Образи старого світу

Ніхто раз і назавжди не визначив, що вільно в цьому світі писати рецензії лише на нові фільми. Це було б нестерпно так само, як жити тільки сьогоднішнім днем, а вчорашній з позавчорашнім вважати вже нетрендовою і немодною музейною класикою, де разом із тобою колишнім розкладено експонати твого життя. Кілька днів тому я побачив незвичайну стрічку. Її автор – словацький режисер Душан Ганак – відзняв далекого 1972 року документальний фільм «Образи старого світу» («Obrazy starého sveta») – з наголосом, звісна річ, на першому складі у слові «образ». Для кіно-гурманів, мабуть, незайвим буде довідатись, що у цій роботі взяв також участь чільний представник нової хвилі чехословацького кінематографу Ян Шванкмаєр.

Нічого особливого з точки зору техніки фільмування, новаторських прийомів і ефектів у стрічці, з першого погляду, немає. 64 хвилини фільму камера знімає чорно-білі зображення старих людей словацької провінції, а невидимий ведучий за кадром просить розповісти їх про різні прості речі. А також відповісти на головне питання людського життя: в чому ж таки його сенс і що є найбільш вартісним у житті?

Живих людей із плоті та крові ще тоді автори фільму вирішили закамуфлювати під естетичну категорію «образу». Настільки кричущо недостовірною була їхня присутність у реальному світі. Головний винахід фільму – показати, як близько до нашої дійсності можуть існувати паралельні виміри, в яких живе зовсім інша порода, раса людей. Здавалося б, зовсім звичайних. Здавалося б, просто ідеальних образів людської звичайності, яка має напозір не надто велику заслугу перед світом, що полягає у елементарній людській дії – пережити й вижити. І – головне – просто жити. І в цьому простому прийомі крилася принципова знахідка Душана Ганака, якому вдалося реальне дати уявити нам цілком вигаданим, фантазійним. Чи не тому цілих 16 довгих років чехословацькі «нормалізатори» цю стрічку кваліфікували як спотворення соціалістичної дійсності, тримаючи її у «спецхрані». Й у чомусь цензори, безперечно, були праві.

Ну, бо що може бути цікавого в житті звичайного немитого дідугана трохи несповна розуму? Що може бути взагалі цікавого в показі цих уламків мертвих культур, цих зникомих антропологічних типів із їхнім несамовито безпосереднім і щирим поглядом на життя, із їхнім суворим і зовсім несоціалістичним побутом, у якому комуністичний орган – газета «Руде право» – використовується за своїм безпосереднім призначенням. Ним розпалюють вогонь, у нього загортають їжу і підкладають у чоботи. Складається враження, що цих людей міг вигадати Тарас Прохасько, уважний до речей незначних, несуттєвих і невидимих. Ганак показав зморшкуватий світ фактично вже мертвої антропологічної культури. Можна було ще тоді сказати: таких людей уже не роблять, але ось вони, поруч із нами – живуть і доживають. Просто їдять свій старечий хліб, пересуваються в елементарних потребах, оповідають фрагменти свого життя. Вони можуть зникнути вже наступної миті – настільки вони, водночас, крихкі й ефемерні.

Дивак збирає інформацію про підкорення людиною космосу і незгірш ученого-астрофізика міркує про технічні подробиці польоту Юрія Гагаріна. Сільський майстер створив власний світ із рухомих дерев’яних іграшок. Скалічений чоловік уже 30 років пересувається на колінах і власноруч збудував двоповерховий будинок. Смішний пияк із трагічною долею кумедно позує і десь усередині себе відверто насміхається зі спроб авторів фільму впіймати його сенс.

Так, це фільм про людей невпійманих і незбагнених, фільм про покоління моїх прадідів, яким за історію останніх століть було найнестерпніше і найважче – пережити й вижити в м’ясорубках двох світових воєн і соціалістичного перетворення дійсності. І ось вони – образи старого світу з наголосом, звісна річ, на першому складі – постають у своїй надреальній іпостасі. Такій захопливій у своїй наївності й безпосередності. Такій щемкій у своїй беззахисності й нерозтраченості. Зрештою, найголовніше – режисери показали покоління останніх нормальних і недеформованих людей, які перебувають у згоді з собою, оточенням і маленькими речами свого світу.

Цікаво, що ніхто з них так і не відповів на головне питання творців фільму: «Що ж, на вашу думку, є найвартіснішим у житті?». Я певен, не відповів тому, що точно знав відповідь на це питання.