Лонцького: пам’ять про тюрму чи ув’язнена пам’ять?

Злочини проти людства, тобто тієї особливої незмінної риси, яку ми всі, хочемо чи ні, поділяємо незалежно від національності, статі, релігії… «Злочини проти людства» не можна зводити до «злочинів проти українців» чи навіть «злочинів проти українців, які дотримуються правильних переконань», тобто визнають український націоналізм.

Нещодавно у колишній тюрмі на Лонцького у Львові відкрили музейно-меморіальний комплекс. На урочистостях з нагоди відкриття виступив голова СБУ Валентин Наливайченко. Його промова викликала протести у Польщі. Твердження п. Наливайченка, мовляв прагненням усіх держав, у чиїх руках у різні періоди опинялася Західна Україна (і тут явно йшлося про міжвоєнну Польщу, нацистську Німеччину і Радянський Союз), було «позбавитися від всього українського», з історичного погляду є просто неправильним. Як і інше його твердження: «...чи в тюрмі на Лонцького керувала польська поліція, чи німецьке гестапо, чи радянське НКВД-КДБ - її головними в'язнями залишалися борці за незалежність, учасники визвольного руху».

Різні ступені державного насильства мають значення - особливо для жертв. Мало того, для «всього українського» змагання з міжвоєнною Польщею становило зовсім інший виклик, ніж боротьба з нацизмом і сталінізмом. Напівконституційну-напівавторитарну міжвоєнну Польщу також не можна прирівнювати до таких тоталітарних потуг, як нацистська Німеччина чи сталіністський Радянський Союз.

Українські історики, які знають факти (і виявляють повагу до них), мали б - якщо їх про це запитували - попередити Валентина Наливайченка, що такі тези не лише «недипломатичні», а й історично неправильні. Після польської реакції мала місце принаймні одна спроба пояснити цей непотрібний конфлікт. Володимир Вятрович, голова архіву СБУ, спробував перекласти відповідальність на «деякі польські мас-медіа» та їхнє подання того, що сказав Наливайченко.

Однак якщо розглянути твердження, яке справді прозвучало, то інтерпретація Вятровича виглядатиме менш переконливо, ніж критика з польського боку (і то не лише від деяких мас-медій). Мало того, пояснення Вятровича видається просто безпорадним, оскільки воно з'явилося після заподіяної шкоди.

 Водночас немає нічого особливого страшного чи несподіваного у цій спробі вичерпати конфлікт та його міжнародні наслідки. Справді, навіть у цій інтерпретації контроверсійних тверджень можна побачити позитив. Голова архіву СБУ здійснив виразну публічну заяву, яка назагал значно обережніша. Зокрема він сказав, що не було мови про тотожність польської, німецької чи радянської влади. Те, що Володимир Вятрович вважає за потрібне таку інтерпретацію відкидати, є добрим знаком.

Критика з польського боку зосередила увагу на тому, що відбувається в одному із ключових проектів публічної пам'яті України. Однак тут не треба нічого драматизувати, ані когось демонізувати. Такі зіткнення у «змаганні пам'ятей» далеко не унікальні. Вони не є неуникні, але можуть траплятися, коли починаються такі проекти, як створення Музейно-меморіального комплексу «Тюрма на Лонцького». Важливо не те, що такі інциденти трапляються, а те, чому трапляються і чи траплятимуться вони знову. Інакше кажучи, чого можна навчитися на цьому зіткненні у процесі відкриття Музейно-меморіального комплексу «Тюрма на Лонцького»?

Це запитання не є полемічним чи риторичним. Його можна сформулювати й інакше - як мисленнєвий експеримент: що нагадуватиме цей конфлікт, який відбувся на відкритті музейно-меморіального комплексу 2009 року, за кілька років? Може, тоді цей випадок розглядатимуть як виняток, фальстарт, можливо, навіть як сигнал, який потрактували серйозно, що допомогло уникнути гірших конфронтацій. Або ж навпаки, конфлікт 2009 року може стати лише початком серії зіткнень, розчарувань і нової ескалації спорів. Але це стало б гіркою іронією у стосунку до місця, яке, будучи символом страшного минулого, мало б сприяти ліпшому майбутньому. Якщо здійсниться другий сценарій, то Лонцького стане символом великого і прикрого провалу, якого цілком можна було уникнути.

Що належить зробити, аби цього запобігти і досягти результатів, ближчих до першого сценарію? Що належить зробити, аби Львів і всі громадяни України (не лише цього регіону, не лише одних меморіально-політичних переконань, не з єдиним виключним уявленням про те, що означає бути українським патріотом) пишалися тим, що буде зроблено на Лонцького?

Сам інцидент і спроба Володимира Вятровича його пояснити виявляють важливі ключові моменти, у яких належить шукати відповіді. Що саме - окрім змісту - у твердженні Наливайченка спричинило до конфлікту? Що було головною причиною? Володимир Вятрович, здається, намагається всіх переконати, ніби це було непорозуміння (з киванням головою у бік польських мас-медій, які ніби найбільше до його виникнення доклалися): «ми» - українська сторона - насправді сказали одне, а «вони» - польська сторона - зрозуміли інше.

Такий підхід є у принципі хибний. Чому взагалі виникла потреба пояснювати те, що нібито «насправді» означало твердження Наливайченка? Тому що автори цього твердження, хай хто ними є, добре не подумали перед тим, як його озвучили. Суть така: коли думати про те, що належить говорити про таке місце, як тюрма на Лонцького, на відкритті комплексу та через його експозицію, то запитання не повинно стояти тільки «що ми маємо на увазі?» Запитання треба ставити так: «Що ми маємо на увазі і що хочемо сказати іншим?» Різниця між цими двома підходами принципова і вирішальна. Кожен, хто, перед тим, як говорити про тюрму на Лонцького чи творити на її основі меморіально-музейний комплекс, ставитиме перед собою тільки перше запитання, лише знову і знову припускатиметься помилки.

Щоб уникнути будь-яких непорозумінь, тут варто чітко зазначити: це питання не «лише слів». Це місце матиме і політичне, і туристичне значення, отож, політики слушно переймаються цими аспектами. Однак «тюрму на Лонцького» не можна звести лише до «бренду» і «дипломатії», бо це означало б неповагу до всіх, хто тут страждав. Тут не йдеться про якийсь варіант «прагматизму», згідно з яким певні речі належить зробити для того, щоб отримати квиток на потяг євроунійної європейської політики пам'яті.

Поставмо запитання прямо: чому «інші» такі важливі у момент, коли українці працюють над місцем пам'яті, яким є тюрма на Лонцького, проектом, ініційованим українськими інституціями на українській території? Це запитання має серйозні підстави. І відповіддю на нього не може бути ані «бо вони так роблять там», в Європейському Союзі (чи «на Заході» і т.д.), ані те, що «інші» приїдуть сюди і задля того, аби вони захотіли приїхати знову, їх не варто дратувати, ані що «це служить брендові сучасного відкритого Львова». Усе це, зрозуміло, важливі аспекти, якими не варто легковажити, однак ці прагматичні підходи не охоплюють значення тюрми на Лонцького.

Вичерпна відповідь має принципово розв'язати це запитання - і така відповідь існує. Її сформульовано на відкритті комплексу, у твердженні, що «тут були не тюрми НКВС, тут були катівні. Тут чинили не репресії, а злочини проти людства», що «слід називати речі своїми іменами» і що музейно-меморіальний комплекс повинен зробити доступною інформацію «про долю кожної конкретної людини».

Це важливі слова, якщо поставитися до них серйозно. Що означає «кожна конкретна людина»? Якраз те, що називає: кожну конкретну жертву. Це не те саме, що кожен конкретний українець, але теж включає кожного конкретного єврея, поляка чи будь-кого іншого з-поза цих національних категорій.

Що означає «злочини проти людства»? Знову, докладно те, що це окреслення називає. Злочини проти людства, тобто тієї особливої незмінної риси, яку ми всі, хочемо чи ні, поділяємо незалежно від національності, статі, релігії, політичних чи будь-яких інших орієнтацій, що нас різнять. «Злочини проти людства» не можна зводити до «злочинів проти українців» чи навіть «злочинів проти українців, які дотримуються «правильних переконань», тобто визнають український націоналізм.

Зі сказаного жодне слово не є скероване на те, аби применшити страждання, боротьбу і героїзм українців. Пам'ять про страждання і несправедливість не можна розглядати як «нульовий рахунок у грі», хоча такі спроби доволі часто трапляються. Іншими словами, ніхто не може привласнювати пам'ять - і ніхто нічого не втратить (чи то йдеться про повагу, національну гідність чи про вияв уваги), якщо музейно-меморіальний комплекс репрезентуватиме всю історію тюрми на Лонцького.

Що мало б означати представлення всієї історії? Автор статті не є експертом у цьому питанні і, звісно, не претендує навіть на створення попереднього начерку цієї історії. Проте навіть ті, хто експертами не є, можуть назвати тут кілька аспектів, які мають стати частиною пам'яті про тюрму на Лонцького. Це справді вибір або-або: або пам'ять зберігається, або ні. Хто намагатиметься пам'ятати лише частину з того, що вже відомо, того звинуватять у прагненні відкинути чи применшити іншу частину. І ці звинувачення будуть слушні. Очевидно, знущання з українців - серед яких були націоналісти і не тільки - це один з головних аспектів, який належить повністю відтворити, показувати і зберігати про це пам'ять. І тут, видається, немає жодної небезпеки, що цим аспектом буде знехтувано. Але як бути з іншими жертвами, які зазнали страждань на Лонцького?

Варто, отже, назвати бодай кілька інших способів використання тюрми на Лонцького. Під час першої радянської окупації (1939-1941рр.) ця тюрма служила для терору всіх мешканців Львова та околиць. Серед них було багато поляків і євреїв (це якщо називати лише дві найчисельніші національні групи, які тоді населяли Львів). Якщо говорити про радянські депортації, проведені у той період із Західної України загалом і зі Львова зокрема, то те, що українці були їх жертвами, є простим історичним фактом. Іншим історичним фактом є те, що найбільшу групу вивезених становили поляки. Ці радянські депортації офіційно не мали національного спрямування, однак принаймні до літа 1940 року мали виразний антипольський напрям, а серед депортованих у червні 1940 року значне число становили євреї-біженці.

Влітку 1941 року, коли Німеччина напала на свого радянського союзника і погнала його на схід, у львівських (і не лише львівських) тюрмах відбулися масові знищення в'язнів, у тім числі і в тюрмі на Лонцького. Жертвами радянських злочинів тоді лише у самому Львові стало кілька тисяч осіб. Більшість із них становили українці, але також поляки і євреї.

Отож, ще раз: ці факти не є «знаряддям» у сумнівному «змаганні жертв». Важлива кожна жертва. Тим-то ці факти означають одне: що абсурдно серед жертв першої радянської окупації на Лонцького виключати поляків та євреїв.

Коли влітку 1941 року Львів захопили німці, то відбувся жахливий погром, жертвами якого стали тисячі євреїв. Організатори і виконавці погрому безпідставно пов'язували його з радянськими злочинами, які сталися перед тим, вдаючись до вже традиційного пропагандистського гасла про «жидо-большевизм». Учасники погрому вибрали те саме місце, де радянські злочинці катували і вбивали своїх жертв, щоб помститися «жидам», обернувши свою лють на невинних. У деяких тюрмах євреїв піддавали приниженням, тортурам, а потім вбивали - і ця, на Лонцького, є однією з них.

Згодом, коли практично всіх євреїв у місті було винищено, тих, кого ловили при спробі втекти чи сховатися, також приводили сюди і застосовували супроти них тортури, аби вирвати зізнання у тому, що є євреями, а також виявити, де вони діставали фальшиві документи.

Це лише кілька прикладів, коли жертвами ставали не тільки українці, - і до цих прикладів обов'язково має звернутися комплекс на Лонцького. Є ще один аспект - може, навіть прикріший, але його також не можна оминати. Якщо ми говоримо про те, що треба пам'ятати «кожну конкретну людину», то це означає не лише пам'ятати усіх без винятку жертв (про це уже ішлося), але також про всіх злочинців. Лонцького є місцем, де багато людей зазнали страждань - але було багато тих, котрі тих страждань їм завдавали. Наскільки це дозволяють наявні дані, тих осіб, які становили персонал - хай ким вони були - також треба представити, і то не як анонімну масу, а як індивідів. До їх числа, звісно, входитимуть радянські і німецькі функціонери, але також місцеві мешканці, серед них, очевидно, і ті українці, які брали участь у погромах початку липня 1941 року.

Щоб іще виразніше підкреслити складність проблеми (і тим самим запропонувати більш реалістичний підхід до неї): вочевидь, у процесі досліджень буде виявлено також людей, які водночас були і жертвами, і злочинцями. Лише один приклад: у Нью-Йорку в Інституті єврейських студій (YIVO) зберігається повоєнне свідчення одного єврея зі Львова, якому вдалося вижити під час Голокосту. У тюрмі на Лонцького він якраз зустрів таких людей. Після втечі з Янівського концтабору у жовтні 1943 року він спробував переховатися у Львові, але його виказав українець (очевидно, його знайомий, оскільки у своєму свідченні він подав його ім'я і навіть адресу).

Там майже сім тижнів німець-слідчий допитував і катував його. За той час він познайомився з іншими в'язнями. Один із них до арешту працював у залізничній поліції (Bahnpolizei) і скаржився, що потрапив сюди за те, що продав документи одному єврею, хоча перед тим за його участі багатьох із них було схоплено. Інший належав до польської кримінальної поліції і хвалився, що спеціалізувався на виловлюванні єврейок. Було також кілька українських поліцаїв. Деякі в'язні ділилися тим, «як вони жили під час ліквідації гетта», декого також піддавали тортурам.

Це лише один із прикладів, які свідчать про неабияку складність проблем, з якими мусить змірятися кожен, хто зараз працює над проектом «Тюрма на Лонцького». І тут мало буде стверджувати, що музей як такий вимагає певних спрощень. Так, музеї вдаються до спрощень. Але у пошуках способів зосередження уваги на тому, що є важливе і чого не можна оминути, ті, хто цей пошук здійснює, повинні насамперед усвідомити всю складність теми і всебічно її вивчити. Тут належить виконати багато складної праці, обсяг якої у жодному разі не можна скорочувати ані на догоду ідеологічним упередженням, ані через наголошення лише на одній національності.

Перша невеличка експозиція, яка почала діяти на Лонцького, ще є дуже однобічна. Вона представляє радянську масакру 1941 року - і не згадує про погром, який відбувся невдовзі після її виявлення; розповідає, що німці тримали на Лонцького членів ОУН - але нічого не говорить про те, що польська АК у Львові насправді була більшою підпільною організацією чи про те, що на Лонцького ув'язнювали, катували і вбивали євреїв, яких виявляли при спробах переховатися від Голокосту.

Водночас це лише перша спроба, а працівники музею стверджують, що у майбутньому музейно-меморіальний комплекс включатиме також інших. Я особисто дуже хотів би у це вірити.

Наостанок: дозвольте сформулювати кілька тез стосовно комплексу на Лонцького. Звісна річ, ці тези неповні і дискусійні:

1. Ніхто не може привласнювати історичну пам'ять. Навіть «нація» чи - щогірше - націоналісти.

2. Навіть ті, кому належить споруда тюрми на Лонцького, не мають жодних особливих прав на її історію і пам'ять.

3. Зберігати пам'ять означає бути чесним. А чесність означає врахування не окремих фактів, а залучення їх  усіх, навіть якщо це боляче.

4.Дуже добре, що тюрма на Лонцького береже пам'ять про українські жертви, однак варто усвідомити, що для тих, хто зараз цим займається, це не є жодним викликом. Справжній виклик полягає у тому, щоб пам'ятати всіх інших - з таким самим рівнем поваги, співчуття і правдивості.

5. Тюрма на Лонцького не є «ресурсом» для «національного будівництва» чи «національної консолідації». Якщо хтось намагатиметься саме так використовувати це місце, то не просто сам зазнає поразки, але й завдасть шкоди Україні.

6. Ті, хто зараз працює над створенням музейно-меморіального комплексу на Лонцького, повинні мати досить мудрості і відваги, щоб запросити до участі якнайбільше міжнародних експертів, навіть якщо це означатиме важкі дискусії і складні питання. І тут не досить просто копіювати подібні проекти у Прибалтиці. Потрібно надати змогу впливати на розвиток проекту історикам, музейним спеціалістам та інституціям також з Польщі, Америки, Ізраїлю та Німеччини (щоб назвати бодай кілька).

7. Тюрма на Лонцького зараз належить Україні. Це накладає велику відповідальність. Українці відіграватимуть ключову роль у збереженні пам'яті про це місце. Страшна історія тюрми на Лонцького є багатонаціональна. Егоїстичний, виключно український підхід до її пам'яті лише поновлюватиме біль і конфлікти. Відкритий чи, якщо хочете, «шляхетний», інклюзивний підхід є єдино можливим шляхом до взаєморозуміння. Українська політика пам'яті, що на нього спиратиметься, викликатиме справжню пошану.