Перспективи третього Майдану

Нещодавно українські медіа поширили сенсаційну інформацію, озвучену президентом Володимиром Зеленським під час спілкування з іноземними ЗМІ. Начебто Росія готує в Україні сценарій з дестабілізації внутрішньополітичної ситуації під умовною назвою «Майдан-3». Якщо вірити цим даним, то головна ціль російської спецоперації – посіяти розкол в українському суспільстві та створити хаос, щоб змістити президента Володимира Зеленського. І, можливо, Кремль спробує зробити це навіть до кінця 2023 року.

На перший погляд, усе звучить ніби логічно. Росії вигідне громадянське протистояння всередині України. Не досягнувши військових цілей на полі бою, агресор може вдатися до спроб посіяти розбрат між українцями і зіштовхнути їх з владою. Якщо такий сценарій буде реалізовано, це може обернутись колапсом державного управління і частковим розвалом фронту. Треба сказати, що Москві раніше вдавалося робити щось подібне. Створити розкол і недовіру між владою та суспільством – улюблена методика Росії, яка допомогла їй знищити Гетьманщину, а на початку XX століття – УНР. Цю практику Кремль застосував не тільки щодо України, а й щодо інших країн, які стали жертвами російського імперіалізму. Але чи не присутній у заявах про «Майдан-3» частковий елемент маніпуляції і підміни понять з боку української влади?

Майдан – дійсно унікальне явище в українській історії. Він відображає специфічний ментальний код нації, яка звикла до боротьби за свободу і не сприймає різних форм диктатури. Це також прояв глибоких демократичних традицій управління, які були властиві українцям багато століть тому. Здатність до Майдану відрізняє українців від росіян та інших народів, звиклих жити в умовах диктатури і нездатних на революції та організовані форми протесту, який йде знизу. Майдан – це також український спосіб протидії узурпації влади і корекції її курсу. Тож коли система стримувань і противаг дає збій, доводиться налаштовувати недосконалий державний механізм через методи прямої демократії і тиску громадянського суспільства.

Майдан в українських реаліях частково компенсує незрілість українських політичних еліт та недосконалість державних інституцій. Проте коли лунають прогнози про те, що новий Майдан може відбутися вже найближчим часом, їм не варто вірити. Навіть з тієї простої причини, що спрогнозувати новий Майдан – надто складна і невдячна справа. Власне, Майдан тим і унікальний, що його неможливо організувати штучно, приурочити до певної дати чи події. Майдан – це не політична технологія. Його не можна зібрати на замовлення, бо таким є бажання окремих політиків. Тим більше, не можна вивести людей на Майдан, здійснюючи його кураторство з Москви. Майдан завжди був проукраїнським і ніколи проросійським. Тому не треба перейматися тим, що гіпотетичний третій Майдан з якогось дива займе позицію, яка вигідна Росії.

Те, що Москва прагне розколоти українське суспільство, не викликає жодних сумнівів. Та чи не занадто ми міфологізуємо нашого стратегічного ворога? Чи не наділяємо його непритаманною силою, хитрістю, підступністю і злою геніальністю? При всіх потугах Кремля спровокувати громадянську війну в Україні за останні десятиліття йому так і не вдалося. Росія – підступний і жорстокий ворог, але не потрібно перебільшувати її інтелектуальні можливості.

Відверто кажучи, українські політики іноді люблять «грішити», у всьому шукаючи «руку Москви». Це виглядає не надто правдоподібно. І псує рейтинги та довіру. Ось, наприклад, попередник Зеленського на посаді президента Петро Порошенко теж час від часу намагався шукати у всіх процесах «руку Москви». Іноді підстави для цього були. Та часто якраз навпаки. Якщо в державі процвітає корупція, погано працюють суди, митники беруть хабарі, а на посади призначають нечесних і нефахових людей, то це не «рука Москви», а неефективна політика української влади. Не потрібно завжди шукати зовнішні причини негараздів, коли проблема в тобі самому. Тому суспільне невдоволення українською владою дуже часто має природний і щирий характер, а не зумовлене російським впливом. Так, українці нерідко припускаються помилок, голосуючи на виборах. Надто легко піддаються емоційному пориву, оцінюючи того чи іншого політичного діяча. Та не потрібно думати, що вони настільки дурні, що не спроможні збагнути різницю між «рукою Москви» і явищами, які зумовлені внутрішніми факторами.

Майдан – це не російська практика і почерк. Кремль не може організувати Майдан з тієї простої причини, що ненавидить будь-які щирі та справжні акції громадянської непокори. І панічно боїться народних виступів. Майдан для Москви – це небезпечне, непотрібне і шкідливе явище, яке посягає на авторитарну владу і має виразний антиросійський характер. Єдине, на що справді здатна Росія – це спробувати організувати антимайдан. Але всі антимайдани в українській новітній історії закінчувалися фіаско. Їхній штучний, замовний характер був надто зрозумілим і явним. Антимайдан – це реакція антиукраїнських сил на громадянський спротив і прагнення утримати Україну в російській орбіті впливу. Тому якщо українська влада чи спецслужби говорять про наміри Росії дестабілізувати внутрішню ситуацію в Україні, доцільніше говорити саме про антимайдан. Називати теоретичний антимайдан «третім Майданом» – це паплюжити саме поняття Майдану.

Ні для кого не секрет, що сьогодні в Україні є певне невдоволення владою. Але немає об’єктивних причин для початку нового Майдану. Українці передусім хочуть перемоги над агресором. Більшість суспільства чудово усвідомлює, які ризики можуть мати масові акції протесту і громадянське протистояння в умовах війни. Однак це не означає, що влада повинна ігнорувати суспільну думку чи вважати обурення корупцією чимось спровокованим зовні. Було б погано, якби українці не демонстрували жодних емоційних реакцій на чергові скандали чи зловживання державних інституцій та посадовців. Якщо ж така реакція є, це означає, що нація жива і прагне змін задля майбутньої перемоги.

Можна багато міркувати про те, як вберегти країну від підступних планів Путіна. Але найкращий запобіжник від будь-яких сценаріїв Кремля – це ефективна робота української влади. Чесна, відверта, нехай і непроста розмова зі суспільством. Не потрібно тішити громадян хорошими новинами, якщо їх немає. Обіцяти те, що навряд чи здійсниться. Треба вміти визнати свої помилки і прорахунки та працювати над їхнім виправленням. Говорити з громадянами не як з інфантильними дітьми, а як з дорослими. Мати внутрішню силу звільняти корупціонерів, «любих друзів» і поганих менеджерів. Чути критику і реагувати на неї. Які б сценарії не писали у Кремлі, вони нічого не значитимуть, якщо українська влада проявить державницьку мудрість і якісно виконуватиме свою роботу.