Немає лідера

Не помилюсь, коли скажу, що в сьогоднішній політичній ситуації, яку з однаковим успіхом можна було б назвати і безвихідною, і катастрофічною, існують певні підстави бодай для стриманого оптимізму. Звісна річ, з одного боку, опозиція переживає тривалий нокаут і вже рік із нього виходити не збирається. Трохи не дають, тримаючи на різного роду гачках – від арештів до підписок про невиїзд. Трохи й сама вона відвикла від діяльності у неприязному оточенні. А може, просто на опозицію вона на сьогоднішній день не тягне? Та й піди – розберися з ними. Сьогодні Андрій Портнов – нібито свій, завтра він – у стані ворога, а післязавтра вже, бач, знову начебто своїм стати готується.

Таке враження, що опозиційні лідери чогось чекають, щось замовчують або принаймні не договорюють. Ніби вже трохи й погодившись з новою «архітектурою» політичної системи та новими правилами, опозиція не думає, як їй у цій задушливій атмосфері без компромісу виробляти нові стратегії опору (які б відрізнялися від звичних і заяложених інформаційних приводів у стилі «Вітька – дурень») і боротися. Вона переймається тим, як їй поменше зазнати в цій ситуації втрат. Ми вкотре стали заручниками ненормальної ситуації, коли політика з бізнесом – не просто у спайці, а сіамські близнюки. І коли ми щось від когось очікуємо, то очікуємо дарма. Там просто бізнес – нічого особистого.

Знову стара байка і старе питання. Чи можлива принципово нова опозиція? Чи можливо побудувати «новий прекрасний світ» руками людей, які в різноманітних «кончах-заспах» і «нових петрівцях» просто сусідують із сьогоднішніми «реформаторами»? Мешкають через пліт одне від одного, нюхають сусідський шашличний дим, а може, разом чарку перехиляють і дітей хрестять. Я завжди повертатимусь до цих прикладів, свідомо зводячи ситуацію до побуту. Просто з’ясовується, що в побуті ота опозиція, від якої я очікую якихось активних дій і чудесних перероджень, просто нічим не відрізняється від владних вампірів. Вони – хлопці з одної вулиці. І газ для всіх один – російсько-туркменський. І бюджет державний. І митниця з нацбанком теж. Тому всім нам пора, нарешті, затямити: так звана опозиція – це мічені карти, люди, які, може, навіть і дотягнуть до наступних парламентських виборів, то президентських точно не переживуть.

Проте наша українська людина не може перелаштуватись. Не здатна мислити, не використовуючи усталених кліше. Одним із найпопулярніших суспільно-паралітичних кліше є мантра «Немає лідера». З одного боку, вона діє як прекрасний засіб самозаспокоєння. «Немає лідера» – значить, немає людини, на яку принагідно можна перенести весь тягар відповідальності в разі поразки. «Немає лідера» – значить, у разі перемоги всі знову перелаються. Лідера завжди видно на білбордах і в телевізорі. Там поганого не покажуть. Лідера неможливо сплутати із самозванцем. Лідер обов’язково має адептів, а не прибічників або симпатиків. Лідер єдиний, хто розрубає Гордіїв вузол. Покарає «ворогів нації» чи зажене «бандеровцев в схроны». Лідер потрібен за старою-доброю звичкою, щоб персоніфікувати народні мрії. Лідер – це істота в українських реаліях напівбожественна. Здається, лідерами в нас народжуються – так думаєш, слухаючи свій рідний народ. Народ, який знає, що йому погано, що все дорого, що все треба змінювати, але знає тільки один вихід – Рюриковичів покликати. Дніпропетровських або донецьких. Звісна річ, вибір невеликий, але Кремль іншого й не дозволить.

З другого боку, нічого дивного немає в тому, що Рюриковичі й об’явилися з числа своїх Януковичів. Теж пасіонарії – не рівня нашим гетьманятам. А вся річ у тому, що насправді цей народ не має жодних мрій. У своїй масі цей народ, метафорично висловлюючись, хоче: а) щоб йому дали їсти, б) щоб його не били, в) щоб не били по голові. Але до народу в цій країні ніколи претензій немає. Він же не суспільство, зрештою. Набагато гірше, коли в суспільстві панують настрої, яку всю складність ситуації в сучасній Україні зводять лише до відсутності лідері. Однак нам не вперше наступати на ті самі граблі. Якщо завтра раптом ми знайдемо лідера і пов’яжемо з ним якісь свої мрії – це означатиме лише одне: насправді нас укотре обманули і жодних мрій у нас не було.

Тому стриманий оптимізм, на мою думку, і полягає в тому, що вже визріла ситуація, коли треба нарешті перестати накликати на свою голову месій і пророків, а почати, нарешті, цією головою думати і потроху вчитися брати на себе відповідальність. Бо «немає лідера» тільки в того, хто сам без царя в голові.