Лісова кон’юнктурна пісня?

На дискусії про те, що таке галицький бізнес, двійко поважних підприємців переконливо запевняли усіх присутніх не-підприємців, що говорити про бізнес можна і треба тільки із фахівцями.

У культурі навпаки – про неї можуть і повинні говорити усі, і погано, коли таких рефлексій мало. Як замало і справжніх театральних подій у Львові. Театральний критик взагалі один (на Т починається, на –арас закінчується). Не претендуючи конкурувати із ним  своєю не-фаховою думкою, спробую викласти враження про останню театральну подію у місті.

 Йдеться про прем’єрну виставу «Лісова пісня» у театрі Леся Курбаса. Це одна із тих небагатьох вистав, яка змушує думати ще довго після її перегляду.

У перших дві години дійства направду насолоджуєшся усім. Вмотивованістю дії, грою, костюмами співом. Розумієш, що існує два «чистих» (у сенсі без домішок) світи – світ ірраціональний, емоційний, мітологічний – світ Мавки. І світ практичний, раціональний, емоційний на свій штиб – світ Килини.

 Кожна людина у свій час робить вибір на користь того, чи іншого світу. Компроміс можливий, але він веде до самотності, як у дядька Лева.

 І вибір цей повинен бути свідомим, дорослим, виваженим. Якщо ж цей вибір за тебе роблять інші – як у випадку інфантильного Лукаша, коли спершу замість нього привабливість лісового, ірраціонального світу йому пропонує дядько Лев, потім замість нього його  ж обирає Мавка (а не він її), і, врешті, вибір на користь раціонального світу за Лукаша роблять його матір і Килина – так от, коли ти не здатен вибрати поміж цими світами сам, а обирають за тебе інші, коли ти не знаєш, ким ти насправді є і чого ти насправді хочеш, тоді такий Лукаш руйнує два світи – і той лісовий, і той людський.

 Бо насправді жертвою Лукашевого інфантилізму є не тільки Мавка, але і Килина, і його матір. Зроби він свідомий і відповідальний вибір на користь людського світу – була б щаслива, господарна, заможна родина. Бо ж у бажанні Килини жити «як усі», «по-людськи» нічого аж такого злочинного нема.

 Лукаш же, валандаючись поміж двома світами, не зробивши вибору на користь жодного, руйнує і той, і той. Не кажучи вже про нього самого.

 Звичайний, щоденний, такий знайомий кожному із нас, навіть банальний екзистенційний конфлікт, поданий Лесею Українкою у неперевершеній формі.

Неперевершеною була і форма, яку запропонував театр Курбаса. У перших діях навіть подумалося, що така вистава зробила б для української культури більше, ніж усі гасла і мііністерства разом узяті.

 Але у сцені з’яви Килини трапилося щось зовсім неочікуване. Режисер вклав у її вуста текст чистою російською мовою. Навіть не українсько-білорусько-російський  суржик, яким говорила мати Лукаша, і що виглядало цілком вмотивовано і природно, а власне чисту російську. Але чому!?

 В одну мить   уся вистава спростилася, впала від високого рівня конфлікту міжлюдського, екзистенційного, до конфлікту етнічного  і політичного. Щезла вся так скрупульозно, так талановито  вибудувана філософська концепція, і запахло примітивною кон’юнктурою із фаріонистим душком «свободи»...

 Це було як зрада – тебе вивели на чисту воду життєвої, актуальної для кожного, тут і зараз  філософії,змусили співпереживати і думати, а потім зненацька підмінили усе це пательнею, на якій шкварчав щойно зготований російськомовний ворог, що завинив і інфантильному Лукашеві, і непридатній для людського життя Мавці, і самотньому у міжсвітті  дядьку Леву, і занадто опікунчій матері. Завинив нам у всіх наших гріхах і помилках.

 Мене різануло. А вас? Можливо, щось не так зрозуміла?  Давайте будемо обговорювати культурні події і ділитися враженнями. Це тільки про бізнес можна і треба говорити лише  із фахівцями. Культура – для нас усіх.