Час підбити підсумки

Переоцінювати свою силу й не враховувати слабкостей – перший крок до поразки, каже давня китайська мудрість. І в українському протистоянні з РФ важливо правильно оцінювати свій потенціал, особливо через чотири роки від початку АТО, яке нещодавно президент Порошенко назвав «завершеним» й задекларував перехід до нового формату безпекової операції. Настав час підбити підсумки й об’єктивно оцінити наші прорахунки у протистоянні з РФ.

№ 1. Іловайський котел

Іловайський котел та послідуючий за ним розгром українських військ став результатом так званого «запаморочення від успіхів» військового командування ЗСУ. Майже кожного дня українцям повідомляли в новинах про звільнення Маріуполя, Слов’янська, Краматорськ, Сіверська, Рубіжного, Дзержинська, Лисичанська, Дебальцевого та інших міст. На середину серпня силами АТО були створені умови для повного блокування бойовиків в районі Донецька. Практично в кільце був взятий Луганськ. З цією метою 10 серпня розпочались бої за Іловайськ – один з найбільших залізничних вузлів на Донбасі, розташований біля траси сполучення Донецьк-Луганськ, взявши яку під вогневий контроль, ми фактично замикали Донецьк у котел.

Українські війська відрізали сепаратистів від російського кордону і нібито взяли в оточення, якщо забути за загрозу з території РФ. Впродовж місяця, планувалося завершити їхню ліквідацію, а Олександр Турчинов навіть заявляв, що в жовтні весь Донбас визволять. В дні запеклих боїв, у Києві навіть провели помпезний військовий парад у найкращих совкових традиціях, демонструючи киянам сотні одиниць бойової техніки, якої катастрофічно бракувало в зоні АТО.

Ніхто з політичного та армійського керівництва не передбачив прямого удару російських військ. Можливо не уявляли собі можливість порушення Москвою міжнародного права, а може не вірили у пряме воєнне вторгнення, але така недалекоглядність зіграла фатальну роль для всього перебігу війни на Донбасі. Спочатку росіяни неприховано почали обстрілювати з реактивної та ствольної артилерії українські війська, а потім перейшли до відкритого вторгнення. Наші підрозділи в Іловайську опинилися в оточенні, а 24 серпня командування АТО повністю втратило контроль над ситуацією: командний пункт був розбитий, підрозділи зазнали катастрофічних втрат, а вцілілі військовослужбовці потрапили в полон або хаотично залишили позиції. З 10 серпня 2014 року до 2 вересня 2014 року українська армія зазнала найбільших одночасних втрат у війні. Президент Порошенко в одному з інтерв’ю сказав, що в цей період ми втратили до 65 % бойової техніки.

Не врятували наших військовослужбовців навіть прямі переговори з Генштабом РФ та досягнуті домовленості про вихід українських військ: росіяни пообіцяли дати «зелений коридор», а потім накрили з артилерії відступаючі українські колони. За офіційними даними під Іловайськом були вбиті 366 українських бійців, 429 – поранені, 300 – потрапили в полон. Збройні Сили України зазнали втрат озброєння на суму майже 300 млн. грн. Хоча самі бійці кажуть про не менше як тисячу загиблих. Іловайськ став переломний моментом для воєнного протистояння на Донбасі: наші війська відкинули назад, після чого, АТО перетворилася на позиційний та практично заморожений конфлікт.

№ 2. Перемога, яка створила «ДНР»

Весною українські війська взяли в оточення Слов’янськ, захоплений бригадою російського терориста Ігоря Гіркіна. Однак замість штурму міста відбулася його фактична «передача» з ознаками дуже схожими на так званий «договірняк». Близько півтори тисячі бойовиків залишили Слов’янськ й отримали «зелений коридор» для виходу у донецькому напрямку, при цьому, колони терористів жодного разу не були накриті ні українською авіацією, ні залпами артилерії. В результаті, після успішного виходу головних сил Гіркіна, ці загони остаточно встановили контроль сепаратистів над Донецьком й фактично, дали початок формуванню так званої «армії «ДНР». А пізніше вони були використані у низці бойових операцій проти українських військ. Ядром загонів найманців в Іловайську також були підрозділи Гіркіна, які вийшли зі Слов'янська.

Багато експертів відзначають, що Київ домовився з ворогом приблизно за таким принципом: здавайте місто без руйнувань, і вас не чіпатимуть на відході. Керівництво Міноборони хотіло продемонструвати швидкий успіх, тож схилялося до демонстративних акцій, намагаючись мінімізувати руйнування і втрати від війни. На радощах передчуття швидкої перемоги від доповідей розвідки, що Гіркін біжить, вирішили не добивати ворога. На тому етапі війни це можна було зрозуміти, однак це стало помилкою, через яку АТО триває вже четвертий рік й призвела до загибелі майже 11 тисяч людей. Сам Гіркін пізніше в інтерв’ю називав себе «людиною, котра почала цю війну» на Донбасі. Випускаючи оточених зі Слов’янська, Україна, фактично впустила півтори тисячі терористів у Донецьк, який ще тобі не був повністю під сепаратистським контролем. Не добивши терористів, українська влада де-факто, розміняла Слов’янськ на Донецьк.

Якби головні сили Гіркіна, а фактично – перші бойові російські підрозділи на Донбасі, були розгромлені чи, принаймні, зазнали великих втрат на маршруті виходу зі Слов’янська, ефективність подальшого опору ДНР була б підірвана, як і кількість місцевих, бажаючих записуватися в ополчення. Росіяни б втратили в регіоні ширму у вигляді «місцевих ополченців», і їм би довелося воювати відкрито, виступати лише в критичних ситуаціях (таких як Іловайськ), що б скувало б дії російського командування перед тиском міжнародної спільноти. Якби вдалося розгромити перші підрозділи сепаратистів на початку АТО – результат багатьох операцій був би зовсім іншим. Україна змогла б звільнити більшу кількість міст регіону, а ДНР існувала б без Донецька, який би міг залишитися українським.

№ 3. Втрата Донецького аеропорту

Оборона Донецького аеропорту, яка тривала 242 дні, залишається однією з найтрагічніших та найгероїчніших подій АТО. Оборонців ДАП навіть назвали «кіборгами», про них зняли низку фільмів та написали книги, зробили кумирами української молоді, проте до оборони й втрати аеропорту й досі залишається багато запитань. Для вихованого на радянських традиціях українського генералітету стало звичним героїзмом прикривали прорахунки.

Один з таких – прикрий факт, знятий на відео часів чергової ротації «кіборгів» у ДАП, на якому сепаратисти на блокпості обшукували і вилучали в українських бійців «надлишкову» зброю і тоді пропускали на територію аеропорту. Пізніше, міністр оборони Степан Полторак підтвердив наявність домовленості щодо ротації українських військовиків у донецькому аеропорту під наглядом ОБСЄ. Отож офіційна частина війни, героїчна міфологія, показана на телеекранах, дуже далека від реальної картини та системи «домовленостей».

В січні 2015 року сепаратисти розпочали інтенсивні штурми ДАП, застосувавши протикорабельні міни, заряд яких еквівалентний від 400 кг до 1 тонни тротилу. Українське командування розгорнуло спецоперацію порятунку аеропорту та оточених військових. Але завдання виконати не вдалося: через туман підрозділи збивалися з курсу, невчасно приїздили на місце, відступали під вогнем ворога. До операцій задіяли недостатньо техніки та бійців, тож після кількох невдалих спроб наступу, штаб відмовився від наступальних операцій. Аеропорт було втрачено і вся країна спостерігала за трагічними відео взяття в полон українських військовиків, переживала за долю вцілілих бійців під завалами.

Пізніше українців здивувала практично ціла злітна смуга ДАП, яку українські сапери чомусь практично не підірвали. Аеропорт був плацдармом для визволення Донецька, а його втрата не лише відтіснила українські позиції від лігва сепаратистів, але й зруйнувала новітній український міф про нашу незламну оборону. В гірших радянських традиціях наша міфологія війни чомусь побудована на героїзації провалених військових операцій.

№ 4. Втрата Дебальцевого

Ще однією провальною операцією ЗСУ стала оборона Дебальцевого – важливого залізничного вузла між Донецьком і Луганськом, який забезпечував комунікацію між так званими «ДНР» та «ЛНР». За дивних умов з навколишніх висот та сіл познімали підрозділи ЗСУ. Ці позиції невдовзі зайняли бойовики, перерізавши сполучення Дебальцевого з українськими тилами. Українське командування продовжувало запевняти громадськість що «все під контролем», «для повномасштабного ходу у ворога немає сил». А потім українців раптом спантеличили інформацією, що наші військові відходять з озброєнням та залишають Дебальцеве. У лютому 2015 року з Дебальцівського плацдарму на підбитих машинах або пішки, із пораненими на руках, українські бійці почали наймасовіший відступ. За оцінками Генштабу, під час виходу із Дебальцевого було втрачено 30% техніки, загинуло 110 бійців, 270 отримали поранення, 18 зниклих безвісти, 7 потрапили в полон. Окупантам же ж приписують втрати близько тисячі вбитими.

Втрату великого міста та відступ з Дебальцевого, армійські керівники навіть подавали як перемогу: мовляв Путін хотів використати Дебальцеве під час переговорів у Мінську, шантажуючи нас тисячами оточених українських бійців, але їхній вихід не дав йому це зробити. У Генштабі стверджують, що внаслідок скоординованих дій сил АТО замисел противника – оточити наші війська та знищити їх в районі Дебальцевого – був зірваний. Попри це залишається багато запитань до керівництва армії, яке погано планувало оборону і не посилило фланги українського угрупування, завдяки чому зручний для наступу дебальцевський плацдарм, мало не перетворився на дебальцевський котел, а велике місто регіону перейшло під контроль бойовиків.

№ 5. Провали дипломатичного фронту

Окрім військових поразок та втрати частини Донбасу з двома обласними центрами, Україна зазнала відчутної поразки й на західному фронті, а саме – дипломатичному. В критичний момент російської агресії, Україна здобула собі додаткових опонентів – Польщу та Угорщину, які до того ж, є членами НАТО та ЄС. Польща, яку в минулому називали «адвокатом України в ЄС», сьогодні на найвищому державному рівні критикує нашу історичну політику й націоналістичну ідеологію. А Угорщина, через мовні аспекти українського закону про освіту, блокує важливі зустрічі України під егідою НАТО. Прорахунки на дипломатичному фронті створюють умови для послаблення українських військ на сході. Офіційний Київ вже змушений створювати нову військову частину на Закарпатті, демонструючи м’язи перед Будапештом. Через дипломатичні провали, ми відтягуємо війська на захід, в той час коли вони критично важливі на сході.

І питання тут навіть не в тому, що винна не одна лише Україна, що націоналістичні сили в Угорщині та Польщі спекулюють на історичній та етнічній тематиці, заробляючи собі електоральні бали. Однак, якщо у нас на заході буквально за рік-два зіпсувалися відносини одразу з двома сусідніми державами, причому в період, коли нам критично важливі союзники, тоді тут виникає чимало запитань як до української влади, так і до нашої дипломатії. А що робили посли та дипломатичні корпуси України в цих державах? Чому наше Міністерство закордонних справ проґавило ситуацію, коли відносини між нашими країнами почали псуватися? Чому не приділили достатньої уваги висвітленню деструктивної діяльності проросійських сил в Польщі, які часто виступали ініціаторами антиукраїнських акцій? Що зробили для того, щоб згладити гострі кути у міжнаціональних відносинах? Чому найвище керівництво та лідери правлячих партій не передбачили можливі наслідки ухвалення наших законів для наших західних партнерів? І що ми зробили, щоб зберегти партнерство з сусідами?

Полякам та угорцям сьогодні не страшна російська загроза, чого не скажеш про Україну, тож ми сьогодні більше зацікавлені у партнерах на Заході. Але дедалі більший відсоток поляків починає неприязно ставитися до України, що вже на рівні суспільств віддаляє наші держави від єдиного фронту. За кілька років практично похована ідея створення разом з Польщею Балто-Чорноморського союзу, який би мав стати буфером від російської експансії в Європі. Причина – українці та поляки розсварилися в оцінці історичних подій столітньої давності, тому потужна геополітична формація, яка могла протистояти Москві, так і не постала. Можливо, не обійшлося й без руки Кремля, однак хто винен в тому, що ми не змогли між собою домовитися?

Коли ми перебуваємо у важкому становищі – варто намагатися перетворювати конкурентів на партнерів, а не лише ображатися на «вороже оточення». Це вимагає від України низки політичних та дипломатичних заходів щодо налагодження міжнаціонального діалогу з сусідами, який за кілька років «історичного конфлікту» та безвідповідальної політики буде дедалі важче відновити.

Всі ці наші поразки у протистоянні з Росією повинні стати уроками з висновками і для українського командування, і для нації загалом. А героїзація військових та політичних поразок й намагання прикрити власні прорахунки і ганьбу вигуками «слава!», ніколи й ніде не були шляхом до перемоги.