Львів у батярських піснях

Чому на Ґрудку повно люду?

Чому на Ґрудку такий тлум?

Бо тут впіймали дезертира…

Одним із найбільш популярних львівських батярів початку XX століття був Юзьо Мариновський з Ґрудка. Ґрудек, або Городоцьке чи Городоцька дільниця Львова – район вулиці Городоцької від церкви Святої Анни до Богданівки і Сигнівки. Ця назва дільниці ніколи не була офіційною, а її терени власне сто років тому частково охоплювали три офіційні дільниці: Середмістя (V), Новий Світ (VI) і Краківське (II). На Городоцькому домінували чотири будівлі: дві святині і два вокзали. Це греко-католицька церква Святого Юра, костел Святої Єлизавети, Головний залізничний вокзал і вокзал вантажний, званий Чернівецьким аж до часів Другої світової війни (тепер Приміський).

Юзьо Мариновський з Ґрудка був хлопець надзвичайної фізичної сили. Деколи він підробляв на будівництві «козлярем», тобто робітником, який на дерев’яних «козлах» носив цеглу на верхні поверхи новобудов. Найсильніші козлярі могли за раз занести на четвертий поверх найбільше тридцять цегол, Юзьо накладав собі сто п’ять і зверху ще саджав малого хлопця. Мариновського забрали до австрійського війська, але довго він там не прослужив, утік і, як розповідає батярська пісня, цілий тиждень гуляв у кнайпі «Під Цапком» на Городоцькій, котра була відома тим, що там полюбляли забавлятися актори з Міського або Великого (Оперного) театру.

Юзьо Мариновський помер перед Першою світовою війною у в’язниці у віці двадцяти п’яти років, а його, як і інших найбільш знаних львівських батярів, переслідував і саджав до «цюпи» відомий поліційний комісар Базюк – пострах кримінального світу Львова. Батяри співали:

З ласки Базюка

Пішов під крука…

Піти «під крука» означало потрапити до в’язниці. Круком неґречно називали австрійського двоголового орла – герб Австро-Угорської імперії, який висів над входом до кожного урядового будинку, в тому числі й тюрем.

Кнайпа для правдивого батяра була рідною домівкою, тому у батярських піснях згадується багато львівських питних закладів. З’ясувати адреси деяких із них, як наприклад, «У Ціммермана», є практично неможливо, хоча більшість адрес можна ідентифікувати. Чи не найзнаменитіша львівська кнайпа початку XX століття «У Бомбаха» розташовувалася на розі вулиць Різницької (тепер Наливайка) і Казимирівської (Городоцька). У цій будівлі, яка має адресу Городоцька 21, у міжвоєнний час містилася друкарня Мадфоса і біжутерія Гальперна, за радянських часів тут був відомий магазин головних уборів, за часів Незалежності тут містилися магазин «Цифровичок», кафе «Венеція» і залоговий банк. Зараз тут магазин-салон «Комп’ютерний Всесвіт», магазин мобільних телефонів та аксесуарів «Media Vibe» та зоомагазин.

Поряд із кнайпою «У Бомбаха», згадується у піснях поблизька кнайпа «Вангової» теж на вулиці Городоцькій. «У Бомбаха» вочевидь збиралися батяри – патріоти Львова, бо у пісеньці про цю кнайпу найбільш патетичними є рядки:

Кожен знає, що у Львові

Є хлопаки гонорові…

А хто Львова не шанує,

Най нас в дупу поцілує.

Та ж пісенька подає рейтинг львівських батярів, де першість отримують личаков’яни:

Нема то, як батяр львівський,

А найліпший – личаківський…

Личаківська дільниця чи не найчастіше фігурує у батярських піснях, район вулиці Личаківської від площі Митної і до Ялівця та Кривчиць ще століття тому був романтичним закутком здебільшого одноповерхових будиночків в оточенні городів, садочків і виноградників. Цей специфічний мікроклімат сприяв красі місцевих панянок і молодечій відвазі місцевих батярів:

Панни з Личакова

Наїлися зупи,

Йшли спацерувати,

Лакувати слупи…

А на Личакові треба фест-фраєра,

Аби з батярами утяти штаєра (вальса)

Батяри свято шанували Личаків, написали навіть Личаківський гімн, відомий як «Личаківське танго», де теж звучать патріотичні нотки: «Немає, як наш Львів!» Є також досить жартівливих пісеньок про Личаків:

Там на Личакові

Дивний звичай мають,

Рівно о десятій

Брами зачинають,

Але я не фраєр –

Мешкаю в партері,

Лізу крізь віконце -

Шимон гівно бере.

Звичай зачиняти брами львівських будинків о десятій вечора існував не лише на Личакові, а й в усьому місті, і мешканці, котрі поверталися додому пізніше, платили двірникові зазвичай десять грошів. Ця оплата називалася «шпера» і її платили за відчинення брами влітку від 22-ї години до 5-ї ранку, взимку від 22-ї до 6-ї ранку. Наш батяр мешкав у партері, тобто на першому поверсі, таким чином «шимон» (так називали двірників від польського імені Шимон (Семен) від нього грошей ніколи не отримував.

Львівський вуличний фольклор розповідає, що в тих кнайпах, де був платний вхід, батяри користувалися привілеями:

На вхід і на кишки

Студент має знижки,

Батяри ж не платять там ніц…

А коли в батяра зовсім пусто в кишені, пісенька радить йому їхати на Личаків:

Як хочеш забави

Й не маєш шостаків,

Сідай на «єдинку»,

І їдь на Личаків.

Шостаком називали дрібну австрійську монету у десять центів, а «єдинкою» - трамвайний маршрут № 1 Головний вокзал – Личаків, який функціонував від 1894 року.

Там на Личакові

В мордовні Кіяка

Не раз при забаві

Тай вибухне драка…

Мордовнями у Львові називали кнайпи найнижчого ґатунку, де навіть міцні столи й важезні лави приковували до долівки ланцюгами, аби занадто агресивні гості не могли використовувати умеблювання закладу у частих бійках. Відому кнайпу Петра Кіяка відкрили на зламі XIX і XX століть на горішньому Личакові, який тоді був ще типовим львівським передмістям. До закладу, котрий окрім міцних напоїв, уславився ще й фірмовими шкварками, вчащали клієнти з околиць і з усього міста.

До речі, вулична пісенька не оминула вікопомної події в історії міста, коли до відкриття міжнародного торгівельного ярмарку - Вистави Крайової 1894 року у Львові запустили електричний трамвай:

Хлоп аж сі дивує

І дрижить від страху,

Бо побачив: віз сам їде

Із дишлом на даху…

* * *

Там на розі, на Яновській

І вулиці Кліпаровській…

У цій пісні співається про дуже відому у Львові кнайпу на розі нинішніх вулиць Шевченка і Клепарівської. За радянських часів тут (Шевченка 14) містилася їдальня, згодом кафе «Підгір’я» і майже до останнього часу тут працював кафе-бар. Це чи не єдиний випадок, коли у Львові впродовж століття зберігався профіль закладу. Утім сьогодні тут уже працює магазин продуктів «Близенько».

Нині бал «У Ветеранів»,

Кожен зна’ тих панів,

Бо там щонеділі,

Є забави повно…

Кнайпа з народною назвою «У Ветеранів» розташовувалася на межі XIX і XX століть у двоповерховій кам’яниці на розі сучасних вулиць Кониського і Туган-Барановського. Тоді вулиця Кониського називалася Охоронок, вона мала цю назву від 1871 року, бо тут заснували один із перших у Львові дитячих садочків, які тоді називали охоронками чи захоронками. Локаль Цісарсько-Королівського Корпусу Військових Ветеранів перебував під патронатом війська, і Товариство Ветеранів об’єднувало заслужених офіцерів і підофіцерів, які вийшли у відставку і носили спеціальні мундири. Славними були тут щонедільні забави, на які збиралися вояки, торгівці, ремісники, робітники, службовці, студенти, батяри і повії (менди):

А там знову якась менда

По залі сі швенда

Шукає зітхача,

Та вона його не знайде,

Бо вона бідачка,

Піде до Бабачка на шмельц (непотріб).

Львівський вислів «піти до Бабачка» означав, що людина вже ні на що не здатна, хіба що бути викинутою на смітник чи піти на кінське м’ясо. М’ясна ятка Генрика Бабачка містилася за адресою Друкарська 4 на розі з вулицею Вірменською і торгувала кінським м’ясом, зараз тут працює бар «Рудий Кіт».

Львівська вулиця Коперника у батярському фольклорі відома передовсім тим, що тут сиділа баба без черевика, котрий їй кудись утік, а вулиця Коллонтая (нині Менцинського) тим, що тут баба била поліцая. Це було цілком логічно, бо неподалік на площі Смольки (Генерала Григоренка) саме містилася Дирекція поліції. Не менш логічним було й те, що після екзекуції поліцай все ж подолав бабу:

А він бабу – хап за литки,

І потягнув на Бригідки.

Бригідки – тюрма саме навпроти вулиці Коллонтая (Городоцька 20) містилася у колишньому монастирі сестер святої Бригіди. Тут донині розташований слідчий ізолятор, який міська влада вже довго обіцяє перенести звідси кудись подалі. Львівська пісенька другої половини XIX століття розповідає про фатальне перетворення цього монастиря на в’язницю:

Колись у Львові в гарному місці

Кляштор Бригідок стояв,

Було черниць там панянок із двісті,

Кляштор молитви до неба слав.

Та доля лиха все водночас змінила,

Затихли співи, згасли молитви,

Цей дім тюрмою для злодіїв став…

Неодноразово у вуличних піснях згадуються два кам’яні леви під львівською Ратушею і сама Ратуша з годинником, дзвін якого милий серцю львів’ян вже багатьох поколінь:

Додому, додому,

Додому, панни, спати,

Дванадцята година -

Дає Ратуша знати.

Усіх порядних дівчат закликав іти додому поліційний комісар Мечислав Пшестшельський, бо вже після дванадцятої години ночі він лапатиме на вулицях Львова повій, на затриманні яких цей поліціянт спеціалізувався.

Інша славетна пісенька, народжена правдоподібно близько 1910 року, була популярною серед львів’ян аж до Другої світової війни, бо тут героєм виступає справжній батяр, «гультяй, яких мало». О тій самій дванадцятій годині ночі він напідпитку спацерує Львовом і на площі Бернардинській (тепер площа Соборна) зустрічає графа, якому розтрощує циліндр на голові, добре дістається і поліціянту, котрий спішить графові на допомогу, а наш батяр, переваливши через мур, аж до ранку спочиває в саду під кущем троянд. Найімовірніше, що це був сад монастиря Бернардинців, мур якого знесли у 1961 році, і тут тепер звичайний міський скверик, давніше із лавочками, а нині з металевими стільцями поблизу церкви Святого Андрія.

Ми прийшли на пляц Мар’яцький.

Щоб ментам зробити фацкі (набити пику),

Потім зайшли до «Пекелка»,

Випили си пива шкєлко.

Раніше площею Мар’яцькою (Марійською) називали теперішню площу Міцкевича, яка отримала цю свою останню назву 1944 року, а власне площу Марійську у Львові відновили 2007 року, але тепер вона займає лише невеличкий простір навколо фігури Божої Матері і не має жодної адреси. Кнайпа при вулиці Пекарській 2, що працювала цілодобово, за польських часів офіційно називалася «Севілья», в народі ж її називали «Пекелко».