«Майже все українське в Криму заблоковане»
IQ

«Майже все українське в Криму заблоковане»

Інтерв’ю з журналісткою Аліною Смутко

Сергій Шебеліст, 28 лютого 1884 1

Фотожурналістка Аліна Смутко, яка співпрацює з «Радіо Свобода», ще донедавна була однією з небагатьох вітчизняних медійниць, які в останні роки працювали в окупованому Криму. Крізь об’єктив її камери Україна та світ дізнавалися, як і чим живе анексований росіянами півострів. На світлинах Аліни – судові процеси над кримськими татарами, побут багатодітних родин новітніх політв’язнів, спільні молебні (дуа) мусульман за свободу переслідуваних, мальовничі краєвиди і водночас – неорадянські мітинги до Дня Військово-морського флоту, 9 Травня та річниці «приєднання» Криму до РФ.

Творча діяльність журналістки не пройшла непоміченою: буквально нещодавно Федеральна служба безпеки заборонила Аліні Смутко в’їзд на територію Росії, зокрема і Криму, до 2028 року. Утім дівчина сподівається, що зможе поїхати до Криму значно раніше, ніж спливе термін обмеження.

«Мутація» півострова

– Аліно, поясніть, яку загрозу національній безпеці РФ Ви становите?

– Коли прикордонники вручали мені припис про заборону в’їзду до Росії, то лише сказали, що це розпорядження ФСБ. Вони самі цікавилися в мене, що ж такого я накоїла. При цьому раніше, коли їздила до Криму, мені жодного разу не ставили подібних запитань. Натомість одного мого колегу затримували, здається, тричі. Його обшукували, нишпорили в телефоні і, так би мовити, запрошували на бесіду. Зі мною такого не було.

Напевно, рішення ФСБ пов’язане з моєю професійною діяльністю. Я це допускаю, адже нещодавно моїй колезі Альоні Савчук, з якою ми працювали в Криму, також заборонили в’їзд на десять років. Востаннє на півострові я була в січні цього року, а вже 18 лютого отримала заборону. Може, у хлопців зі спецслужби був план, який вони нарешті виконали.

– Коли і з чого почалася Ваша особиста та професійна історія взаємин із Кримом?

– Уперше в Криму я побувала у віці 13-14 років на відпочинку з батьками. Це не був якийсь свідомий вибір. Поїхали та й поїхали. Ми відпочивали в невеличкому селищі між Судаком і Алуштою. Проїжджаючи через Сімферополь, я заснула, але пам’ятаю, що бачила посеред поля невеличкі будинки з ракушняку. Як мені тоді пояснили, це так звані самозахоплення, котрі набудували кримські татари, щоб їх не виселили. І тільки згодом люди в Криму розповідали про те, як вони поверталися на Батьківщину, фактично в нікуди, та з якими труднощами їм довелося стикатися.

Пляж у Феодосії

Моя перша усвідомлена професійна поїздка до Криму відбулася 2016 року, якраз у другу річницю анексії, та була пов’язана з конкурсом репортажів «Самовидець». Колега запросила мене поїхати з нею і познімати, хоча фотоілюстрації не були обов’язковою умовою конкурсу. Потім у проекті «Радіо Свобода» «Крим. Реалії» з’явилася вакансія журналіста, котру мені запропонували. Усе якось склалося, сфера моїх зацікавлень «знайшла» мене. Мені цікаво працювати із Кримом і візуально, і тематично.

– Ви трохи бачили півострів до анексії та більше пізнали його після того. Наскільки змінився Крим, за Вашими спостереженнями і відчуттями?

– Мені дещо важко порівнювати ці два періоди, бо я спершу бачила дуже туристичний Крим, що зводився до чебуреків і пахлави. Із розповідей кримчан я знаю, що залізничний вокзал у Сімферополі був велелюдним, постійно прибували і від’їздили потяги. Нині там не те що порожньо – там узагалі нікого немає. Ходить лише кілька електричок. Це фактично «вокзал для двох» і один із них – це дядько, який сидить біля рамки металошукача. У Росії так заведено не тільки на вокзалах і в аеропортах, а й в усіх місцях масового скупчення людей. Уперше щось подібне я побачила у Владикавказі. Це був шок, але в РФ до цього ставляться серйозно.

Залізничний вокзал у Сімферополі

Коли я була в Криму 2016 року, то бачила, як він «мутує». Наприклад, у написі «Пошта» літера Ш була здерта, а Ч не приклеїли. Тоді ще можна було вловити щось українське, проте його вже було дуже мало. Потім українські назви позникали, позамальовували навіть матюки на стінах.

– Значною мірою інформацію про життя у Криму українське суспільство черпає з медіа – і часто не так із вітчизняних або міжнародних, а з російських. Вони просувають свій наратив: «Кримська весна», «референдум», «відновлення історичної справедливості», «Крим – наш». Відповідно, в частини аудиторії може скластися враження, що кримчани одностайно приймають і сприймають «повернення в рідну гавань». Чи лунають у Криму голоси незгодних із цією ситуацію?

– Звісно, на півострові є такі люди, які виходять на мітинги під російськими прапорами і гаслами «дякую, Путін!». Але ми здебільшого працювали саме з кримськими татарами – тими людьми, які були незгодні з анексію від самого початку або стали налаштовані проти неї постфактум. Їм не дуже подобалося те, що відбувається, але вони не збиралися залишати Крим. Народ сприймав ситуацію по-філософськи: був один цар, був другий і третій пройде. Не в цьому сенс життя.

Але коли ОМОН почав о шостій ранку виламувати двері в їхніх оселях і бруднити підлогу своїми чоботами, люди на це поглянули по-іншому і стали активніше відстоювати свої права. Коли виникають якісь труднощі, кримські татари відразу починають збиратися. Це основна захисна функція киримли. Під час перших судів у «справі 26 лютого» (саме того дня 2014 року відбувалися мітинги за збереження суверенітету України) вони їздили підтримувати співвітчизників, висвітлювали цю тему у Фейсбуці.

Російські силовики під час обшуків у кримських татар у Судаку

Громада організовує одиночні пікети на захист фігурантів «справ Хізб ут-Тахрір», звинувачених у тероризмі. На плакатах особливо немає гасел про Україну, а є слова «Ми не терористи, ми не екстремісти». У Криму можна загриміти до в’язниці за пост чи репост у соцмережах. Так, активіста Сейрана Салієва з Бахчисарая визнали винним й арештували на 12 діб за поширення екстремістських матеріалів. Ідеться про оприлюднення в соцмережі фото з мітингу прихильників ісламської політичної партії Хізб ут-Тахрір і пісні чеченського барда Тимура Муцураєва. Нині Сейран перебуває в СІЗО. Йому інкримінують участь у забороненій в РФ організації, а буквально днями ФСБ порушила проти нього ще дві кримінальні справи – за публічні заклики до здійснення терористичної діяльності та підготовку до насильницького захоплення влади організованою групою за попередньою змовою.

Місце сили й гостинності

– За даними минулорічного моніторингу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, інформаційно-розважальні канали приділяють висвітленню подій у Криму 0,1% тижневого ефіру. Середня тривалість сюжетів, пов’язаних із кримською тематикою, становить 50 секунд. Як вважаєте, чи Україна втрачає інтерес до півострова?

– Це замкнене коло й нагадує ситуацію, коли собака ганяється за своїм хвостом. У мене склалося враження, що українські журналісти злякалися працювати з темою Криму. Ті, хто приїздить туди, позиціонують себе відчайдухами. Можливо, редакції просто не хочуть брати на себе ризик, тому що справа може бути пов’язана з обшуками, допитами й арештами. Але навіть фрилансерів у Криму небагато. Звідки тоді телеканалам чи радіо брати інформацію?

Добре, що нині є мережа громадянських журналістів, яка діє в русі «Кримська солідарність». Місцеві журналісти або виїхали з Криму, або припинили професійну діяльність під тиском, або працюють у підконтрольних владі мас-медіа. Деякі абстрагувалися від політики зовсім і виготовляють нейтральний контент. У такій ситуації дуже важко лавірувати.

Мій колега співпрацював із каналом «1+1» – і от уже з’являються сюжети про Крим. Потім він не може зв’язатися з редакцією чи займається іншими справами – і ця тема зникає з екранів, випливаючи хіба побіжно. Є про що розповідати. Можна говорити про суди над політичними в’язнями, які тривають у Сімферополі та Ростові-на-Дону. Лише фігурантів «справи Хізб ут-Тахрір» тридцять два. Є ще «українські диверсанти». Є «справи екстремістів»: активіста Сулеймана Кадирова і журналіста Миколи Семени, якого засудили до двох із половиною років ув’язнення умовно й заборонили займатися публічною діяльністю впродовж трьох років.

Журналіст Микола Семена перед засіданням «суду» в Сімферополі

Є історія про те, як люди збирали монети номіналом 10 рублів, аби сплатити кількатисячні штрафи за адміністративні порушення. Можна відслідковувати зникнення члена виконавчого комітету Всесвітнього конгресу кримських татар Ервіна Ібрагімова. Нещодавно додалася «справа українських моряків», затриманих у Чорному морі. Кримчани збирали їм необхідні речі, допомагали з адвокатами. Саме через адвокатів можна висвітлювати це. Ще є тема будівництва і курортного сезону. До речі, українці і надалі відпочивають у Криму, але нині їх не так багато, як раніше. Є люди, яким байдуже, що відбувається між двома країнами. Це в них така традиція – їздити в Ялту.

– Чи цікавляться кримчани новинами з України? Звідки вони беруть інформацію про події на материку, зважаючи на те, що після окупації півострова українські теле- й радіоканали зникли з ефіру, а небажані сайти заблоковані?

– Майже все українське в Криму заблоковане, але вітчизняні телеканали можна дивитися через супутникову антену. На заборонені сайти кримчани заходять через VPN, так само, як українські школярі відвідують «контактик». Практично всі кримські татари дивляться канал ATR. А всі інші дивляться російські канали, 90% ефіру яких присвячені Україні. Мешканці Криму активно обговорюють майбутні президентські вибори. Вони постійно порівнюють своє становище із ситуацією в Україні: там підвищили пенсію настільки, а в нас – настільки, там тарифи – такі, а у нас – такі і бензин дешевший. Панує рефлексія самозахисту і думка, що в Україні все гірше. Аргумент «зате в нас немає війни» досі працює.

Хода до Дня Перемоги у Севастополі

– Як правило, українські ЗМІ розповідають про Крим у контексті переслідувань кримських татар та українських активістів. Наскільки ця тема присутня в місцевих мас-медіа? Чи, може, пересічні кримчани живуть в іншій інформаційній реальності, де немає обшуків, арештів і судів?

– Тема репресій у кримських медіа не лунає в принципі. Якщо про неї згадують, то тільки в дусі: «Ліквідований осередок терористів». Крапка. Суть питання не розкривають. Люди, які в не контексті, проходячи повз суди, не розуміють, чому там збираються кримські татари. Вони в їхньому уявленні завжди щось «колотять». Щоправда, одного разу перехожий підійшов і сказав: «Хлопці, ви такі молодці! Що, у вас когось судять?». А загалом пересічні люди більше переймаються побутовими справами.

– Яка зустріч за період роботи в Криму Вам найбільше запам’яталася? Куди б Ви хотіли повернутися насамперед, коли буде така нагода?

– Пригадую, як уперше прийшла в дім фігуранта «справи Хізб ут-Тахрір» Еміля Джемаденова. У нього вже було двоє синів і щойно народилася донька. Коли Ліана, дружина Еміля, була десь на дев’ятому місяці вагітності, її чоловіка забрали силовики. Треба готувати передачі, ходити на суди, а їй скоро народжувати. Думаючи про це, починаєш потроху сивіти. Але у кримських мусульман тісні родинні зв’язки. І коли виникають труднощі, відразу з’являються батьки, бабусі й дідусі.

Дружина фігуранта «справи Хізб ут-Тахрір» Еміля Джемаденова Ліана з донькою Асією та синами Юсуфом і Юнусом (село Кам’янка Сімферопольського району)

На півострові є дві організації «Бізім балалар» («Наші діти») і «Кримське дитинство», які допомагають родинам політв’язнів. Для дітей збирають гроші, влаштовують їм свята, щоб якось їх розважити. Дітей, які потребують уваги, дуже багато, понад сто неповнолітніх.

За першої нагоди я б хотіла повернутися в село Ай-Серез (Міжріччя) під Судаком. Там є мечеть, яку колись перетворили на сільський клуб. Люди власними силами відбудовували її. Коли я там була востаннє, роботи були майже завершені, залишалося простелити килим. Планувала зробити матеріал про цю мечеть. Це місце сили. Ще в мене є багато запрошень від людей, до яких хочеться приїхати в гості. Раніше вони були під арештом, а тепер мені заборонили в’їзд. На карті Криму є чимало місць, в яких треба побувати.

Використано фотографії Аліни Смутко

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук