Міф про «найсильнішу армію»

«Наша держава та військо стали настільки сильними, що можуть протистояти одному з найсильніших агресорів світу стільки років», – побачив я у стрічці Фейсбуку. І подумав: ну так, тисячі, якщо не сотні тисяч українців реально вважають, що на Донбасі «найсильніший агресор світу» зламав зуби об міць наших незламних воїнів.

І не те, щоб це зовсім неправда, це напівправда, а ще точніше – начвертьправда. Але одразу попереджу: далі будуть абсолютно неекспертні суб'єктивні міркування, а отже всі, для кого армійська тематика є предметом осмислення винятково військовими спеціалістами, можуть смілививо закривати сторінку і почитати щось інше. Не варто витрачати час на те, що ви й так не сприймете.

«Класична» версія, яку обстоюють прихильники «найсильнішої армії» (в найпопулярнішому варіанті «...яку створив з нуля Порошенко»), виглядає так: армія Росії намагалася реалізувати проект «Новоросія», але Кремль не врахував сил українського війська і самоорганізованого громадянського суспільства, тому вимушений був зупинитися перед загрозою величезних втрат особового складу і техніки.

Перше питання, на яке варто відповісти: чи ставив Кремль якусь консолідовану військову мету в Україні після завершення окупації Криму. Відповідь очевидна: ні. Станом на кінець березня 2014 року Росія мала всі технічні можливості для того, щоб з легкістю захопити щонайменше північне Приазов'я. Але не стала цього робити. Чому?

– Тому що не до кінця було зрозуміло, як саме зреагує Захід на анексію Криму. Тому для відволікання уваги треба було зробити враження, що Крим – це не окупація, а наслідок розвалу України. Для цього потрібен був розвал України. Не вторгнення російської армії в Донецьк і Запоріжжя, а саме тотальний хаос на території так званої Новоросії, тобто всього простору між Одесою та Харковом.

І ось тут якраз Кремль і не врахував сили українського суспільства. Але не тільки волонтерів та добровольців, але й місцевого корумпованого олігархату, який зовсім не хотів, щоб на його території паслися «зелёные человечки». Не зрозумів цього лише донецький «пахан», який вирішив як завжди поторгуватися з Києвом. А от у Харкові чи Дніпрі всі все зрозуміли одразу і задавили проросійські сили в зародку.

«То що ж з армією?» – спитаєте ви.

Найправдоподібніше, що вже у квітні стало зрозуміло: запас міцності України більший, а сила проросійських рухів слабша, ніж це видавалося досі. І було зроблено ставку на розхитування конкретно Донбасу. Армія і добровольці досить вміло локалізували це розхитування і спробували скоротити його площу. Наголошу: це була ще допорошенківська армія. Бо навряд чи перемоги червня-липня 2014 року можна покласти в скарбничку здобутків щойнообраного на той час Порошенка.

Коли локалізація почала загрожувати самому існуванню «народних республік» (до речі, слово «народний» тут явно позичили для аналогії з УНР) – у дію вступила регулярна армія РФ, що перетнула кордон під час штурму Іловайська. І це стало катастрофою для війська України.

Надалі росіяни застосовували окремі підрозділи (наголошу: окремі підрозділи) своєї армії досить обмежено для виконання локальних цілей, як-от штурм Дебальцева. Тому казати, що армія України протистоїть армії РФ – неправильно. На дуже локальному театрі воєнних дій наше військо навчилося стримувати Росію (тобто окремі частини, власне, російської армії і частини армій маріонеткових державних утворень). Але це далеко не те саме, що воно змогло відкрито протистояти всій російській армії з повномасштабним застосуванням артилерії, авіації, диверсійних груп і так далі. Це навіть не демоверсія. Радше просто болюче, але щеплення.

Окремо хочу наголосити: для армії України дуже добре, що в нас з'явилося так багато осіб з досвідом участі у воєнних діях. Але слід пам'ятати, що це дуже специфічні воєнні дії, без застосування авіації. Війна зразка сторічної давності. Чимало африканських та азійських держав десятиліттями ведуть прикордонні конфлікти, досвід воєнних дій має більшість чоловічого населення, але нікому й на думку не спаде серйозно ставити армії цих держав в один рівень з армією тієї ж Росії. Та й молдавська армія навряд чи сильна завдяки 27-річному протистоянню маріонетковій російській ПМР.

Тому перестаньмо перебільшувати здобутки ЗСУ. Так, ці здобутки є. Але в наших умовах їх явно недостатньо. Корумпований бідний уламок колишньої Радянської армії все ще є корумпованим бідним уламком, якому ох як далеко до рівня розгодованої нафтогазовими грошима армії РФ (хоча – варто зазначити – там теж не бракує тієї самої корупції). Самозаспокоєння і самовдоволення може зашкодити нашому здоров'ю. Особливо коли йдеться про армію.