Незалежна журналістика як виклик українському суспільству

Журналістика – це більше ніж професія. Це не лише репортерство: піти, побачити й розповісти про те, що відбувається. Журналістика – це свого роду спосіб життя.

Бути журналістом – це надзвичайно відповідальна справа, яка вимагає певного чіткого мислення, а також жертовності заради громади.

Займатися журналістикою – це ще й великий ризик для власного життя, добробуту рідних та знайомих. Так, від початку цього року у Національній спілці журналістів нарахували 23 напади на представників ЗМІ в Україні. У 2018 році їх нараховувалося загалом 86 - суттєво більше, ніж попереднього року.

Таким чином, насильство щодо журналістів стає в нашій країні звичайним явищем. Поки журналістські організації всередині країни та за кордоном поширюють заяви і вимагають розслідування нападів на журналістів в українському суспільстві спроби вбивств журналістів, схоже, мало кого цікавить. При цьому вбивство херсонської активістки Катерини Гандзюк минулого року демонструє, що лише тиск з боку громадськості може примусити правоохоронну систему серйозно взятися за справу.

Кожна атака на журналіста – це серйозний удар на свободу слова у демократичному суспільстві. А напад на журналіста – це посягання на основні права і свободи громадянина. Відтак це не сумісне із європейським цивілізаційним вибором, який здобувала і здобуває Україна.

Політики повинні поважати свободу слова і самовираження. Люди, наділені владними повноваженнями, не мають вчиняти жодних дій, що незаконно обмежували б ці свободи. А подібні спроби мають підлягати публічному осуду.

Неприпустимим є використання силових органів та регуляторів для переслідування журналістів – ані МВС, ані ГПУ, СБУ чи НАБУ, Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення та інші державні структури не повинні бути інструментами тиску на редакційну політику медіа та роботу журналістів. Переслідування журналістів за їхні резонансні матеріали є недопустимими.

Нині, в День журналіста, варто наголосити на суспільній потребі публічного оголошення реальних замовників вбивства Георгія Гонгадзе – й до покарання тих, хто чинив численні злочини проти журналістів, зокрема В'ячеслава Веремія. І, звісно, тих, з чиєї вини загинув три роки тому в центрі Києва журналіст «Української правди» Павло Шеремет.

Про менші справи, де журналістів побили, понівечили їхню знімальну техніку, де їх шарпали, ображали, їм погрожували, і винних не знайшли, або знайшли, але адекватно не покарали – лік таких порушень йде сотнями.

Але, на жаль, попри всі переваги журналістської роботи є й ті, хто намагається маніпулювати «майстрами пера», маючи на меті когось принизити або ж просто на брехні заробити політичні або бізнесові дивіденди. Прикро й те, що журналісти на це погоджуються, але таким чином за гроші, навіть невеликі, продають свою честь, гідність і руйнують ідеали справжньої журналістики (замовними матеріалами та статтями). В цьому випадку медійники стають своєрідними кілерами, які своїми пером та мікрофоном вбивають сильніше, аніж зброєю…

Говорячи про проблеми в журналістиці не варто забувати, що робота репортерів напряму торкається всього суспільства, а в яких умовах вона здійснюється - це не лише справа медійників, а й влади та правоохоронних органів. Лише в такому міцному взаємозв’язку може функціонувати дійсно справжня незалежна журналістика, яка є запорукою успішності держави і її подальшого розвитку.