Перед заснуванням варягами держави їх покусали «русскіє» блохи
IQ

Перед заснуванням варягами держави їх покусали «русскіє» блохи

Про російські історичні міфи та їхню користь для нас

Євген Гулюк, 30 червня 2726 0

«Реформу» політичної системи в Росії, це витанцьовування орди над трупом демократії, варто взяти до уваги й українцям. Заплановані зміни вказують, що Кощій над болотом буде чахнути, як мінімум, ще один термін. Відтак дійсність, яка творилась і вульгарно просувалась останніми десятиліттями, агресивний імперіалізм чільного в регіоні геополітичного гравця житиме далі.

За таких умов домашнє завдання, яке в нас від часу незалежності, – максимально відійти від ідеології «руського міра» та подібних девіацій. Цього в «нашій хаті скраю вистачає», у всіх сферах і регіонах України. Зосередимося на напрямку, який зрідка розглядають як нагальне питання. З іншого боку, без цього, а мова про історичні знання та політику, не обійтися. Це не про економіку чи добробут, але про картину світу. А отже, про ідентичність – аби розірвати накинуту нам пуповину й вибудувати власну магістраль руху.

Найкращий лідер на фінішному етапі Русі

Хто не чув про Володимира Мономаха – того, що без шапки, але з «гетьманською булавою» в період Русі? Із цим політичним утворенням в’яжуть початки державотворення на наших теренах, а зі згаданим правителем – останні успішні сторінки економіко-політичного утворення імені Рюриковичів. Князь Володимир, між іншим, намагався запам’ятатися і створив з нами чат. «Сидячи на санях», він записав послання й адресував його дітям, заповів читати це в шкільній програмі з літератури. Не забув і «похвалити Бога» – що дав йому прожити стільки років, і «повчати дітей» – аби жили мирно і справедливо.

Сучасному читачеві складно повірити такому автору. Образ князя в «Повісті минулих літ» ідеалізований. Порівнюючи з родичами, які осліплюють один одного, він – справедливий та поступливий. До щирості Мономаха, у приписуваному йому творі також багато питань. Очевидно, що «Повчання дітям» – це літературний твір, продукт осмислений, з конкретною метою. Можливо, навіть благородною – настановити суспільство, уже й так знайоме з етикою християнського вчення. Як спогад про князя і його символ, цей твір мусив бути підмальованим. Життя, зрозуміло, інше. Реальний Мономах не лише воював проти половців, загнав їх «за Дон», але й використовував їх для власних цілей. Це не дивно, коли поглянути на персону третьої дружини князя – доньку половецького хана Аєпи. Тож імовірно, що, як і його діда Ярослава Мудрого, цю персону укладачі літопису також відмили від крові.

Усталені картинки

Варто розуміти, наскільки спрощеним може бути наявний образ найдавніших періодів. Очевидно, що персонаж Володимира Мономаха, інтегрований у міжусобні війни, який активно послуговується підтримкою половців, веде боротьбу за трон, а не поступається ним, – виглядає більш реальним за чисто ідеалістичне бачення цього правителя. Останнє, яке десь між образом Соломона та Мойсея, більше нагадує героїв легенд, у кращому разі – романів. З історичними діячами, які, як і саме життя, суперечливі, князь, що філософствує на снемах і відмовляється від ласого шматка політичного торта на користь слабших креатур, має не надто багато спільного. Тим паче що так він поводиться в часи, коли проливаються ріки крові і є загроза ззовні.

Отож, оцінюючи давні періоди, діячів, які тоді визначали хід подій, про верифікацію джерел варто говорити більше, ніж про наведені в них сюжети. Що глибше ми закопуємося в минуле, то більше опиняємось у просторі, де складно щось стверджувати. Про впевненість у правильності слайду, який твориться для цього часу, говорити не доводиться. Також не виникає сумніву, що колективний Нестор, укладаючи свій текст, працював на каналі князя і незалежним експертом не був. Відповідальність перед Богом та Історією не завжди рятувала від правок, які робилися точно не на шкоду замовникові. Одну жертву такого ми знаємо – Святополк Окаянний. Тому дані про найдавніші сторінки історії мусимо постійно осмислювати. З іншого боку, від бачення, з яким жили ще зі шкільних часів, усталених категорій, відмовитися важко.

Історія та політика

На початку статті уже згадували про агресивного сусіда. Очевидно, що допоки ми читали ці рядки, він не заспокоївся і надалі зазіхає на чуже. Історичного минулого це стосується також. Drang nach Geschichte російської сторони останнім часом особливо відчувається. І йдеться про переписування не окремих сторінок, а цілих кусків історії. Одним розказують, якою має бути пам’ять про Другу світову війну. Іншим натякають на бажання щось привласнити. Сперечатися із цим, переконувати – як вчити кота говорити. Однак із такого претензійного бачення можна зробити власні висновки.

Існує сприйняття, наче історія повинна бути незмінною. Утім вона – не математика. Тому стандарт інший: історію варто переосмислювати і сприймати тверезо! До прикладу, у нашій ситуації можна піти російським шляхом і відкусити шмат їхньої історії. Приписати собі якогось «рятівника» християнської цивілізації з ординським корінням, або привласнити утримання та шантаж церковного ієрарха з виставлянням йому умов. Але що це нам дає? Фальсифікації рано чи пізно викриють. Тож ліпше на високу поличку засунути думку, що історію пишуть «переможці», а на робочому столі лишити іншу – історію пишуть критично й осмислено.

Міфи, раціо і космонавти

У Росії плодять міфи, додаючи їх до наявних, а ми це висміюємо. Однак можна піти далі і використати їхню історичну міфотворчість як поле, прогулянка яким породжує бажання подивитися на себе збоку. Усвідомлення чужих вигадок може стати дзвінком, який допоможе долати власні вади. Ми, скажімо, відмовляємо росіянам у праві називати Русь їхньою державою. Гаразд! Але ж вона не тільки наша. Так, центр був у Києві. Так, Київ сьогодні є столицею України. Проте чи це підстава, аби монополізувати всю пам’ять про цю сторінку минулого? Це як засуджувати «хворобу» і мати її симптоми! Тож краще шукати інший критерій оцінки. Як мінімум, залишити Русь Рюриковичам. Це точно їхнє утворення.

Наша «битва» повинна відбуватися на іншому полі. Про того самого князя Мономаха і Русь загалом людина дізнається ще в школі. Тоді закладається певний багаж. Для більшості ці знання не є такими важливими і без них можна обійтися. З іншого боку, картинка все ж є і вона, якщо це не про професійного гуманітарія, не змінюється від моменту формування. Якою її отримали, такою мають усе життя. Цей багаж взагалі не осмислюється. Тож хтось живе у колисці, де туляться майбутні українець, білорус і росіянин, а хтось – у походах з князем Святославом, що має козацького чуба і тату тризуба на лівій нозі. Проте саме рефлексія тут має значення, а вагомими видаються не питання, чиєю є Русь, а про місце конкретного тексту / діяча / явища в культурі. Особливо сучасній, яка твориться зараз, визначається нами і визначає нас. Іншими словами – не чия Русь, а що вона для нас означає. Це питання ідентичності. Їх не сприймають за важливі, але вони є тестом на опірність міфам та зрілість суспільства, щепленням від маніпуляцій. Відповідь на ці «неважливі» питання дає розуміння, яка людина перед тобою і що в неї в голові.

Повертаючись до питання реформи, яке порушено на початку статті, політична модель – це також про світогляд. Тож росіяни, які мають доступ до повітря, збирають підписи, аби відправити Валентину Терешкову, ініціаторку законопроєкту про збереження їхнього чинного, назад у Космос. Можемо підтримати цю ініціативу і зробити так, аби з нею відправити туди і Путіна, але для цього треба сприймати світ з усіма його суперечностями. Не шукати у Володимира Мономаха ангельських крил, у Богдана Хмельницького – «Кобзаря». А прагнути розібратися, де правителя ідеалізують і чому, якої ідентичності діяч не міг мати. Писати свою історію, але критично, уникаючи українських бліх, які покусали варягів перед заснуванням держави. Бо модель сприйняття минулого – це не тільки про історію, це й про сьогодення.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук