Львівське похмілля графа Толстого

Був у Львові такий літератор Степан Маківка. Хіба хто згадає щось про нього сьогодні, навіть у літературних колах, не заглядаючи до спеціального довідника?

У п'ятдесятих роках він числився членом Спілки письменників, був туди прикріплений передусім для зміцнення партійного ядра, оскільки пишався участю у червоно-партизанському русі Самбірщини під час окупації, хоча такого руху там просто не існувало, хіба що у звітності для протиставлення націоналістичному.

Про свої «ратні подвиги» розповідав Степан Маківка кільком молодим літераторам, що «була якась імпреза, була якась чарка, а от лишилось нас кілька, та ще одна пляшка на всіх». Розповідав також Степан Маківка, який і в сімдесят з гачечком славився вмінням пити, не п'яніючи, про різні випадки у письменницькому колі із тією ж чаркою.             

Одна з його історій стосується часів приходу «перших совітів».

Так от, після визволення у «золотому вересні» до Львова зачастили радянські письменники для того, щоб нібито допомагати місцевим літераторам «позбуватися важкого спадку буржуазного минулого», навчати їх прогресивному соціалістичному реалізмові та прославляти здобутки трудового народу під керівництвом славної партії Леніна-Сталіна. Приїздили сюди, налагоджували літературне життя на підставі нових для львів'ян соцреалістичних засад візитери не лише київські – як от Бажан, Корнійчук, Десняк – зачастили сюди шановні гості й зі самої Москви. Російські ж письменники надсилали до московських видань статті та нариси про прогресивні зміни на новоздобутих землях, а крім того — відвідували різні «реставрації», де на розкішні столичні гонорари можна було безоглядно гульнути.

Побував тут і письменник №1 тодішнього СРСР «червоний граф» Олексій Толстой. А ходила про нього така слава, що перепити його не міг ніхто, навіть з-поміж візитерів, бо у львівських літераторів підготовка була явно слабшою. Грошей мав без ліку, адже вже кільканадцять літ тішився у сталінському фаворі — після написання епопеї про Петра Першого догодив ще й спеціально замовленою повістю про громадянську війну в Царицині, а там же прославлявся саме чинний вождь і вчитель!

Дійшло до того, що граф зачав відверто кепкувати з аборигенів: мовляв, що ви, галичани, за письменники, не доросли жити при соціалізмі: самі впиваєтеся, а мене не можете впоїти. І тоді львів'яни, а поміж них були Козланюк, Гаврилюк, той же Маківка і ще хтось там, вирішили збити трохи графської пихи. Запросили його в одну з пивничок на площі Ринок. Ще недавно там був якийсь літературно-мистецький клубик для небагатьох, переважно незаможних служителів муз і грацій. Біднішим там давали навіть у борг чи й списували частину боргу. Клуб був не такий собі абищо: існував навіть його статут. Звичайно, статут батярсько-дотепний, Маківка навів кілька пунктів з нього. Поміж них були, скажімо, такі: «Просимо пиворізів не сюсяти до роялю, бо поряд стоїть фікус, може засохнути», «Просимо кавалерів не викидати у вікна презервативи, бо там пасуться гуси, можуть подавитися»... Звичайно, які там фікуси чи орхідеї в тому підвалі, які там гуси на Ринковій площі?

От до тієї затишної кнайпи й завели львівські літератори високого московського гостя. Порадили йому спробувати фірмового напою. Напій був давній, міцненький і терпкувато-солодкий. Проте подобався, давався пити легко, захмеління приходило, але якесь приємне, майже святочне, атмосфера витворювалася весела і дотепна, тож замовляли й подавали ще і ще.

За якийсь час граф Толстой попросив слова: мав ще кудись іти, здається, на зустріч із чільними військовиками, чи щось таке. Застільники йому: куди, мовляв, уже підеш напідпитку. А він кепкував знову: так, я трішки захмелів, але ж ви обіцяли напоїти мене так, щоб я не дійшов власними ногами до готелю. А жив він у Жоржі, в одному із люксусових номерів. «Ми свого слова дотримали, — відповідають йому на це львів'яни,— іди, якщо зможеш вибратися звідси».

Граф шарпнувся підвестися – але де там, бухнувся знову в крісло: ноги не хотіли тримати огрядну тушу. Спробував ще раз зробити крок – знову халепа: ноги заплітаються, підкошуються, мов ватяні. Такий то був давній напій, вино чи щось значно міцніше від вина, настояне на травах та коріннях.

Визнав тоді Олексій Миколайович якість львівських напоїв і твердо вирішив викупити увесь запас того чарівного трунку з кнайпи на площі Ринок. Потім розповідав, що не пошкодував частини своєї Сталінської премії, відрядив зі Львова до своїх ленінградських маєтностей вагон вина із запасів тієї кнайпи. Похвалявся, що купив чесно й законно, розплатився повністю, грошей у нього вистачало.

Хоча ходять чутки, мовляв, не витрачався «червоний граф» особливо, а вистачило йому як сталінському фаворитові  звернутися до компетентних органів. Згодом власника хмільної кнайпи викликали кудись там нові правителі. Що з ним сталося пізніше — можна лишень догадуватися, бо слід за ним прохолов. Класовим кровососом виявився, а таких нове життя не приймало.