«Лакмусовий папірець» для виборців
IQ

«Лакмусовий папірець» для виборців

Як українським громадянам мінімізувати помилки на місцевих виборах

Олександр Косвінцев, 15 вересня 2015 1530 2

5 вересня в Україні офіційно стартувала кампанія з виборів до органів місцевого самоврядування. Цього року вона має не дуже приємний відтінок. Справа в тому, що центральна влада підготувала новий закон про місцеві вибори. Депутати Верховної Ради затвердили його в середині липня.

Як показало найпростіше опитування, за такий короткий термін багато громадян не тільки не встигли вникнути в суть нововведень, але й навіть просто ознайомитися з ними. Нерідко на це й розраховують високі чини, змінюючи правила гри майже перед самим її початком.

Характерно, що найбільше змін було внесено до регламенту проведення виборів у місцеві законодавчі органи, які здійснюють те саме місцеве самоврядування, про яке нібито так турбуються головні особи держави: в обласні, районні та міські ради. Наприклад, раніше вибори до них повсюдно проходили за змішаною пропорційно-мажоритарною системою на основі закритих партійних списків. Зараз у великих містах, які задають ритм життя у своїх регіонах, задіяна так звана пропорційна виборча система з преференціями – за виборчими списками місцевих організацій партій з одночасним висуненням кандидатів у територіальних округах, на які поділяється багатомандатний округ.

Зовні начебто все виглядає прогресивно. Але яка практична користь людям від цих змін? Якщо вдуматися – жодної. У попередні роки виборчі списки затверджували центральні органи партій, нині це роблять місцеві організації партій, повністю залежні від своїх центральних штабів. З урахуванням того, що майже всі основні партії в Україні мають яскраво виражений вождистський характер, від подібної зміни місць доданків сума істотно не зміниться.

Фахівці жорстко розкритикували дану продукцію парламенту, майже повністю підім'ятого президентською гілкою влади. «Якщо подивитися посутньо, то цей закон не має жодного стосунку до пропорційної системи, а тим більше – до відкритих списків... Навіть чинний (попередній, – О.К.) закон про місцеві вибори кращий», – прямо заявив заступник голови ЦВК Андрій Магера відразу ж після ухвалення документа.

Він також розніс вщент законоположення, що дозволяє місцевим організаціям партій висувати не більше одного кандидата в окрузі. «Врешті-решт, у чому полягають "відкриті списки" – невже у можливості вибору одного кандидата від місцевої організації партії?.. Думаю, бельгійські математики, винахідники пропорційної системи, зараз у труні перевертаються від такої "пропорційності". У світі пропорційна система з відкритими списками передбачає для виборця вибір із щонайменше 7-8 кандидатів від однієї партії», – пояснив пан Магера.

Якщо сенс нового закону не може зрозуміти досвідчений фахівець, то пересічному виборцю він і зовсім недоступний. Тим часом дуже багато що говорить про те, що закон «ліпили» зовсім не для того, щоб люди свідомо обирали в органи місцевого самоврядування найавторитетніших і професійно підготовлених членів своїх громад. Якби парламентська коаліція дбала саме за такий результат виборчих кампаній, то вона б навряд чи прибрала із закону положення про самовисування.

Так, це здається неймовірним, але це факт: люди, що зійшли на владний Олімп на хвилі народних протестів проти диктату чиновників, вилучили із закону про місцеві вибори позицію, яка дозволяла незалежним від партій представникам населення висувати на місцевих виборах свої кандидатури. Це означає, що найбільш шановані в міських громадах люди, справжні лідери громадської думки не зможуть балотуватися в місцеві представницькі органи, якщо не згодні йти на повідку в політсил і не домовляться з ними. Компетентність, чесність, енергійність і авторитет людини – ніщо. Належність до партії – все! Що це – крок вперед чи назад? Погано прикрита дикість це, а ніякий не поступ.

На щастя, в регіонах знайшлися люди, котрі швидко зрозуміли збитковість нового виборного закону і намагаються пом'якшити наслідки від його застосування, використовуючи партії, які ще не вийшли на загальноукраїнський рівень. У Львові, наприклад, напередодні місцевих виборів на арену вийшла Українська галицька партія (УГП). Взагалі-то вона була зареєстрована ще у вересні минулого року, але голосно заявила про себе лише зараз. Злі язики стверджують, що ця політсила має сепаратистські наміри. Це – пустопорожні плітки, які не мають під собою жодних реальних фактів. Більш очевидним видається те, що УГП прагне, зокрема, хоча б трохи вплинути на склад майбутнього депутатського корпусу Львова і не допустити перетворення волелюбного мегаполісу на вотчину центральної влади, багато представників якої набили руку на корупції, кумівстві і словоблудді.

Треба сказати, «стратеги» правлячої коаліції спочатку постаралася зробити так, щоб молодим політсилам було важко конкурувати зі старими партіями, розпещеними «верхами». Для цього в законі про місцеві вибори прохідний бар'єр для партій підняли з трьох до п’яти відсотків. Непродуманість цієї міри очевидна: адже що вищий прохідний бар'єр, то більшою буде кількість виборців, які не матимуть «своїх» представників у місцевих радах. А хіба це нормально? Навіщо комусь знадобилося до межі політизувати процес вибору депутатів, покликаних займатися не політикою, а транспортом, сферою ЖКГ та іншими нагальними проблемами?

Втім, про непродуманість в даному випадку я, напевно, згадав марно. Нинішніх «батьків» української нації важко назвати дурнями. Все вони добре знають і розуміють. Все вони передбачили і продумали. Ось тільки думи їхні, схоже, спрямовані не на реальний розвиток місцевого самоврядування, а на зміцнення свого впливу в регіонах. І мета цього впливу не виглядає безкорисливою.

Як тут не згадати про префектів, посади яких можуть ввести в регіонах, якщо запропоновані Петром Порошенком зміни до Конституції затвердить конституційна більшість Верховної Ради. За допомогою цих «опричників» з величезними повноваженнями президент-олігарх намагається вибудувати вертикаль влади, аналогічну тій, яку колись нав'язав росіянам кремлівський бандит Путін.

Намічені на 25 жовтня вибори можуть стати межовими для післяреволюційної України. Або ідея вільного розвитку місцевого самоврядування буде загнана в прокрустове ложе прагнення Порошенка і Ко тримати все і всіх під контролем, що загрожує волюнтаризмом «верхів» і зниженням ініціативності «низів». Або місцеві громади напружаться і зуміють утримати баланс сил у своїх представницьких органах на рівні, який не дозволить верхівці держапарату перетворитися на погоничів і наглядачів.

Як засвідчує досвід нелюбої українцями Московії, занадто жорстка «вертикаль» влади не обіцяє країні нічого доброго. До авторитаризму від неї – один крок, навіть півкроку.

Загалом українцям навряд чи варто безапеляційно сподіватися на мудрість і патріотизм можновладців. Досить уже уподібнюватися до кошенят, яких розводять! Роблять центральні чиновники щось корисне для регіону і населеного пункту – добре, не роблять – хай ідуть за відомою адресою... А щоб люди на місцях мали силу і волю «посилати» столичних корупціонерів та нероб, потрібно провести в міські та сільські ради якомога більше авторитетних фахівців, людей, котрих добре знають і поважають у громадах.

Як же відрізнити таких кандидатів від тих, кого проштовхують у депутати та голови населених пунктів провладні політпроекти, лідерів яких неодноразово викривали в непотизмі, брехні та невиконанні передвиборних обіцянок? Є один дуже простий, але надійний «лакмусовий папірець» – ставлення до Основного Закону.

Особливістю цьогорічної виборчої кампанії є і те, що вона наклалася на розгорнуту в Україні дискусію довкола Конституції. Мені вже доводилося писати, що команда Порошенка, прикриваючись питанням про децентралізацію, прописаним у Мінських угодах, намагається нав'язати українцям фактично новий Основний Закон, який потенційно може призвести до сплеску авторитаризму, погіршити ситуацію з дотриманням прав людини і знизити рівень соціальної захищеності населення. Повторюватися немає потреби. Зауважу лише, що в тому моєму матеріалі відзначені далеко не всі нововведення, за допомогою яких певні сили можуть значною мірою перекреслити ідеали і настанови Євромайдану.

На жаль, українські ЗМІ чомусь пишуть про це дуже рідко і скупо. Часом виникає враження, що такого типу інформація вкрай невигідна тим, хто під приводом дотримання Мінських угод хоче втілити свої таємні політичні задуми. Тим часом широкі маси блукають у темряві. Людей постійно годують брехнею, і не кожен, на жаль, здатен самостійно все з’ясувати.

Не впевнений, що найближчим часом у цьому плані щось суттєво зміниться. Тому пропоную ще один простий, але, можливо, навіть більш зрозумілий і надійний індикатор. Мова йде про громадянську ініціативу «13 серпня – Ні змінам до Конституції в умовах воєнного стану». Її учасниками, зокрема, стали такі відомі в Україні та за її межами люди, як колишній радянський дисидент, Герой України Степан Хмара; старійшина української літератури, в минулому дипломат, Герой України Дмитро Павличко; блискучий вчений і педагог, академік НАН України Мирослав Попович; колишній борець з радянсько-комуністичним режимом і політв'язень, Герой України Левко Лук'яненко; почесний президент Національного університету Києво-Могилянська академія, Герой України В'ячеслав Брюховецький; Заслужений юрист України, колишній представник країни в Раді ООН з прав людини Володимир Василенко; академік, Герой України Ігор Юхновський.

Ці люди – цвіт нації, розум, честь і совість України. Важко навіть уявити, щоб хтось із них зміг свідомо завдати шкоди країні й народу. Варто додати, що розбиратися в тонкощах конституційного процесу їм допомагала ціла низка колишніх членів КСУ, котрі також стали учасниками названої громадської ініціативи і підписали відповідне звернення до перших осіб країни.

По інший бік від цієї дивовижної за інтелектом і відданості Україні команди стоять не дуже виразні політики і чиновники, охочі під шумок так званої децентралізації згорнути частину прав і свобод громадян, знизити рівень соціального захисту населення. Вони стверджують, що багато чого роблять через брак коштів у скарбниці. Однак ці ж самі політики та чиновники практично нічого не роблять, щоб приборкати розгул високопосадової корупції в Україні. Їм це, схоже, невигідно.

Доречно у зв'язку з цим згадати скандал з висловлюванням екс-президента Грузії, нині губернатора Одеської області Михайла Саакашвілі, котрий живе в Україні вже півтора року. За його словами, за цей час він не бачив «засипання корупційних ям» – навпаки, вони навіть розширилися, а чиновницьке хабарництво набуло нових форм. Після таких викриттів деяким важливим персонам у Києві варто було б подати у відставку, а вони ще огризаються. Для них совість – не пазуристий звір, що шкребе серце (перефразовуючи О. Пушкіна).

На чолі «реформаторів» стоїть порушник передвиборчих обіцянок, шанувальник «кумівської демократії», годувальник (через податки від його активів в РФ) казни країни-агресора Петро Порошенко. Це угрупування нібито багато і важко працює, але навіть такий прихильник президента, як Саакашвілі, поставив йому за таку роботу тверде «незадовільно».

Але повернемося до Конституції України. Виходить, що на її захист встали шановні інтелектуали, цвіт і гордість українського народу. А «ґвалтує» головний Закон країни група політичних спритників, фахівців з розмноження корупції та збільшення особистого доходу навіть в умовах зовнішнього вторгнення.

У якій компанії бути українцям – вирішувати їм самим. Але погодьтеся, що я дав непогані орієнтири для виборців у розпочатій виборчій кампанії. З любов'ю і надією.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук