Мовчання неягнят

Від впливових українців можна довідатись про те, що потрібно щось змінювати. Що так далі бути не може. Що пора жити по-новому. Що вони за все хороше проти всього поганого. І про те, як їх підтримують в ЄС і США. Особливо США, і особливо – ймовірних кандидатів в Президенти. Натомість, коли назріває якась конфліктна ситуація: чи то «євробляхарі» під Радою, смолоскипні походи правих чи підпал кіоску Московського патріархату біля фундаментів Десятинної церкви в Києві – тиша.

Не буває так, щоб хтось рейтинговий сказав «так» або «ні», «за» чи «проти». Тому що вибори не за горами, авторитет можна втратити. Починаються довгі бурмотіння про «40 років у пустелі», про менталітет, про реформи і соціальний захист. І особливо про те, що «простим людям це не важливо».

Наприклад, всі в курсі, що собою являє УПЦ МП, але ніхто з наділених реальною владою чи авторитетом не пропонує шляхів розв’язання проблеми. Крім рішуче налаштованих молодих людей, яким після цього ще треба спілкуватися з представниками «оновлених» органів на предмет підпалу «храму». Тим часом високопоставлені прихожани ходять до російських агентів в рясах, а «колеги по цеху» з інших конфесій щось розповідають про канонічність і потребу діалогу. Автокефалія в далекій перспективі це чудово, але що робити з ними зараз?

Скільки разів закликали бойкотувати телеканали, які працюють на ворога? Хтось відмовився від можливості «донести свою думку до виборця»? Чи топові «колеги по цеху» влаштували обструкцію? Ні, бо Земля кругла, і доля ще не раз зведе разом полум’яних борців за правду з непримиренними опонентами.

Перші особи держави так само нічого не говорять про легалізацію грального бізнесу, про володіння зброєю, про російську мову чи про ринок землі. Про конкретного суддю або конкретного попа вони теж нічого не скажуть, бо не факт, що ці люди не опиняться потім в одній «команді». Для рішучіших заяв в них є спеціальні блогери та експерти, які зондують інформаційне поле, запускають ідеї та пробні тези. Потім з’являється «умовний Геращенко» і розповідає, що мав на увазі «умовний Аваков». При цьому в останнього завжди є можливість сказати, що всі дорослі люди, і в нього є своя думка, а в його друга Антона – своя. Все як в римському легіоні, коли досвідчені ветерани вступали в бій останніми, або як в щурячій зграї, де першими атакують наймолодші і найслабкіші. Або як у Путіна, який сказав, що Пєсков часто «пургу несе».

Депутати всіх рівнів зайняті «позитивною працею» – лавки, сквери, дитячі садочки, громадські простори, дороги. Нема до чого причепитися. Активісти змагаються в кількості висаджених дерев і розданих дитячих книжечок. Щоб нікого не образити.

При цьому від нас, простих посполитих, вимагають дотримуватися інформаційної гігієни, не вестися на фейки і мати власну точку зору. Знову ж таки, про антикорупціонерів говорити не комільфо – бо не можна підривати паростки громадянського суспільства, про корупціонерів – щоб не розхитати будку, про попів – бо вони ще не вся церква, а про колишніх регіоналів – щоб не розкручувати ворогів в інфопросторі.

Про «нові обличчя» теж треба обережно, а раптом це і є та сама нова надія. Раптом все зміниться, і за їхніми обтічними фразами ховаються наміри реальних дій? Поки що виглядає на те, що «молода кров» не менш далекоглядна за «попередників» – жодної конкретики: зло буде покаране, українці наймудріші.

Оскільки всі керманичі, як і їхній електорат, є людьми побожними, мали б колись чути такий вислів: «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе зі Своїх уст…» (Об'явлення 3:15,16). Навіть Біблія засуджує хитродупість українських політиків. Але ж ні, й далі заяви в стилі тупих статусів у соцмережах.

То з ким можна себе ідентифікувати? Хто є моїм однодумцем, за якого варто віддати свій голос? Невже, якщо я не поділяю думок Рабіновича або йому подібних «правдорубів», мені треба вгадувати політичну програму когось поміркованішого?

При цьому всі експерти і «лідери думок» аналізують рейтинги і дивуються. Звідки в популістів ці відсотки? Та тому що вони говорять зі своїм електоратом! Не натякають, не кажуть, що «проблема складна», не перерізають стрічки і не фарбують дитячі майданчики. І в них є однодумці (якщо можна так висловитися в цьому випадку). А отже – підтримка, рейтинг і виборчі перспективи. Які потім претензії можуть бути до «електорату», котрий не визначився, якщо більш-менш притомні кандидати відрізняються хіба що фотографіями?