Минулого тижня на короткий час головною зіркою мережі став Вакарчук. Його рішення здати депутатський мандат викликало бурю різноманітних емоцій. Хтось розчаровано звинувачував співака у малодушності, хтось кпив із його нерішучості, а хтось навіть намагався його захистити від несправедливих нападів. Різне ставлення до його особи викликало різну реакцію, проте об’єднувала усі ці відгуки ключова спільна риса – вони усі крутилися довкола однієї особистості.
Насправді у всій цій історії найменше хочеться говорити про самого Вакарчука. Часом намагатися зрозуміти митця – невдячна справа. А ми всі прекрасно розуміємо, що в душі Вакарчук завжди був саме митцем. Чи розумів це сам Святослав, коли вирішував стати депутатом, – відкрите питання. Та не воно тут головне, і ліпше хай лишається його особистою турботою.
Адже у всій цій історії є дещо важливіше, ніж скромна (чи не дуже) особа Вакарчука. Це команда, яку він зібрав і в якої попереду ще кілька років парламентської діяльності, та й місцеві вибори не за горами. Думаю, більшість погодиться, що це група досить професійних та доброчесних людей, без жодного корупційного шлейфу за спиною та, що важливо, з правильними політичними орієнтирами. Очевидно, що без бренду Вакарчука цих людей у парламенті сьогодні не було б. Навряд чи багато хто заперечить, що без цих людей цей парламент, де компетентність та визначеність на ціну золота, відчутно збіднів би. Тож саме ці люди, об’єднані в одній партії, є наразі головною цінністю цього політичного проєкту.
Тому пропоную у всіх довкола-вакарчуківських дискусіях перейти від мови особистостей до мови інституцій.
Усі роки після Майдану точаться розмови, що Україні, її політичній системі, для якісного скачку вперед конче потрібна політична сила нового типу. Ця сила мала б відповідати двом критеріям.
По-перше, це мала би бути партія, зорієнтована на інтереси середнього класу і максимально відмежована від олігархічного капіталу. Націлена на прозахідний зовнішній курс, проукраїнську внутрішню політику та ліберальні структурні реформи. Одне слово, партія, що зайняла б ліберальну реформістську нішу на проєвропейському фланзі.
По-друге, в ідеалі така сила, на відміну від уже сформованої в Україні традиції, мала би бути партією нелідерського типу. Партією, яка була б незалежною у своїх позиціях, рішеннях та, що важливо, популярності від однієї харизматичної особи на чолі. Яка була б середовищем людей, об’єднаних поглядами та ідеями, а не типовим політичним проєктом під потреби однієї особи та її оточення. Потенційно така партія мала би шанси пережити зліт та падіння окремого політика та перетворитися на справді довголітню політичну силу, а не разовий політичний передвиборчий проєкт.
Виглядає, що з усіх політичних сил постмайданної України саме «Голос» найбільше наблизився до образу такої нової партії. Принаймні першому критерію зібрана торік Вакарчуком команда, схоже, відповідає. Вони справді послідовно виступають за системні реформи (серед найактуальніших, до прикладу, – медицина, правоохоронна система), їх дійсно не можна наразі запідозрити в лобіюванні чиїхось інтересів. А ось з питанням лідерства щось пішло не так.
Проблема в тому, що успіх такої партії – неолігархічної і нелідерської водночас – в Україні практично неможливий. По-перше, це країна, де основним джерелом інформації для населення досі є телебачення, а практично всі телеканали контролюються фінансово-промисловими групами. По-друге, це країна, де більшість населення сприймає політику якраз як калейдоскоп яскравих і привабливих облич, а не боротьбу ідей чи інституцій. Тож пробитися на політичний олімп в Україні можливо двома шляхами: або за прямої підтримки крупного капіталу, який забезпечить відповідну телекартинку, або з яскравим та впізнаваним лідером на чолі, з уже наявним медійним бекґраундом, який на своїх «плечах» проштовхне команду до влади (хоча й тут без телесупроводу обійтися тяжко).
Здається, за схожим сценарієм торік діяв і Вакарчук (тут я знову на хвильку про нього згадаю). Святослав, хоч і декларував, що створює партію нового нелідерського типу, всю передвиборчу кампанію насправді зав’язав на своїй особі. Передвиборче турне перетворилося на концертний тур «Океану Ельзи», де кульмінацією шоу була запальна промова та не менш запальний спів фронтмена. Виглядало збоку, що команда виступала на «розігріві» у дійсного хедлайнера, а не навпаки – лідер зібрав публіку як привід, аби познайомити і закцентувати на команді. Фінальний акорд на Контрактовій площі у Києві взагалі перетворився на повноцінний рок-концерт з таким знайомим оголеним торсом.
Спершу така тактика, може, й виглядала виправданою. Справді, яким ще способом можна було в обмежені строки привернути максимальну увагу до себе, як не виступ попрок-ідола країни? Проте в якийсь момент прив’язка партії до лідера почала працювати не на, а проти її успіху. Судячи з динаміки минулорічних передвиборчих рейтингів, які поповзли донизу одночасно з початком політичного рок-турне – практично одразу. Вакарчук чомусь думав, що його музичних аргументів вистачить, аби знайти собі політичних симпатиків, і зовсім не відчув свого ядерного електорату, який насправді хотів зваженої і чіткої розмови. Розмови, яку могла забезпечити його команда, але не сам лідер.
Вчасно чи радше запізно, але Святослав і його партійці, схоже, цю проблему нарешті усвідомили і тільки зараз насмілилися розірвати пуповину, що їх поєднувала і сковувала. Партія, декларована початково як нелідерська, тепер справді залишилася без яскраво вираженого провідника – і це, здається, цілком новий досвід для української політики. Парадоксально, що якраз тепер, «осиротівши», вона найвиразніше проявила свій характер і обличчя – чого від неї чекали ще минулої осені.
Проте потреба нелідерської партії і раптові успіхи «Голосу» після самоусунення Вакарчука не означають, що особа лідера як така втратила свою роль у політиці. Новітні тенденції свідчать якраз про протилежне: не тільки в Україні, але й по світі харизмати на кшталт британського Боріса чи американського Дональда дедалі частіше завойовують симпатії та приходять до влади. Не кажучи вже про відверто авторитарні режими Путіна чи Лукашенка, навіть у демократичній Польщі влада ПіС так довго утримується якраз на відсутності особи, що об’єднала би і мобілізувала б опозиційний електорат.
В Україні, тим паче, майже всі провідні партії тримаються на рейтингу свого лідера та обраної ним риторики. Що лишиться від СН, ВОБ та ЄС без Зеленського, Тимошенко і Порошенка? Коли порівнювати з ними, «Голос», виявляється, має ту перевагу, що, як стало видно в останні місяці, їхній «голос» не виходить від однієї особи на чолі. Усі справді активні дії та чітка позиція з’явилися тоді, коли лідер відійшов у тінь, а на передній план вийшла команда.
А з іншого боку, якраз відсутність чітко вираженого медійного лідера, здатного стати обличчям команди, може стати й основною проблемою для молодої команди мало кому відомих активістів і реформаторів у світі «зеленських» і «джонсонів». Можливо, пошук такої особи, здатної стати обличчям команди, стане одним з основних завдань ще недосформованої партії. Цілком ймовірно, що таку особу вдасться знайти і у внутрішніх резервах. Залишаючись партією середнього класу за суттю, чому б за іміджем справді, до прикладу, як писали вже тут, з партії одного «невпевненого чоловіка» перетворитися на партію «сильних жінок»? Чи здобуде така постлідерська сила популярність серед постпатріархальних і посткомуністичних українців – не впевнений. Та за цим буде дуже цікаво спостерігати.
Підсумовуючи, Україні справді дуже потрібна прореформістська партія середнього класу, побудована не навколо однієї особи. Мабуть, якраз тепер претендент на цю роль існує, а його доля залежатиме від його ж поведінки, позиціонування та лави запасних. Проте варто мати на увазі, що будувати нелідерську партію зовсім не означає створити партію без лідера. У політиці, особливо українській, така не матиме жодного шансу. Натомість така модель передбачає зовсім інший характер відносин між лідером та очолюваною ним силою. Де лідер своєю харизмою працює на успіхи та популярність партії, яка просуває інтереси своїх виборців, а не партія своїм активом, задобрюючи виборця, працює на інтереси свого лідера.
Ми використовуємо