Паспортна дубинка
IQ

Паспортна дубинка

Інститут громадянства як інструмент політичної боротьби

Сергій Шебеліст, 3 серпня 2017 1181 5

Призначення колишнього президента Грузії Міхеїла Саакашвілі головою Одеської облдержадміністрації у травні 2015 року стало справжньою сенсацією. Не менш резонансними подіями стали його добровільна відставка з посади в листопаді 2016-го і позбавлення українського громадянства у липні 2017-го. За понад два роки бурхливої діяльності в Україні Саакашвілі зробив стрімку, але не вельми блискучу кар’єру, відчувши на власному досвіді чи не всі національні особливості мистецтва можливого.

Із варягів в українці

Прихід Саакашвілі (та й не тільки його) в українську політику був реакцією влади на суспільні очікування швидких або, як би сказав Петро Порошенко, рішучих і невідкладних реформ. Після Майдану такий запит справді існував, була потреба в тотальному перезавантаженні системи, яку на хвилі постреволюційної ейфорії підтримувала активна частина громадян. Утілювати зміни в життя обіцяв перший «уряд камікадзе» Арсенія Яценюка, якому випала доля прийняти керування державою в умовах політичної турбулентності та російської збройної агресії.

Звісно, першочерговим завданням уряду був порятунок країни, а не економічні перетворення за зразком східноєвропейських сусідів чи азійських тигрів. Природно, темпи реформ не задовольняли суспільство, котре було готове ще почекати, втім терпіння мало свої межі. Кредит довіри до нової влади вичерпувався. Люди були готові затягувати паски, але хотіли знати, заради чого, як довго це триватиме і, головне, щоб політики діяли так само.

При цьому громадяни, особливо пасіонарна й думаюча їхня частина, дедалі частіше висловлювали думку, що Україні потрібні ефективні управлінці на зразок грузинських реформаторів, завдяки яким «Грузії вдалося». Країна, що змінилася після Революції троянд, довгий час була і подекуди нині залишається прикладом для країни, що пережила не одну революцію – на граніті, помаранчеву й гідності – проте так і не стала взірцем для наслідування хоча б на пострадянському просторі.

Розуміючи це, дуже чутлива до громадської думки адміністрація Порошенка зважилася на екстраординарний крок і в прискореному режимі надала українське громадянство низці іноземців, найчисленнішою серед яких стала грузинська команда. Її гравців призначили на високі посади міністрів, заступників та керівників відомств із розрахунком на те, що вони втілять обіцяні (не ними) реформи. Тобто зроблять замість українців домашнє завдання, на виконанні якого наполягають і громадяни країни, і терплячі міжнародні партнери. Сподівання на «варягів» було величезним, особливо на тлі тотальної недовіри суспільства до майже всіх інститутів держави і конкретних політиків, апріорі меркантильних і шахраюватих.

Парадоксально, але в першому призові «легіонерів» не було Саакашвілі, який на той час уже не був президентом Грузії та активно шукав себе в Україні. Його «сватали» на різні посади, включно з урядом, Антимонопольним комітетом і НАБУ. Втім він був призначений лише головою Дорадчої міжнародної ради реформ. Усі запропоновані вакансії, очевидно, не відповідали розмахові особистості колишнього грузинського лідера.

Тим несподіванішим стало його призначення на посаду «губернатора» Одеської області, що мало зміцнити в регіоні позиції президента після відставки Ігоря Палиці, креатури і бізнес-партнера олігарха Ігоря Коломойського, який вступив у конфлікт із Порошенком. Гарант висловив Саакашвілі цілковиту підтримку, зважаючи на його політичну вагу і дружні стосунки з ним іще зі студентських часів.

Водночас, коментуючи відносини із українським президентом в інтерв’ю журналу «Фокус» 2015 року, Міхо заявив: «У мене немає пієтету до Порошенка. Я давно його знаю, ставлюся до нього тепло, поважаю, захоплююсь, але це не заважає мені говорити йому неупереджені речі. Щодо цього в мене взагалі немає гальм».

Фактично, зірковий «губернатор» отримав режим максимального сприяння для реформ, які він мав утілити в окремо взятому регіоні, й узявся до справи, обіцяючи області разючі перетворення, котрі, щоправда, здебільшого виявлялися у PR-акціях посадовця. Він боровся за доступні пляжі, звільняючи їх від олігархічних парканів, їздив у маршрутках розбитими дорогами, організовував громадську приймальню в наметі обабіч траси Одеса – Рені, анонсував і відкривав сервісні центри, конкурував і конфліктував із мером Одеси, полював на «горіхову мафію».

Іще Саакашвілі постійно наживо брав участь у популярних політичних ток-шоу на центральних каналах, виступав на міжнародних конференціях, охоче давав інтерв’ю та коментував питання міжнародного порядку денного. Словом, був не типовим головою ОДА, а «губернатором» президентського масштабу, амбіції котрого навряд чи обмежувалися сонячним регіоном біля моря.

У всій «красі» це виявилося, коли команда президента вирішила змінити кабінет Яценюка, на друге прем’єрство якого Порошенко був змушений погодитися під тиском Заходу і громадської думки співвітчизників. Проти глави уряду була розв’язана масштабна кампанія з дискредитації, чи не найактивнішим учасником якої став Саакашвілі, зізнавшись пізніше, що в цьому питанні його інтереси збіглися з Порошенковими.

Обласний чиновник нещадно критикував прем’єра, називав його найкорумпованішим в історії України, розпікав оточення Яценюка, проте делікатно оминав увагою найближчих соратників президента. Ба більше, він особисто агітував за Сергія Березенка із «БПП» на скандальних довиборах у Чернігові влітку 2015-го. Разом із парламентськими єврооптимістами Міхо влаштував гастролі антикорупційного форуму країною, аби нагнітати суспільне невдоволення роботою Кабінету міністрів.

Громадський «Рух за очищення», очолений Саакашвілі, мав би стати прообразом нової ліберальної партії, на яку давно й безуспішно чекають в Україні. Але в підсумку проект виявився «пшиком», згорнувши свою кипучу діяльність, щойно Яценюк пішов у відставку, а це, як виявляється, було головним завданням руху й наріжною проблемою країни. Нічого не скажеш, висока планка.

Помста гаранта

Активність екс-президента Грузії була продиктована не лише благими намірами. Політично «спалюючи» Яценюка, Саакашвілі мітив у його крісло. За словами деяких оглядачів та самого «губернатора», портфель прем’єра йому обіцяли і Порошенко, і навіть Аваков. Та й перспективи дочасних парламентських виборів тоді, навесні 2016 року, не можна було виключати.

Міхо завзято виступав за їх проведення, бо електоральна кон’юнктура підштовхувала його до цього. Він мав стати одним із політичних проектів Банкової, очоливши навіть не «БПП», а умовно свій проект, який би у новій Раді став сателітом президентської фракції. При цьому сам Міхо не міг балотуватися в депутати з огляду на недостатній ценз осілості в Україні.

І яким же було його розчарування, коли вибори не відбулися, а коаліцію на двох сформували «БПП» і ненависні «бариги» із «Народного фронту». Саакашвілі почувався ображеним та ошуканим. Але з посади демонстративно не пішов, бо чекав парламентських виборів на своїй першій Батьківщині, яку він був змушений покинути через кримінальне переслідування політичними опонентами. Лідер «Єдиного національного руху» сподівався на блискучу перемогу і політичний ренесанс. Хоча результати перегонів були для нього невтішними. Його партія вибори програла: «націонали» здобули 27% проти 49% у коаліції «Грузинська мрія – Демократична Грузія». Тріумфу не відбулося, та й відчутними успіхами на Одещині не можна було похвалитися.

Усе це, зрештою, підштовхнуло Міхо до відставки й переходу в опозиційну нішу, з якої він узявся шпетити корумповане оточення президента і його самого. Порошенко спочатку не звертав особливої уваги на критику свого недавнього протеже і навіть побажав йому успіху на опозиційній ниві, де гарують і без того чимало політиків, розмиваючи протестний електорат.

Але з часом владу таки почала турбувати активність Міхо. Він створив партію із традиційною для українських реалій іменною прив’язкою у назві – «Рух нових сил Михайла Саакашвілі», цілком подібно до «Громадянської позиції Анатолія Гриценка» чи «Партії простих людей Сергія Капліна». Зареєструвати її довго перешкоджало капосне Міністерство юстиції. Конкуренти робили технічні партії-клони («Блок Міхеїла Саакашвілі»), аби дезорієнтувати потенційного виборця. Усе це обов’язково перетворювалося на політичний PR.

Скаржачись на інформаційну блокаду (й не приходячи на ефіри, коли його запрошували), Саакашвілі сам став телеведучим програми «Інша Україна» на каналі ZIK. Вона стала майданчиком для його бенефісу і нещадної критики влади. Одним із символів передачі була собача будка, про яку згадував Порошенко, дорікаючи тим, хто нічого у своєму житті не побудував, але повчає інших, розгойдує човен і закликає до дестабілізації, вигукуючи «геть!».

Та чашу терпіння Банкової переповнила не будка, а пісня. Композиція «Шоколадна дупа» у виконанні учасниці АТО, снайперки Ольги Терещенко. Нібито після цього програму й закрили, хоча на каналі заперечують тиск Адміністрації президента, як і той факт, що Міхо отримував за свою роботу зарплату (сам він називав суму 50 тисяч гривень). Навпаки, це студія-виробник платила за ефірний час, але питання: із чиєї кишені?

Хмари над Саакашвілі почали скупчуватися до тієї міри, що в одному з нещодавніх інтерв’ю журналу «Новое время» він висловив припущення, що його цілком можуть позбавити українського громадянства. До слова, подібний прийом Банкова застосовує не вперше: згадаймо історії «деукраїнізації» екс-нардепа від радикалів Андрія Артеменка, який пропонував торгувати національним суверенітетом, та екс-радника Саакашвілі Саші Боровика, котрий у серцях дав інтерв’ю каналу «Россия 24» про корупцію, олігархат, мафію, незакінчену війну і мир із РФ. Хоча в тих випадках йшлося про подвійне громадянство, що не дозволено в Україні.

Прогноз Міхо справдився, коли політик перебував у США. Влада знайшла формальну підставу у законодавстві (вказав неправдиві дані в анкеті) й у такий спосіб спекалася надокучливого опонента, хоча він не становив для неї реальної небезпеки. Підтримка Саакашвілі за два роки впала. Якщо раніше за його віртуальну партію були готові проголосувати 12% українців, то нині її показники коливаються в межах 1-2%. На посаду президента Міхо також не може балотуватися, бо не жив в Україні протягом останніх десяти років. Протестувати проти позбавлення Саакашвілі громадянства на Майдан Незалежності вийшла сотня людей. Літні акції симпатиків «Руху нових сил» під парламентом також не були надто чисельними.

Але тепер критики президента України отримали чудову можливість звинуватити його у мстивості, схильності до авторитаризму й вибірковому застосуванні права, коли питання про надання/позбавлення громадянства залежить від політичної кон’юнктури чи особистих симпатій/антипатій. До речі, Саакашвілі також позбавляв політичних конкурентів громадянства, як це було з олігархом Бідзіною Іванішвілі, котрий став прем’єр-міністром Грузії (2012–2013). Згодом і самого Міхо позбавили грузинського громадянства.

Рішення Порошенка засудили не лише українські політики найрізноманітнішого спектру, а й закордонні, зокрема екс-прем’єр Швеції Карл Більдт заявив, що позбавлення політичних ворогів громадянства суперечить усім принципам, а ганебна поведінка України щодо Саакашвілі, безумовно, тішить Путіна. Лідер же російської партії «Западный выбор» Костянтин Боровий узагалі договорився до порівнянь Порошенка з Януковичем і закликав українців виходити на новий Майдан. Погодьмося, таки «вагома» причина.

Не залишився в боргу і Саакашвілі, який обіцяє повернутися в Україну, бо як колишній прикордонник знає в ній усі входи й виходи. Міхо планує оскаржувати у Вищому адміністративному суді рішення Порошенка. А щоб іще більше насолити йому, він, називаючи себе другом Дональда Трампа, педалює тему «втручання» України у вибори президента США. Саме тоді, коли Київ так розраховує на підтримку Вашингтона у протистоянні з Москвою.

На правду «державницький» вчинок, гідна «ответка» Порошенкові від досвідченого політика, який пройшов шлях від президента-реформатора до ведучого популістського телешоу, колеги Капліна, Савченко і Рабиновича. Хай там як, ця історія не робить честі ні Петрові Олексійовичу, ні Міхеїлові Ніколозовичу. Але українському гарантові навіть у вирі боротьби негоже було опускатися до рівня такої дрібної політичної помсти.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук