«Озеров був «паханом» у театральному Львові»

Театральний Львів попрощався із режисером Борисом Озеровим, засновником легендарного народного театру «Гаудеамус» (потім – театр Бориса Озерова). Для львівського театрального середовища це явище було впливовим, знаковим та таким, із чого творяться міфи.

Останню виставу, «Мене не ошукаєш» за Габріелем Гарсія Маркесом  Борис Озеров зробив ще цього травня.  Поховали Бориса Озерова на Янівськиму цвинтарі.

ZAXID.NET попросив художника Бориса Бергера розповісти про Бориса Озерова та його театр.

«У  Кортасара було таке оповідання «Сміх сміхом, а не стало шістьох». Йдеться там про те, як Кортасар, коли лежав у лікарні, дізнався про смерть Чарлі Чапліна. І хоч з Чапліним Кортасар не був знайомим, він входив для нього у число знакових культурних постатей. Помер Чаплін, Сартр, шістьох уже не стало. Тобто не стало постатей, які були для Кортасара основою культури.

От  так само, ще помноживши на десять, я міг би сказати про смерть Борі Озерова. Я пам’ятаю статі в пресі, що у Львові створено народний театр, де Гамлета грають і семирічний хлопчик і сімдесятирічний старий.

А потім, коли мені було років п'ятнадцять-шістнадцять, я і сам я потрапив до театру «Гаудеамус». Потрапив на виставу «Інцидент, або Випадок у метро» за знаменитою американською п’єсою Ніколаса Е. Баера, за якою знято фільм у 1967-му році. В той час це була така сама знакова річ як Jesus Christ Superstar.

І от уявіть, в той час я прихожу в театр, сцени немає, стоять крісла буквою «П», дія відбувається просто посередині залу.  Глядачів зустрічають поліцейські з ліхтариками, а потім,  в якийсь момент,  починає вити сирена і ці поліцейські розгортають сітку, затягуючи усе приміщення. Тобто глядачам немає куди подітися, вони опиняються в середині цієї клітки, назад додому піти неможливо. Вони змушені сидіти в залі і спостерігати за трагедією, яка перед ними розігрується.  Сценографію робив Гоша Буренін, як завжди блискуче...

Озеров був знаменитим львівським режисером, до якого усі приїздили, він з усіма дружив і з Віктюком, і з Васильєвим. Усі знали, що він геніальний експериментатор. Він міг спокійно кудись поїхати і досягнути багато, але він залишився у Львові.
 

Він був дуже сильним, дуже сміливим, висміював кого хотів і коли хотів, був дуже жорстким, але разом з тим тонко усе відчував.

Він був режисером такого я би сказав «брехтівського» типу. У Львові в той час було багато різних народних театрів, дуже цікавих, але Озеров був елітою, «паханом» у театральному світі Львова.

Він був сильним, голосним. І якщо він про людину говорив, що вона «лайно», то вона такою  залишалася назавжди. Змити таке борисове «татуювання» було неможливо.

Його всі боялися, всі любили. Він був режисер на 1000%, таким,  яким має бути режисер».

Фото: Вадим Тадер