Львів у батярських піснях, частина 2

Читайте також першу частину блогу «Львів у батярських піснях».

Не одна львівська батярська пісенька початку минулого століття розповідає, які дуже цікаві речі відбувалися «на Парижі» чи «на Кракідалах», а властиво на Краківській площі:

На Краківськім пляцу продавала крупи,

Як не мала решти, то давала… мешти

(а не те, що ви подумали)

Тепер це площа Князя Осмомисла, де вже нарешті ліквідували не надто презентабельний для центру нашого міста ринок «Добробут» (існував від 1998 року). Одна з батярських пісень розповідає, як четверо кишенькових злодіїв на чолі з Юзьком Диким заохочували до гри в «три карти» легковірних селян, котрі, продавши на базарі (а базар на цьому місці існував ще від середини XIX століття) своє молоко чи ярину, хотіли ще й легко збагатитися. Гра проводилася на розкладному столику, і наївний «матолок» повинен був вгадати, яка з трьох карт є тузом. Пісня детально описує всі ті «хитрощі», які з буквальною точністю перейняли на цьому самому місці «наперсточники» другої половини вісімдесятих років минулого століття, коли так само, які і їхні попередники, «розводили лохів». Але вже й тоді, на пів століття раніше, був і свій головний «зазивач» і той, хто стежив, чи не йде часом поліціянт, і той, чия робота – «відвід» невдоволених програшем, була чи не найвідповідальнішою. Справді немає нічого нового під сонцем.

* * *

Під банком стою голодний,

Не чую своїх кишок,

Підходить якась панюся,

В руках у неї мішок.

На площі Галицькій, 15, де тепер міститься телерадіокомпанія «Люкс», Управління комунальної власності і Департамент міської агломерації Львівської міської ради за польських часів був розташований Акціонерний іпотечний банк, а перед його входом чатували офіційно зареєстровані і незареєстровані кур’єри, ладні за невелику винагороду доставити на потрібну адресу лист чи посилку. Ці здебільшого молоді хлопці носили червоний магістратський кашкет із мідною табличкою, де було вміщено напис «Експрес». Герой власне цієї пісні відніс невеликий мішок молодому чоловікові на вулицю Святого Петра (нині Мечникова), а в мішечку виявилося немовля із запискою: «Умів зробити мікруса (дитину), тепер дай йому жерти».

* * *

У тридцятих роках минулого століття було відзнято три фільми про Львів за участі популярних ведучих радіопрограми «На веселій львівській хвилі» Тонька і Щепка. Ці ролі грали Генрик Фоґельфенґер і Казимир Вайда. Ім’я Тонько (Антон) мало символізувати батярський Личаків з головним латинським храмом цієї дільниці Святого Антонія, а Щепко (Стефан) ніби репрезентував костел Святої Єлизавети на Городоцькому, який дуже нагадував львів’янам храм Святого Стефана у Відні. У пісні, яка увійшла до другого фільму «Волоцюги», є такі рядки:

Рано піду до крамнички,

Куплю масло, сир і мед,

Куликівський хліб і молоко…

У Куликові – містечку за п’ятнадцять кілометрів на північ від Львова віддавна випікали дуже смачний хліб. Вже перед Першою світовою війною його виробляли на вулиці Джерельній 32 у пекарні Натана Шварца. Житній хліб у формі двох з’єднаних невеликих буханців і посипаний зверху кмином був такий смачний, що його навіть подавали у кав’ярнях. Також був славним куликівській мед і донині тішаться попитом куликівські м’ясні копчені вироби. У Куликові виробляли взуття ще до часів української Незалежності, а за Польщі вислів «куликівський бут» (куликівське взуття) означав, що його власник безнадійний провінціал.

Тішився також великим попитом оспіваний у львівських батярських піснях і «хліб Чижика». Мартин Чижик перед Першою світовою війною заснував на Підзамчі заклад із претензійною назвою «Пекарня Гігієнічно-Карлсбадська», де за спеціальною рецептурою випікали так званий моравський хліб. Цей хліб був надзвичайно смачний, легкостравний, рекомендований лікарями. Фірмові крамниці Чижика розташовувалися в багатьох місцях Львова: на площі Ринок, в пасажі Міколяша (пролягав між вулицями Коперника і Миколи Вороного, знищений в часі Другої світової війни), на площі Марійській (Міцкевича), на вулицях Личаківській, Ягеллонській (Гнатюка), в багатьох підльвівських відпочинкових закладах.

* * *

В Стрийськім парку на фестині

Там забава кльово плине.

Ця пісенька, відома з початку XX століття, описує амурні походеньки кухарок, швачок і служниць із представниками «демократичних» верств львівського поспільства: ремісниками, вояками, студентами, залізничниками. Соціальні категорії залицяльників, котрі тішилися успіхом у львівських дівчат тої епохи, були передовсім військові і залізничники:

Я лише вояка хочу,

Бо він має портупе…

або:

Не май жодної надії,

Бо не служиш при колії…

Гарний мундир і добра платня були найбільш привабливими чеснотами потенційних коханців і чоловіків, хоча дехто з дівчат не гребував і санітаром з психлікарні на Кульпаркові:

Панна Франя має фацета –

З Кульпаркова санітета,

Каже йому: милий Гриць,

Без тебе не можу жить…

Цілковито безнадійного залицяльника дівчата жартома і з натяком на жінок легкої поведінки відправляли на Гетьманські Вали, так колись називався парний бік проспекту Свободи і прогулянкова алея посередині:

Ти йди на Гетьманські Вали,

Всі будуть тебе кохали,

Бо там є гарем немалий…

У Львові на початку XX століття популярним видом розваг були гойдалки (густавки), їх здебільшого робили у вигляді човників. Найбільше їх було в Стрийському парку на так званій Повиставовій площі, де проводили ярмарки, також у лунапарку неподалік Високого Замку, на Кайзервальді, в інших парках і садках міста. Батярські пісні дотепно обігрують тему амурних пригод за допомогою гойдалок:

Антик з Маньов на гойданні

Балакали про кохання,

Раз притягне, раз відпиха –

Бідна Манька ледве диха…

Гойдай, гойдай ми, хлопчино,

Мені так добре стає,

Я вже не можу, дівчино,

Бо дуже змучений є…

Освідчення в коханні найкраще робилося десь у парку, часто на Високому Замку:

На Високому Замку

Сидить улан з мамков (дівчиною),

Тримає за колінко,

Вона рум’яніє.

Сидять притулившись,

Як ті наречені…

Львівські закохані часто вибиралися за місто, добре, що тоді було досить гарних і романтичних місць для відпочинку на природі:

Манюсю, коли сонце зайде,

А зірок буде, як насіння,

Я чекаю на Кайзервальді,

З того боку, де Знесіння.

Але дівчата воліли вибирати місця цікавіші й респектабельніші:

Їдемо до Брюхович,

Чи ліпше до Ґрунда…

У Брюховичах за часів австрійських і польських було багато відпочинкових вілл, літніх ресторанів, у місцевому парку часто організовували народні забави і щодня тут грали оркестри. Популярний бровар і ресторан «У Ґрунда» розташовувався під лісом при дорозі на Винники. Неподалік бровару у великій дерев’яній залі просто неба була одночасно «танцбуда», де можна було потанцювати і скуштувати відмінне місцеве свіжо зварене пиво з закусками.

«У Ґрунда» був дуже популярний серед львів’ян заклад перед Першою світовою війною, особливо у тих, хто вирушав на прогулянку до Чортової Скелі. У міжвоєнний час бровар і ресторан тут ліквідували і запустили фабрику дріжджів (за часів СРСР дріжзавод, зараз це підприємство «Ензим»). У першій половині XX століття також і селище Зимна Вода було популярним літнім відпочинковим місцем львів’ян:

Антик в гарному убранні

З молодою пані

Виїхав до Зимної Води

На картоплі молоді,

На сир, на масло, на квасне молочко…

На вулиці Зеленій 22, де нині у гарній і величній сецесійній будівлі міститься ліцей № 6 Львівської міської ради, за польських часів був пансіонат і вчительська семінарія Стшалковської. Вулична пісенька зберегла пам’ять про викладача семінарії Рафаловського, амурні походеньки котрого з ученицями старших класів викликали у місті великий скандал і негативно відбилися на репутації цього дуже поважного навчального закладу:

Куди ви, панянко?

Я до Стшалковської.

Так це ж дуже поганий дім,

Бо там псує дівчат Рафаловський

Отим інструментом своїм,

Вже не одній накоїв збитків

І дуже збільшив живіт…

* * *

На Баторія, чекаючи кари

Перед судом Левицький став,

Він трьома пострілами з револьвера

Своїй коханці життя відібрав.

Львівська вулична пісенька розповідає про справжній кримінальний випадок 1912 року, коли Станіслав Левицький, директор Торгівельного банку, модник і завзятий велосипедист, застрілив через ревнощі свою коханку, акторку Львівської Опери Яніну Огінську-Шендерович. Убивця чекав на вирок у будівлі Карного трибуналу на вулиці Баторія (нині Князя Романа, за польських часів там містився Апеляційний суд, зараз тут приміщення університету «Львівська Політехніка»). Батько Станіслава Казимир, власник магазину порцеляни на площі Міцкевича, усіма засобами намагався врятувати сина від фатального вироку:

Його божевільним робить родина

І на Кульпарків швидко шле,

Та прийде все ж кара там, де є провина,

З тобою, Левицький, все дуже зле.

А бачиш, Левицький, що любов може -

У темній могилі коханки труп.

На твою шию кат зашморг вложить,

І шибениці побачиш слуп…

Станіслав Левицький був засуджений на кару смерті, але не дочекавшись вироку, отруївся в камері переданою йому від родини отрутою.

* * *

Приїхав до Львова акробат Муха,

Вліз на Телічкову і випустив духа.

Цей епізод з 1929 року добре запам’ятався львів’янам, його згадує у своїй книжці мемуарів «Високий Замок» всесвітньовідомий львів’янин, письменник-фантаст Станіслав Лем. Акробат Полінський, розрекламований як людина-муха, в різних місцях Львова влаштовував шоу спацерування по линві на великій висоті. Одного дня канат натягнули на початку вулиці Хорунщизни (нині Мирослава Скорика, до недавнього часу Чайковського) від будинку адвоката Сеґаля (проспект Шевченка 4, з цього боку вулиці ще донедавна працював чи не найвідоміший у Львові гастроном «Сквозняк», зараз тут проводять реконструкцію) до будинку, де містився сніданковий локаль Софії Телічкової (донедавна, вже за часів Незалежності тут працював магазин «Адідас», зараз тут магазин взуття «Макс Степ»). Акробат Муха успішно пройшов дистанцію, але на самому її завершенні, коли вже зістрибував на дах закладу Телічкової, послизнувся, впав на брук і розбився на смерть. Автор пісеньки з цього не вельми веселого епізоду робить філософський висновок:

Не дерись високо,

Бо упадеш низько.

* * *

У багатьох львівських піснях міжвоєнного періоду дуже виразним є патріотичний мотив любові до рідного міста:

Той милий Львів,

То місто снів…

Кохай, браття, файно

Львівських кубіт рій,

Нема ліпших в світі,

Тож Львів кохай свій…

Шкода балакати і шкода слів.

Нема у світі, як місто Львів…

І де є ще людям

Так добре, як тут?

Тільки у Львові!

Де з піснею будяться

І йдуть до сну?

Тільки у Львові!..

І пани має цей славний град,

Як сік, чоколяда і мед…

То є наш Лемберґ коханий,

Місто кохання і снів,

Там личаківські є панни

І кожна цілує без слів…

Навіть кохання у тогочасних піснях набирало патріотичного змісту любові до рідного міста:

Коню, мій коню, вертай додому…

Там при долині, там тече Полтва.

Там Львів, там моя кохана.

З зелених дерев злітає цей спів:

Хочеш бути молодим – то їдь до Львова,

Хочеш бути щасливим – повертайся до Львова,

Якщо кохати, то тільки у Львові…

(Переклад з польської львівських батярських пісень автора цієї публікації).