Пам’ять без агресії

Живемо у збудженому очікуванні чергових провокацій 22 червня. Це надає хоч якогось сенсу нашому існуванню, бо дає нам ілюзію, що нам відведена хоч якась роль у цій недо-державі.

І одна, і друга сторони мають уже підготовлений на цілий рік календар знаменних дат, які вони збираються перетворити на політичні дійства за нашої участі. Щоб перерви між «святами» були якнайменшими, тобто, щоб тримати нас, статистів, у добрій формі, знаходяться дати настільки маловідомі, що важко відразу зорієнтуватися, що ж відбулося у День героя, наприклад. Або чому, скажімо, скорботу з нагоди річниці нападу Німеччини на Совєтський Союз треба конче демонструвати за тисячу кілометрів від рідного Харкова, покидаючи напризволяще своїх, місцевих рідних ветеранів.

Але це не важливо. Важливо розкрутити маховик  політичного бізнесу, частиною якого є екстремальний вид спорту -  провокаційний  туризм, провтуризм. А тим часом, тихенько розпродувати рештки інформаційного, духовного і , головне, економічного простору ніби держави Україна.

 Ми будемо реагувати на одноденних туристів із червоним прапором, нас залиє кров від самого вигляду червоного кольору. Ми випустимо пару і будемо  уже набагато спокійніше дивитися  на цінники у крамницях, на квитанції про комунальні послуги і под. Їх навіть нам напишуть у синьо-жовтих кольорах, щоб приємніше було. А на Сході України напишуть червоним, і там також буде легше купувати гречку навіть по сто гривень. От якби ще та ж гречка була у певних, обраних для кожного окремого регіону кольорах....

Нам чомусь набагато важливіші символи (зокрема символи минулого), ніж реальна сьогоднішня  ситуація в економіці, освіті, культурі.  Про майбутнє ми взагалі не думаємо. Не час.

І кінця цьому не буде. Мрія тих, хто хоче остаточно розшматувати  цю країну – щоб у календарі було 365 «знаменних» днів, які по різному будуть сприйматися у різних частинах України. Провокаційний  фестивальний туризм врешті опанує цілим народом і замінить собою реальну роботу над зміною мислення, над створенням нової якості людського капіталу, який, врешті решт, мав би привести до інших лідерів і до інших результатів виборів.

Єдиний шлях цього уникнути – створення широкої громадянської (не політичної) кампанії  «Пам’ять без агресії». Ми повинні раз і назавжди визнати, що історична пам’ять українців є і буде різною.

Громадянська кампанія повинна початися із Громадянського пакту про порозуміння щодо історичної пам’яті громадян України. Засадою цього пакту, укладеного між громадянами, повинні бути дуже прості, короткі і зрозумілі пункти.

1. Ми усвідомлюємо і приймаємо факт, що історичний досвід і історична пам’ять громадян України є різними.

2. Ми даємо змогу українцям із різною історичною пам’яттю вшановувати тих героїв і ті свята, які для  них важливі на цей історичний момент.

3. Ми не накидуємо агресивно іншій стороні наше бачення історії.

4.  Ми несемо повну відповідальність за формування і утвердження такого, а не інакшого змісту історичної пам’яті у тому чи іншому регіоні України. 

5. Ми несемо повну відповідальність за вплив на майбутнє обраної нами стратегії щодо історичної пам’яті у тому чи іншому регіоні України. 

6. Ми творимо спільні цінності, які об’єднали б громадян України у політичну націю на демократичних засадах. 

Звичайно, підписна кампанія під таким, чи подібним  Пактом не буде панацеєю від усіх недуг українського суспільства. Можливо, вона буде приводом просто замислитися. Але це вже дуже багато. Мислити – вкрай рідкісне явище для нас  останнім часом.

Ми все більше захекано з прапорами бігаємо і святкуємо невідомо що.