Похвала скромності
IQ

Похвала скромності

За що народ не любить «багатих»

Олександр Фоменко, 11 вересня 2016 3078 3

Схоже, щойно придбана квартира у Києві обійдеться нардепу Сергію Лещенку набагато дорожче, ніж він очікував. Звідки у колишнього журналіста $300 тисяч? Якісь пояснення у Лещенка знайшлися, але осад, як то кажуть, лишився. А разом з ним – чимала мазутна пляма на репутації натхненного борця з корупцією. Що поробиш, українці не надто люблять багатих людей, а тим більше – багатих у владі. І чим сильніше можновладці дратують суспільство своїми статками, тим слабшою стає легітимність їхньої влади. І тим більше шансів на успіх отримують «соціальні» популісти різного ґатунку.

Загалом, за столичними мірками, Лещенко придбав не таке вже й шикарне житло. Порівняно з маєтками багатьох топ-чиновників та депутатів, нова 192-метрова квартира Лещенка – майже халупа. Але публіка з готовністю – на радість політичним опонентам – внесла його до списків тих, хто «накрав». Тому спроби Лещенка пояснити, у кого він напозичав на заповітні «квадрати», сприймаються багатьма як зайвий доказ провини. Нічого дивного. За попередні 25 років орда публічних багатіїв з жебрацькими деклараціями витоптала в суспільстві будь-яку довіру до формальностей. Тим більше, коли йдеться про осіб, причетних до влади.

Силу неприязні до «багатих» обчислити зовсім неважко. За приблизними оцінками, що фігурують у ЗМІ, квартира обійшлася Лещенку приблизно у $300 тисяч, тобто по $1562 за квадратний метр. За офіційними даними, середня зарплатня у Київській області становить близько 5000 грн, тобто близько $190. Це означає, що «маленькому українцю» треба працювати більше 8 місяців, щоб заробити на один-єдиний «квадрат» квартири Лещенка. Ну а на цілу квартиру доведеться «пахати» близько 130 років. Можна порадіти за Лещенка та його подругу, яким більше не треба поневірятися по кутах, по знайомих, але в очах суспільства їхнє щастя є не чим іншим, як суперспоживанням на очах у бідноти.

Цю злість легко списати на «лівацьку» чи то «совкову» свідомість українців, які буцімто заздрять чужому успіху. Але тоді поза фокусом уваги залишається реальна причина невдоволення. Ця причина – у колосальному соціальному розшаруванні й відсутності дієвих механізмів вертикальної соціальної мобільності. У перекладі на людську мову це означає, що між заможними і незаможними українцями – прірва, і надійних способів її подолати не існує. В теорії, для досягнення добробуту треба наполегливо вчитись, сумлінно працювати і терпляче заощаджувати, але на практиці все це майже ніколи не дає бажаного результату. Пересічний українець не має жодних шансів потрапити до прошарку людей, які можуть дозволити собі 192-метрові квартири у Києві.

Грубо кажучи, в Україні кількадесят мільйонів бідних змушені з роздратуванням спостерігати за життєвими успіхами кількох тисяч заможних, не маючи змоги суттєво поліпшити власне становище. Гірше того, між наближеністю до вищих ешелонів влади і багатством простежується прямий зв’язок. Чи то влада в Україні належить переважно багатіям, чи то депутатські мандати і посади відкривають шлях до багатства – це вже другорядні деталі, які не змінюють суті проблеми. Ну а коли заможні представники влади знову і знову закликають народ затягувати паски, роздратування зростає ще більше.

Замирити суспільство з такою ситуацією міг би середній клас: до «багатих» тобі не видряпатись, а от вскочити у «середняки» – цілком реально. Але і середнього класу, про який стільки говорять реформатори, в Україні практично не існує. Натомість розрив між доходами найбагатших і найбідніших, за різними оцінками, сягає чи то 16, чи то 40 разів. При тому, що припустимою з точки зору соціальної стабільності є різниця 1:5. Що більший цей розрив, то безнадійнішим сприймають своє становище бідні і тим більший ризик, що енергію відчаю рано чи пізно використають для збурення соціальних заворушень.

Довгий час Україні щастило (і щастить досі). Речниками соціального невдоволення у нас традиційно були на диво одіозні персонажі на зразок вітренківців або комуністів. Вони давали стовідсоткову гарантію, що відчуття несправедливості ніколи не виллється у політичну дію. А якщо і виллється, то партійні бонзи задешево продадуть протест тим самим «клятим олігархам», з якими запекло симулюють непримиренну боротьбу. Соціальне розшарування від цього менш кричущим не ставало, але і до Коліївщини з усіма її звитягами та безумствами не доходило.

Після краху проросійського табору ображеними соціальними почуттями взялись грати «патріотичні» популісти, прізвища яких загальновідомі. Але на роль барикадних вождів не годяться і вони: Данко «на лабутенах» завжди виглядатиме непереконливо, які б органи він собі не виривав. В певні періоди їм вдається накопичувати чималий політичний капітал, але вони конвертують його не у заворушення, а в депутатські мандати і посади. Ну а приємним додатком до влади, знов таки, йде елітна нерухомість, шикарні авто і брендове шмаття, яким вожді активно «світять» перед телекамерами.

Таким чином, проблема соціального розшарування нікуди не дівається, але енергія протесту вилітає у свисток. Цьому сприяють і політичні катаклізми останніх років, які, як на підбір, мають зовсім не соціальне забарвлення. Акція «Україна без Кучми» надихалася демократичними слоганами, які пізніше лунали і на першому Майдані. На другому Майдані так само боролися не з соціальною несправедливістю, а з авторитаризмом правлячого режиму. Ну а війна взагалі відсунула «соціалку» далеко-далеко на другий план. Питання в тому, наскільки довго зберігатиметься ця тенденція і що буде, коли (якщо) вона припиниться.

Найгіршим варіантом, без сумніву, будуть соціальні бунти, які рано чи пізно можуть очолити справжні «люди з народу», а не гламурні політичні шоумени. Шоумени хоча б не вірять в те, що говорять з трибун, а от «народні» лідери – з вірогідністю 99% – сприйматимуть свій популізм цілком серйозно. Щось подібне вже було у Донбасі навесні 2014-го, коли вантажника могли проголосити «народним губернатором» Луганщини, а Донеччину міг очолити навіжений Дід Мороз за викликом. І все це – під абсолютно щирі промови про ліпше життя, рівноправ’я і ситих дітей.

Вочевидь, найкращий варіант – провести реанімацію української економіки та реконструкцію ліфтів вертикальної соціальної мобільності, і не доводити українську бідноту до гріха. А поки цього не зроблено, публічним людям при владі варто хоча б зобразити скромність у побуті і не дражнити суспільство прилюдним суперспоживанням. Роздавати майно незаможним і заселяти на свої дачі безхатьків не обов’язково, але дотримання певного етикету не завадить. Інакше український човен у певний момент може гойднутися аж надто сильно. І від цього не виграє ніхто.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук