за чиї ж кошти вони здійснили у ту мандрівку? Бо ж сама Олена тоді були бита і гнана, її просто виживали й без того із непрестижної роботи у міському тубдиспансері.

Гроші на дорогу їм зібрали. Хто? – всіх не назову. Але між ними були Оксана Сенатович, дечим допомогла моя дружина, яка саме тоді працювала з Оленою, Бобинські. Але фактично поїздка стала можливою завдяки Іванові Катрушенкові. Не нагадував він про те нікому, а це ж був не поодинокий випадок. Не нагадував і в свої останні кілька років, коли немічний потребував коштів на лікування – той же заможний нині син Олени міг би виділити щось на ліки із депутатських статків...

Іван Катрушенко з’явився у Львові навіть несподівано для самого себе: уродженець вугільної Луганщини сімнадцятирічним потрапив на фронт, пройшов і львівською землею на захід, до Чехословаччини, де завершив бойовий шлях. Після демобілізації – дилема: треба вчитися, визначитися з майбутнім, оволодіти фахом. Майбутньому художникові порадили пошукати  щастя у Львові: там східнякові, та ще й фронтовикові місце в Худождньо-промисловому училищі ім. І. Труша було майже що заброньоване.

Так і сталося, з поправкою, що вже через два роки він – студент Інституту прикладного й декоративного мистецтва. Тут він і сформувався як оригінальний художник і людина, якій в силу певних обставин довелося стояти біля керівництва мистецькими закладами у відтепер рідному для нього місті.

Але спершу навчання – у неперевершеного художника й педагога Романа Сельського, та ще в одного самобутнього митця Миколи Федюка. З останнім вони зійшлися якось ближче і довірливіше. А ще була графічна наука в Олени Кульчицької, тісні взаємини із Леопольдом Левицьким, Софією Гебус-Баранецькою.

З того всього виробився характер, а заодно й творче кредо: не ганятися за модою, не намагатися сподобатися комусь примхливому, уникати формальних хитрувань. Тобто Іван Катрушенко стояв на віками вироблених засадах ліричної традиційності – це із її умовністю, узагальненнями, тематичним відбором.

У набутку перших років – невеликі за форматом, переважно камерного звучання гравюри, створені за літературними мотивами, а також аркуші  пейзажного, переважно карпатського жанру, гранично скупі, лаконічні.

Пізніше якось самозрозумілим стає начеб сходження на вищий щабель – опанування складнішими техніками офорту, акватинти, мецо-тинто. Тут уже знавці відзначали “багатство фактури, відчуття мінливості, рухливості простору –  не лише як формальних засобів...”

І все-таки хочеться відзначити набуток Івана Катрушенка в галузі книжкової та плакатної графіки. Тут особливо вдалими можна назвати його композиційні портрети Г. Сковороди, Т. Шевченка, В. Стефаника, Лесі Українки, Олени Кульчицької.

Саме завдяки підбадьорливим урокам останньої художник навертається до ілюстрування книги, переважно дитячої, зокрема казок. Таких книг в оформленні Катрушенка вийшло кільканадцять. Ось як про це напише пізніше Н. Опанасенко:

Притаманна художникові ліричність і душевна теплота, вміння переливати близькі йому образи народної творчості у форми, зрозумілі й доступні розумінню дитини, допомогли йому створити чудові ілюстрації... Ці сяючі дзвінкими яскравими кольорами твори однаково привабливі і для дітей, і для дорослих своєю безпосередністю, навіть наївністю, та дотепністю водночас, свіжістю, м’яким гумором...

Був час, коли ми контактували часто і плідно – це початок шістдесятих. Саме як із директором Музею українського мистецтва. А отримав він цей високий пост ще геть молодим, щойно закінчивши навчання у Художньому інституті: як же – східняк, фронтовик, партійний. Це було саме після великого погрому, вчиненого радянськими інквізиторами у тому ж Музеї, в Бібліотеці ім. Стефаника – коли було понищено, потрощено більше п’яти тисяч мистецьких творів художників з «пронаціоналістичною орієнтацією», художників-емігрантів. Під знищення потрапили навіть твори О. Архипенка, примітивіста Никифора, Запорожця, Івасюка...

Я тоді працював редактором художніх передач Львівського телебачення, і визріла думка організувати своєрідний мистецький вернісаж для телеглядачів – це за наполегливої ініціативи Богдана Гориня і Христини Саноцької. Тоді ми зійшлися і розробили план, за яким працівники Музею допомогли підготувати цілу низку програм про давнє українське малярство, вишивку, дереворізьбу, іконопис. На той час Музей мав багатющу колекцію, яка вдало поповнювалася завдяки екскурсіям музейників до найвіддаленіших районів нашого краю. А ще окремо – про цілу галерею відомих і маловідомих (переважно неугодних владі) митців. Між ними були і вчителі самого Катрушенка: Роман Сельський, Леопольд Левицикий, Олена Кульчицька, знакові Ярослава Музика, Петро Обаль, молодші, але вже знані Теодозія Бриж, Володимир Патик, Степан Коробчак. Варто відзначити, що чи не найцікавішою вийшла телепередача, коли, за підказкою І. Катрушенка, розмову про творчість Романа Сельського провели з його помешкання, розмістивши на стінах вітальні до тридцяти його картин – для показу відвідувачів, студентів Політехнічного інституту.

Із вдячністю нині відзначу неоціненну, переважно безкорисливу допомогу при організації цих передач самого Івана Катрушенка, а також наукових працівників Свєнціцької, Чехович, Нановського.

Щоправда, іноді доходило до кумедного – це коли у підготовку передачі про давню ікону втрутилася партійна цензура: пропаганда релігії, опіуму для народу!..  Довелося зміщувати акценти, переключаючи увагу на другорядні деталі, яких не бракувало у давніх народних зображеннях святих: ось дивіться, накраяний хліб, ось свічка, жмут колосків, ось народний орнамент, ось ще щось таке подібне. Чи й таке: ця ось ікона перегукується із іконами рубльовської школи – це вже реверанс в бік Москви. Все ж подібні хитрощі спрацьовували, допомагали довести до глядача основну думку.

Як знаний художник, Іван Катрушенко виставляв багато свої твори. Хоча, придивляючись до каталогів, доходиш до дивного висновку про тогочасну виставкову політику: вона майже повністю підпорядковувалася значимим подіям – річниці революції чи закінчення війни, певним роковинам, фестивалям чи декадам – і дуже рідко ґрунтувалася на мистецьких засадах.

Однак це відкривало шляхи для ширшого спілкування із шанувальниками мистецтва. Ось перелік виставок сімдесятих років, у яких брав участь І. Катрушенко: до 60-річчя революції, до 60-річчя прикордонних військ, присвячена партз’їзду, присвячена пожежникам, присвячена визволенню Львова, присвячена дню народження Дзержинського...  І не відкрутишся: участь у подібних імпрезах була майже що обов’язковою.

З часом Іван дедалі більше відходив від державної служби, від суспільної роботи, довше просиджував у своїй майстерні на вул. Родини Крушельницьких. Я мешкав неподалік, то час до часу гостював там.

А згодом недуга, і кілька важких років боротьби з нею – майже що без коштів на ліки. Що ж, такі наші нинішні реалії.