Деокупація на паузі
IQ

Деокупація на паузі

Що не так із державною політикою реінтеграції окупованих територій?

Сергій Шебеліст, 19 липня 2017 1125 1

Проект закону про відновлення українського суверенітету на Донбасі, появу котрого минулого місяця анонсував секретар РНБО Олександр Турчинов, після резонансу та бурхливих дискусій нарешті оприлюднила низка мас-медіа, зокрема «Громадське ТБ» і LIGA.net. Усупереч побоюванням політиків й оглядачів, влада не стала силоміць проштовхувати цей документ через парламент під завісу сесії, а відклала його розгляд на осінь.

За офіційною версією, аби узгодити стрижневі позиції законопроекту із західними партнерами та запевнити їх у відданості України букві й духові «Мінська». З іншого боку, свідомо зробивши чутливий документ надбанням громадськості, влада може, так би мовити, промацати суспільні настрої на предмет (не)схвалення його ключових тез і за потреби внести деякі корективи.

Право на спротив

Власне, пробною кулею у цьому контексті було оприлюднення концепції закону «Про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями Донецької і Луганської областей», напрацьованої в надрах Радбезу колом утаємничених експертів. Показово, що до розробки концепції не залучили фахівців із профільного Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб, Міністерства оборони та Служби безпеки.

Потім цей нашумілий документ оперативно передали в парламент, аби депутати мали змогу його обговорити. Завдяки цьому лише посилилися прогнози, що закон ось-ось погодять на засіданні РНБО і з мінімальними правками «вкинуть» у залу Верховної Ради на голосування. На критичні закиди частини депутатського корпусу, що, мовляв, законопроект іще «сирий» і не достатньо продискутований у суспільстві, представники владного табору відповідали, що це нагальний документ, який визначає стратегію державної політики реінтеграції Донбасу.

Що важливо, у тексті передбачене офіційне визнання ОРДЛО тимчасово окупованими територіями (за найновішими даними фонду «Демократичні ініціативи» і Центру Разумкова, 55% українців підтримують цю ідею, 22% – проти) і фактичне переформатування режиму АТО. Саме на цих пунктах протягом тривалого часу наполягали і демократична опозиція, і громадянське суспільство, і військові. В Україні вже не перший рік говорять: «Це не АТО, а війна», та закликають керівництво держави діяти більш рішуче, навіть не озираючись на Вашингтон, Брюссель, Париж, Берлін і Москву.

Тому поява відповідного законопроекту була лише питанням часу. Ставлячи його на голосування, влада заразом могла би перевірити, наскільки щирі у своїх переконаннях парламентські «яструби», які постійно звинувачують Банкову та Грушевського в «торгівлі національним суверенітетом» і «встромлянні ножа у спину Україні». Під тиском громадської думки та потенційних звинувачень у непатріотизмі фракції, що опонують коаліції, але декларують відданість державницьким принципам, навряд чи голосували б проти, хоча, напевно, не обійшлось би без зауважень та застережень.

Градус пристрастей довкола ухвалення закону про деокупацію Донбасу невдовзі спав. Суспільну увагу на себе перебрала епопея із (не)позбавленням депутатської недоторканності низки народних обранців. Відтак з’явилася нагода обговорити документ ґрунтовніше й аргументованіше. За дужками залишилися його перехідні положення, котрі влада вирішила не публікувати.

У преамбулі проекту містяться численні посилання на вітчизняне й міжнародне законодавство, яке визначає суверенне право України на відновлення її територіальної цілісності у визнаних кордонах. Там є апеляції до Статуту ООН, Будапештського меморандуму, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ, Гаазької та Женевської конвенцій, які порушила Москва.

Усупереч прогнозам скептиків і «зрадофілів», котрі вважали, що владі не вистачить рішучості або, як нині часто фігурально кажуть, «яєць» для того, щоб назвати Росію агресором та окупантом, відповідні положення таки прописані у проекті. На неї ж покладена відповідальність за створення, керування, контроль і фінансування незаконних збройних формувань та самопроголошених органів влади.

Аби у світової спільноти не виникало вражень, що Київ обрав шлях ескалації конфлікту та військового вирішення проблеми окупації частини Донбасу, у тексті чітко зазначено, що РФ та її окупаційна адміністрація грубо порушують Мінський протокол, Мінський меморандум (2014) і Мінський «Комплекс заходів» (2015). Головною причиною цього є недотримання режиму припинення вогню.

Ну і далі за ланцюжком – запровадження на Донбасі російського законодавства, податкової системи, введення російського рубля як єдиної валюти і «зовнішнього управління» на де-юре українських підприємствах, офіційне визнання Москвою «документів», виданих в ОРДЛО. Кремль і раніше не заперечував перерахованих фактів, але традиційно виправдовував свої дії винятково гуманітарними міркуваннями. Мовляв, не може покинути в біді вигаданий ним же «народ Донбасу» і не бачить у цьому жодних порушень «Мінська».

Зважаючи на все це, Київ, підтверджуючи відданість мирному політичному врегулюванню, залишає за собою право на самооборону. У 6-й статті законопроекту недвозначно стверджується: «Держава Україна не несе відповідальності за протиправні дії Російської Федерації як держави-агресора та контрольованих нею незаконних збройних формувань на території окремих районів Донецької і Луганської областей». Це повністю збігається з нормами Женевської конвенції, яка покладає всю повноту відповідальності за окуповані території на окупанта.

Москва умовлянням не вірить

Водночас у проекті закону доволі розмито прописано переформатування АТО. Немає нової назви правового режиму, однак є слова про стримування та відсіч збройній агресії РФ, відновлення територіальної цілісності України. Ще на стадії дискусій довкола концепції закону лунали терміни «армійська операція» та «операція з відновлення законності й миру на Донбасі». Про воєнний стан говорили дуже обережно, припускаючи його запровадження лише на території Донеччини й Луганщини.

Така можливість, власне, і передбачена у документі, як і збільшення ролі Збройних Сил України. Якщо досі АТО на Донбасі керує Антитерористичний центр при СБУ, то надалі його функції, до того ж значно розширені, перебере Об’єднаний оперативний штаб ЗСУ, начальника якого призначатиме президент за поданням очільника Генерального штабу. Йому підпорядковуватимуться всі військові та правоохоронні формування, а також військово-цивільні та військові адміністрації (у разі їхнього створення). Таким чином утворюється жорстка централізована вертикаль армійської влади.

Із цим підходом не погоджується керівник Донецької ВЦА Павло Жебрівський. На його думку, висловлену в інтерв’ю Радіо «Свобода», підпорядкування виконавчих органів влади Об’єднаному оперативному штабові ЗСУ – помилкове рішення. Навпаки, вважає він, потрібно серйозно посилювати роль ВЦА і навіть створювати єдину адміністрацію для двох областей. Її керівник має бути, як мінімум, заступником секретаря РНБО та членом уряду, аби невідкладно опрацьовувати питання на підконтрольних Україні територіях. Головою ВЦА має бути політична постать, а її першим заступником – військовий.

Своє бачення діяльності органів влади Жебрівський пообіцяв викласти в доповідній на ім’я президента. У цьому питанні з ним не згоден заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука. Він убачає в намірах Жебрівського прагнення ВЦА підпорядкувати собі ЗСУ. Натомість екс-очільник Луганщини вважає: якщо і посилювати роль ВЦА, то це слід робити у господарській сфері, зокрема в праві розпоряджатися земельними, водними й лісовими ресурсами, бо на звільнених територіях немає районних рад.

Відмова Києва від форсованого ухвалення закону про реінтеграцію Донбасу зумовлена не лише внутрішніми дискусіями, а й позицією світової спільноти, залученої до врегулювання «української кризи». Новообраний президент Франції Еммануель Макрон на зустрічі з українським колегою Петром Порошенком у Парижі заявив про свою «формулу миру». Якийсь план виписує президент США Дональд Трамп. Нарешті Вашингтон призначив спеціального представника Державного департаменту з питань України Курта Волкера, який має замінити Вікторію Нуланд у діалозі з Москвою, читай – із куратором українського напрямку в Кремлі Владиславом Сурковим.

Нині готується підґрунтя для зустрічі лідерів «нормандської четвірки» в новому складі, їй передуватиме телефонна розмова (орієнтовно наприкінці липня). Тому спроби Києва проголосувати доволі «яструбиний» закон могли бути розцінені як ледь не підрив і без того хисткого «Мінська». Західні лідери досі сподіваються, що обложена «смішними» санкціями РФ піде на деякі поступки. Скажімо, Москва скасує рішення про визнання фейкових документів «Л/ДНР» і поверне Україні контроль над «віджатими» підприємствами, а Київ натомість створить можливість отримання документів на підконтрольних йому територіях і припинить блокаду Донбасу.

Проте весь попередній досвід перемовин свідчить про зворотне: Москва умовлянням не вірить, вона розуміє і поважає тільки силу. Захід же не поспішає використовувати цей аргумент, обираючи довготривалу стратегію економічного знекровлення агресора, безпосереднє збройне протистояння з яким і надалі самотужки веде Україна.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук