Кремлівський сценарій: аргументи й контраргументи

IQЛюбко Петренко, 23 січня 2014886541
Кремлівський сценарій: аргументи й контраргументи

19 січня 2014 року увійде в новітню історію України як день початку гарячого протистояння між протестувальниками та силовиками. Жорстка фаза розпочалася після двох місяців мирних протестів, які (окрім моральної перемоги) не позначилися жодними, хоча б найменшими перемогами Євромайдану над владою.

Чому українські очільники вперто ігнорували всі вимоги активістів-майданівців, навіть ті, які, здавалося б, можна виконати цілком безболісно? Складалося враження, що, якби на Євромайдані зненацька прозвучала вимога ухвалити бюджет-2014, сформований урядом Миколи Азарова, то регіональний диригент Михайло Чечетов дав би відмашку голосувати проти. Для чого? Щоб не дозволити майданівцям тішитися жодною перемогою. Щоб довести, що акції протесту абсолютно непродуктивні, а отже, не варті зусиль і часу.

Зрозуміло, для чого це потрібно президенту та Партії регіонів. Після Помаранчевої революції 2004 року Віктору Януковичу притаманна просто жорстка ідіосинкразія до будь-яких майданів. Майдан, якщо він, звісно, ставав масовим, досі залишався єдиним засобом боротьби з виборчими маніпуляціями й фальсифікаціями, коли всі інші важелі протидіяти брудним технологіям вичерпано. Тому не складно зрозуміти прагнення влади у будь-що дискредитувати майданний рух, продемонструвати його неуспішність.

Можна було б погодитися з такою гіпотезою про ледь чи не параноїдальне бажання влади нашкодити Євромайдану. Хоча не можна не зауважити в ній однієї серйозної логічної вади. Звісно, чинна влада ніколи не послуговувалася такими мотивувальними чинниками, як піклування про благо нації. Вона могла втрачати почуття міри, коли справа стосувалася власного збагачення. Проте Януковичу і його команді завжди був притаманний загострений інстинкт самозбереження.  І куди він подівся?

Пригадаймо хроніку подій минулих двох місяців. 21 листопада уряд оприлюднив своє рішення про призупинення євроінтеграції.  Проігноруємо питання: чому таку стратегічну заяву робить уряд, адже це не входить у сферу його компетенції? Зрозуміло, що рішення це належить Януковичу, рішення, яке в чистому вигляді налаштовує проти нього як мінімум половину населення України. Хоча принаймні половина з цієї половини могла б пробачити гаранту такий вчинок, якби він вдався до певних кроків, які б пом’якшили сприйняття цього рішення. По-перше мав би чітко пояснити економічні мотиви «європаузи». І це було б не так вже й складно – особливо, якщо понавішувати всіх собак на Росію, котра, оголосивши торгівельну війну Україні, підточила її економічний підмурівок. По-друге, президент мав би продемонструвати, що це справді саме «пауза», а не поворот на 180 градусів. Теж не складно: під об’єктивами телекамер і спалахами фотоапаратів створити групу експертів, котра б переконливо імітувала підготовку до євроінтеграції. Досі такі «розводняки» Януковичу вдавалися. Можна було б припустити, що й цього разу Євромайдан простояв би ще максимум до середини грудня.

Але ж ні, у ніч на 30 листопада прихильників європейської інтеграції, котрих на Майдані Незалежності залишалося кілька сотень,  розігнали беркутівці. І не просто розігнали, а жорстоко, по-садистськи побили. Припустимо, що президент був не в курсі, що його підставили. Чи був шанс у Януковича «відмитися»? Безумовно. Треба було лише оперативно відгукнутися на інцидент, висловити своє співчуття постраждалим, пообіцяти покарати винних. Зрозуміло, що без відставки міністра внутрішніх справ залагодити справу не вдалося б. Але чи така це вже велика жертва заради спокою і стабільності Сім’ї? Аж ніяк.

У грудні до Києва як по свячену воду приїздили західні політики високого рангу: міністри закордонних справ країн-членів ОБСЄ, Верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки баронеса Кетрін Ештон, заступник голови Державного департаменту США Вікторія Нуланд, члени Сенату США Джон Маккейн і Кріс Мерфі… Але все це не зупинило Януковича від спроб силовим чином розігнати Євромайдан. Це що, Янукович вдався до самогубної тактики власної дискредитації на міжнародній арені?

16 січня Верховна Рада ухвалює пакет законів, які низка авторитетних міжнародних інституцій включно з ООН і Радою Європейської Унії визнають антидемократичними. Не будемо детально зупинятися на цих законах, експерти їх не раз вже аналізували, винесемо за дужки й цілковито нелегітимний спосіб їхнього ухвалення. Все, що потрібно було зробити Януковичу для збереження власного реноме, – заветувати закони, віддати їх на доопрацювання, принаймні не підписувати. Але ж ні, він їх санкціонує, причому без жодних зволікань, а газети «Урядовий кур’єр» і «Голос України» оперативно ці закони друкують, вводячи їх у силу.

Не треба бути знаним політологом, аби спрогнозувати, що після таких дій парламентської більшості й президента протест радикалізується, ініціативу на Майдані перехоплять «яструби», мирний протест стане неактуальним. Тим не менше, Янукович свідомо йде на загострення, ставлячи країну на межу громадянської війни.

То що, він остаточно втратив інстинкт самозбереження? Чи, може, він вже таки не керує ситуацією, а лише виконує чужі накази? Багато українських аналітиків, котрі займаються питаннями національної безпеки, висунули гіпотезу, що влада України влади, фактично, вже немає (перепрошую за каламбур), а керується виключно інструкціями з Кремля.

Я ніколи не був прихильником конспірологічних теорій, але, намагаючись знайти контраргументи до тверджень адептів «кремлівської гіпотези», відчув чималі труднощі. Так, можна стверджувати, що у попередні роки свого президентства Янукович рішуче захищав український суверенітет від посягань Москви. Хоча доречніше говорити про захист бізнесових інтересів наближених українських олігархів від посягань олігархів російських. Але в будь-якому разі діяв Віктор Федорович доволі рішуче, можна було б навіть сказати, зухвало щодо Кремля.

Але все це стосується так званого «досочинського» періоду. Бо наприкінці жовтня Янукович зустрічається в Сочі зі своїм російським колегою Володимиром Путіним і повертається додому зовсім іншою людиною, наче його підмінили. Пресою шириться інформація про відхід Києва від європейського шляху. Згодом світ дізнається про обіцяні Росією 15 мільярдів доларів, про суттєву знижку на газ. Мало хто повірив у запевнення російського президента, що цей подарунок Янукович отримав «без політичних умов, для підтримки братнього українського народу». Але про державну зраду тоді говорили не надто впевнено, можливо, тому, що страшно й гидко було в таке вірити. Питання це стало руба лише зараз, під час загострення протистояння, його переходу в гарячу фазу.

Як можна обґрунтувати ухвалення 16 січня законів, які ледь чи не під копірку списані з відповідних російських? Хіба що тим, що Україна, замість входити у правове поле Європейської Унії, рухається в напрямку Росії.

А чим, приміром, пояснити просто звірячий садизм беркутівців, який вони виявляють, навіть не боячись телекамер і фотоапаратів? Можна було б ще сяк-так зрозуміти їхню жорстокість у вуличному протистоянні. Але ж цим спецзагонівці не обмежуються, вони катують затриманих, навіть особливо не з’ясовуючи, чи причетний в’язень до силового конфлікту, чи попався випадково. Вони б’ють і розстрілюють з травматичної зброї журналістів, чого раніше ніхто собі й уявити не міг.

Але найбільше шокують громадськість злочини беркутівців проти людської гідності. Особи, котрі згідно зі своїм обов’язком мали б захищати людей, жорстоко з них знущаються: роздягають догола на морозі, ставлять на коліна у сніг, для забавки розстрілюють полонених з травматичної зброї, штрикають ножами. Та ще й не гидують знімати це все на камеру, позуючи з приниженими в’язнями.  

Останні раз щось подібне в Україні було хіба що в часи нацистської окупації. І проблема тут не в тому, що так звані «правоохоронці» порушують всі міжнародні конвенції функціонування силовиків, які свого часу підписувала Україна. Варто звернути увагу на те, що така поведінка спецпризначенців явно вказує, що вони не сприймають громадян України як «своїх». Складається враження, що вони діють, наче на окупованій території, конфронтуючи з представниками ворожої нації, за яких не бажають нести ні правової, ні моральної відповідальності, сподіваючись, що «війна все спише».

А чого вартує поява в Києві «ескадронів смерті»? Хто б міг собі уявити, що в Україні функціонуватиме практика часів «чорних полковників» у Греції чи хунти в країнах Латинської Америки. Спортивної статури молодики викрадають активістів Євромайдану чи Автомайдану, жорстоко розправляються з ними, інколи навіть до смерті, як це сталося з львів’янином Юрієм Вербицьким. І діють ці «ескадрони» у прямій зв’язці з «Беркутом». Зрештою, так само під міліцейським прикриттям діють так звані тітушки, загони напівкримінальних дебоширів, котрі останніми ночами вештаються Києвом, наганяючи страху на мирних мешканців, б’ючи вітрини магазинів і трощачи автомобілі.

Невже всі ці дії можуть хоч трішки зіграти на користь владі? Навіщо, щоб запровадити надзвичайний стан? Та його б Янукович міг би запровадити вже давно й без цього безладу. Щоб дискредитувати Євромайдан? У будь-якому разі, репутація майданівців як охоронців міста від тітушок лише виграла.

«Мені здається, що зараз мова вже йде не про громадянську війну, а про вторгнення. Російське вторгнення», – написав на своїй сторінці у Фейсбуку екс-глава прес -служби СБУ Станіслав Речинський. Тобто про це говорить не якийсь відсторонений аналітик, а людина, котра знається на справах спецслужб.  «Вже не одне джерело повідомляло про те, що в СБУ сидять «фахівці» з ФСБ, про те, що у формі «Беркута» є росіяни, які вбивають. (Я не виправдовую наш «Беркут», вони не менші покидьки). Викрадення Луценка і підтверджене вбивство Вербицького джерела теж пов'язують з Росією. Хоча б тому, що аж надто чисто все зробили. Жодного сліду. Кліше дуже схоже на російське. Тільки поки в мініатюрі», – пояснив Речинський.

А чого ж тоді очікувати в «не мініатюрі»? Екс-глава прес-служби СБУ цілком не виключає таких суто російських провокацій, як підірваний житловий будинок чи метро.

Тим не менше, всю відповідальність за дії в країні досі несе Віктор Янукович, котрий ще три роки тому підім’яв під себе всі гілки державної влади. «Підписавши антигромадянські закони, він остаточно став інструментом реалізації не власного сценарію, а кремлівського», – вважає політолог Анатолій Пінчук, президент ВГО «Українська стратегія».  І навіть після спалаху гарячої фази протистояння,  коли йому і його команді треба було б носом землю рити, щоб хоч якось врегулювати ситуацію в Києві та й загалом в Україні, він вперто намагався самоусунутися від подій, заявляючи через свого речника Ганну Герман, що він, мовляв, «стоїть над конфліктом». Що більше, своїм рішенням відправити на переговори з опозицією політиків, котрі цілковито себе дискредитували в очах Майдану – Андрія Портнова, Олену Лукаш і Андрія Клюєва – президент лише посприяв загостренню конфлікту.

«Янукович своїми діями сам риє собі могилу. Навіть якщо допустити, що владі, спираючись на підтримку Кремля, вдасться придушити народний протест (у що я не вірю), то він все одно не потрібен Путіну. Його рано чи пізно зіллють, замінивши на повністю керовану кремлівську маріонетку. Проблема в тому, що його нерозуміння ситуації стало вже не тільки його особистою проблемою, а проблемою країни», – прогнозує Анатолій Пінчук.

Виходячи з «кремлівської гіпотези», чи можна вважати, що гарячу фазу протистояння на вулиці Грушевського в Києві таки спровокували ті, хто писав у Москві відповідний сценарій? Можна, але з одним суттєвим застереженням: «сценаристи» не передбачили, що протистояння буде таким запеклим, що радикальну молодь підтримають і протестувальники поміркованіших поглядів, як мінімум, прикривши тил радикалам. Провокація ескалації, за планами «сценаристів», була спрямована на те, щоб налякати прихильників мирного протистояння і, відповідно, значно зменшити їхню присутність на Євромайдані. Зрештою, спершу так і сталося… допоки з Грушевського не надійшла інформація про перші смерті. Обурення людей діями силовиків перевершило їхній страх перед радикалізацією конфлікту.

Страшні новини мали протверезливий вплив і на Віктора Януковича. Раніше розмови про те, що український президент може повторити долю свого лівійського чи іракського колеги, суспільство сприймало здебільшого як риторичну фігуру. Після загибелі Сергія Нігояна і Михайла Жизневського від беркутівських куль, а також Юрія Вербицького – внаслідок катувань «ескадронів смерті», після спрямованого калічення журналістів, протестувальників  і випадкових людей це вже ніхто не має за дотеп. Тінь Каддафі тепер мала б безперестанно переслідувати нашого гаранта. До нього мало б дійти, що у разі загострення конфлікту вибір у нього стане небагатим: у кращому випадку, Гаазький трибунал, у гіршому – самосуд розгніваного натовпу.

Не виключено, що саме це розуміння змусило його таки піти на переговори. Чи це врятує його від звичної долі диктаторів, а Україну від громадянської війни – дізнаймося найближчим часом.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук