Поле крові
IQ

Поле крові

Як війну та її випробування сприймають віруючі

Юрій Опока, 5 травня 201525170

 «Ми живемо у час, коли нація істерично шукає пророка, який би втішив словами надії. А з’являються щораз юди різного калібру…. У час, в який нам випало жити, дедалі частіше читають Євангеліє». Так у Луцькому молодіжному театрі «ГаРмИдЕр» анонсують виставу «На полі крові» за Лесею Українкою, котру ставили у березні цього року. У тяжкий час «дедалі частіше читають Євангеліє». Можливо, це і є сила, що допоможе країні встояти, коли хороших новин зовсім мало?

Кореспондент ZAXID.NET проїхався містами та селами сходу, спостерігаючи за протистоянням віри і байдужості. 

***

Рання весна 2015 року. З часу революції минув рік. Україна залишилася без Криму. На сході безперервно кровоточить війна. Економічна криза – у розпалі. Інфляція галопує. Вранці долар 28 – ввечері 34. Уряд оголошує чергову хвилю мобілізації на нову «вітчизняну війну», тільки добровольців щораз менше. Україною котиться розчарування і зневіра.

Волинське село на кордоні з Польщею. Сільський голова, чоловік на вигляд років 35, бідкається: бути головою села в Україні нелегко. Ти одночасно повинен представляти громаду перед державою й державу перед громадою. 

– Розумієте, я розриваюся, – каже війт. – До мене приходять люди й запитують цілком справедливі речі. Чому той злодій на волі, адже революція перемогла? Чому ми вже рік не бачимо жодних змін? Чому жити стає важче? Чому? Чому?

– І що відповідаєте? – Запитую.

– Та переконую, що треба ще трохи потерпіти. І їх, і себе переконую.  А найважче, коли після цих розмов викликають у район і теж випитують. Чому ви не допомагаєте нам з мобілізацією? Що ми маємо доповідати нагору? Може, ви хочете відповідати за саботаж?

Ситуація з мобілізацією у прикордонних селах справді проблемна. Люди практично не відчувають єдності з Донбасом. Не розуміють, навіщо його тримати в Україні. От у цьому селі живе близько  тисячі людей. На них виписали 70 повісток. Отримали їх лише четверо чоловіків. Всі інші — правдами й неправдами ухилилися. Рятують близький кордон і знайомства у військкоматі.

Попри розчарування і кризу в суспільстві все ж залишається критична маса оптимістів, котрі впевнено дивляться вперед. Політичні та громадські активісти – за дужками. Мене цікавить, як люди вірять у майбутнє.

Духовний блокпост. Харків

Позаду монументу поваленого Леніна зібрався гурт людей. На годиннику – сьома ранку, з неба дощить, тож люди гуртуються під парасольками. Спочатку набожно слухають проповідь, далі співають. Тоді клякають на приготовлені пінопластові дощечки, заплющують очі і моляться.  

– Сьогодні наше місто – це духовний блокпост України. Ми за нього відповідальні й маємо молися, щоб не прийшла війна! – Переконливо, на підвищених тонах промовляє до людей чоловік років 40 з Біблією в руках.

Це Ігор Шапошников – корінний харків’янин, єврей, вихований в атеїстичній сім’ї, що вже у зрілому віці став християнином. Тепер Ігор – пресвітер протестантської церкви. Заснував власний бізнес. Має дружину і двох дітей. Рік тому він побачив, як «тітушки» чи, як кажуть у Харкові, «сявки» б’ють невинних майданівців. Перелякався і вперше прийшов на молитву. 

Ігор Шапошников проповідує на харківському майдані Свободи

Відтоді Ігор виробив власну, абсолютно прикладну молитовну систему — обирав конкретну річ, яку вважав найнеобхіднішою сьогодні, й молив про неї Господа.

– Спочатку я конкретно молився про облраду, щоб її звільнили. Все відбулося швидко й чітко. Потім я молився і закликав усіх на площі приєднатися до молитви за знесення Леніна. Хоча багато хто не розумів, чим мені заважає пам’ятник. А це був символ ідолопоклонства мого народу. У центрі мого міста стояв ідол. Я щиро молився, щоб його прибрали, і це сталося. Я з дитиною був тут від першої і до останньої хвилини, як його валили. Ранком наступного дня  прийшов на молитву й побачив лише чоботи та український прапор. Це була відповідь на мою молитву. Тепер я молюся проти декотрих місцевих політиків і тих злих духів, що ними керують. Я також забороняю знайомим та друзям проклинати, жалітися на народ, державу чи пропащу економіку. Все це прикликає сюди агресію, духів війни з Донбасу.

– Якщо б сюди прийшла Харківська народна республіка, що будете робити? Вже на площі молитися не буде змоги, – провокую.

– Ми з дружиною вже все обговорили. Я відвезу її з дітьми в Ізраїль, до родини, а сам повернуся воювати.

– Я думав, протестанти – пацифісти?

– Відносно. Поки що ми допомагаємо біженцям і солдатам як волонтери. Я не хочу нікого вбивати, але якщо мені доведеться захищатися – я буду. Якщо стрілятимуть у мою сім’ю, я буду стріляти у відповідь, навіть не задумуючись. У Біблії сказано «не вбий», але з англійської це звучить трохи по-іншому : You shall not murder. Murder – не те саме, що вести вогонь у відповідь. Це коли я пішов і цілеспрямовано вбив. Війна – це інше.

Після молитви підходжу до людей. Українськомовна старша жінка у плащі з капюшоном стиха розмовляє зі сивим чоловіком у кашкеті. Ніна – прихожанка Української православної церкви Київського патріархату. Олександр – представник Єврейської месіанської церкви. Разом вони згадують, як у спільній молитві пролетів рік.

– Колись, після розвалу СРСР, у нас вже були схожі молитовні практики, – трохи ніяково, наче з провиною розповідає Олександр, – але недовго. Тоді ейфорія віруючих громад минула. Може, Бог покарав і за те. Тепер-от,  у час глибокої біди, ми знову збираємося, молимося. Це вже буде тривати.

В’ячеслав Храмов молитов не пропускає. Він – організатор цих зустрічей, пастор протестантської церкви «Відродження». То  був 366-й день молитви на майдані Свободи. Навесні 2014 року вони молилися навпроти ОДА, приміщення якої захопили «тітушки». Тоді ще жорстокого побили майданівців, а фото скривавленого Сергія Жадана облетіло увесь світ. Вранці 8 квітня 2014 року над входом у величну будівлю, збудовану в кращих традиціях сталінського ампіру, ще майорів прапор «Харківської народної республіки», який замінив російський триколор. В’ячеслав Храмов, як зазвичай, перед сьомою прийшов сюди, на площу Свободи, до пам’ятника Леніну. Він  стає на коліна, заплющує очі й починає ревно розмовляти з Богом. Розплющивши очі, не вірить їм — над ОДА тепер уже розгорнутий прапор України. Спецназ «зачистив» ОДА й замінив прапор, але для пастора це був знак із небес.

Пастор В’ячеслав Храмов перший закликав людей до спільної молитви на майдані

– Уперше ми вийшли молитися 2 березня минулого року. Я бачив, що насувається біда. Бачив жорстокість і бійки. Людей, котрі були готові вбивати. Не знав, як зарадити. Але знав історію біблійського праведника Мардохея, котрий у час небезпеки власного народу пішов на площу перед царським палацом і почав молитися. Спочатку зі мною вийшло біля десятка людей, далі їх ставало більше. Все залежало від ситуації в країні й на фронті. Що більше люди боялися, то більше приходили.

Схожі молитовні зустрічі організовують не лише у Харкові. Про спільні молитви домовлялися пастори з різних церков і областей. Наприклад, у Сумах подібне відбувається вже понад 440 днів.

 Бойко на Донбасі. Краматорськ

Після того, як Краматорськ став адміністративним центром українського Донбасу, а біля міста оселився штаб армії, військові тут практично всюди. Вулиці патрулюють озброєні солдати. Дорогами безперервно їздить важка техніка. Досвідчені офіцери кажуть, що на війні логістика така ж важлива, як і бойові дії. Краматорськ перетворився у тиловий військовий хаб, котрий забезпечує передові частини всім необхідним. По мірі можливостей нашої держави, звичайно.

На початку минулого року, ще до того, як військо зуміло налагодити хоч якесь тилове забезпечення, першу допомогу тут організували люди, котрі до армії мали відношення символічне, тобто духовне.  Отець Василь Іванюк – священик, керівник Української греко-католицької церкви Краматорського деканату. Взагалі, греко-католики на Донбасі – люди непересічні. Вони розмовляють українською та дотримуються західноукраїнських традицій. Вітаються поміж собою словами: «Слава Ісусу Христу». У Краматорську  домовився з отцем про зустріч в церкві Святого Іллі. Спізнююсь на 5 хвилин, дзвоню, перепрошую.

– Та ви що, братику, я вже поїхав. В мене щільний розпорядок дня. Приїхав, глянув – нікого нема, поїхав на службу. А ви де зараз?

– Прямую до церкви, біля вулканізації, – відповідаю

– Стійте на місці, зараз повернуся по вас. Я на заправці.

Отець Василь – родом зі Львівщини, Турківський район. По життю — місіонер, за освітою — спеціаліст лісового господарства. Мабуть, тому й любить будувати дерев’яні храми. Як на Галичині. Він – бойко, приїхав сюди служити 23 роки тому. Тоді УГКЦ тільки вийшла з підпілля, й на Донбасі про неї чули небагато. Але були винятки – переселенці. Річ у тім, що тут ще залишилися великі групи людей, котрі були виселені після війни зі західного прикордоння СРСР як неблагонадійні. Вони компактно розселялися по селах, нерідко займали кілька вулиць, мікрорайон. Ці люди зберегли власну ідентичність. Розмовляють українською мовою й не забули про рідну церкву.

Отець Василь збудував в Краматорську дерев’яну церкву, використовуючи деревину з Коломиї

– Нас тут півстоліття називали «бандерами», але ми не переживали. Жили з місцевими мирно, та й зараз ніби вживаємося, – каже сивочола, трохи згорблена бабуся, що переїхала колись із батьками з українсько-польського прикордоння  та так і осіла.

З таких бабусь і складалася здебільшого паства отця Василя. За 23 роки група священиків під його керівництвом зуміла побудувати на Донбасі 13 нових церков. Організовували дитячі табори, допомагали дітям-аутистам. Отець підтримує випуск словника бойківських говірок. Проте війна внесла власний розпорядок у життя отця Василя. Тепер він організовує  допомогу біженцям, возить необхідне на передову.

Дзвінок. З розмови розумію – солдат із госпіталю. Розмовляють про війну, про здоров’я.

– Я тобі свій віддам, не турбуйся. У мене є ще один, а я потім десь дістану, – підбадьорливо обіцяє священик.

Мені пояснює – мова йде про бронежилет:

– У мене їх спочатку три було. Всі роздав. Хлопцям воно потрібніше.

При храмі Святого Іллі у Краматорську діє пункт допомоги біженцям

Після екскурсі пунктом роздачі допомоги й церковним господарством отець каже, що мусить їхати на службу. Напрошуюся з ним. Сідаємо в автомобіль. За звичкою пробую прищипнути ремінь безпеки.

– Що ви робите, братику? Ніяких пасків на війні. А якщо по нас лупануть з кулемета, як ви будете з машини втікати?

Ніяковію. Спочатку спізнився, а тепер вже вдруге проколовся. А ще й не виїхали.

– Як вам тут? – Питаю

– А ніяк. Я би пішки звідси вже пішов, – сміється, – суддів там чи прокурорів постійно переводять на різні місця служби. Щоб зв’язками не обростали. У моєму випадку це треба робити, щоб з розуму не зійшов. Я після армії фах здобував у лісовому господарстві. На початку 90-х дізнався про церкву, яка вийшла з підпілля. Залишив усе, приїхав Господу служити на Донбас.

– Не шкодуєте?

– На Боже не можна шкодувати. Зараз все вже не так. Тепер ми й церкви збудували. Роботу налагодили. Спочатку було важко.

– Що ж вас тут тримає?

– А я бойко! Наш девіз: «Всрамся, не піддамся». Ми вперті люди! Віра та ідея тримають. Для мене віра – найголовніше. Я заради неї й заради церкви через все переступлю – через родину, державу. А ще я сформував навколо себе середовище хороших людей, з якими тут простіше жити. Так і служу. 

Частину дня о.Василь проводить за кермом, відстані між його парафіями сягають 50-ти кілометрів

Отець Василь, окрім Краматорська, служить ще у кількох селах довкола міста. Село від села буває на відстані 50 км.  Дні пролітають за кермом і в церкві.

– На передову їздите?

– Буває, якщо військові пускають. Там страшно. Я стараюся для солдатів громовідводом бути. Сидимо у бліндажі, розмовляємо. Часто в хлопців відчуття, що всіх продали, зрадили. Стараюся заспокоїти. Вони питають, чому нема наказу? Чому все незрозуміло? Як можу – так і пояснюю. Зрештою, Україна розплачується за свою порядність.

– Думаєте, варто бути порядним?

– З москалем ні! З ним домовлятися неможливо.          

Дорога Краматорськ–Добропілля в один момент перетворилася на гладеньку, наче зі скла.

– Дуже хороша дорога, – кажу я. За останні тижні я проїхав кілька тисяч кілометрів Україною, і дорога такої якості хіба що біля Києва була.

– Так! Це ми до «Пшонкіно» доїжджаємо. Це село біглого генпрокурора Віктора Пшонки. Називається Сергієвка. Він тут вчителем фізкультури працював, ще до Генеральної прокуратури. Побудували дорогу й шикарну церкву з монастирем. Але за селом вже дороги нема.

Отець Василь критично оцінює ситуацію на Донбасі.  Місцевими потрібно було займатися відтоді, як Україна стала незалежною, вважає він. Тепер уже пізно. Всі надії на зміну поколінь – марні. Молоде покоління ще більше зіпсоване, аніж їхні предки, котрі все ж походили з радянської системи цінностей та дисципліни.

– За одним із регіональних соціологічних досліджень, на Донбасі було лише 4% віруючих людей. А 96% – не вірили ні в що. Це пластилін, глина, з якої можна було ліпити що завгодно. От сєпарів і наліпили. Наші воїни тепер тому мають будувати тут бліндажі, що свого часу західняки не хотіли будувати тут храми й займатися цими людьми. І наші солдати тепер повинні їхати помирати тому, що священики не хотіли їхати сюди служити.

Отець Василь вважає, що кризу на Донбасі можна вирішити двома підходами. Економічним і жорстким військовим.  

– Тут з господаркою біда. Олігархи позакривали заводи і шахти. Люди залишилися без роботи, злі й розгублені. А  москаль підсунув їм ворога з оселедцем і дав автомат. От вони й пішли воювати і заробляти. А ти дай їм роботу та зарплату нормальну.  Він кине той автомат і піде працювати. Це перше. Друге, я би зі світом по-іншому розмовляв, на місці нашої влади. У мене є рецепт! Розвернув би частину наших танків і гаубиць у бік Європи. Сказав: не допоможете – гахну! Я дурак! У мене довідка є! Ми ж можемо і з москалями домовитися й разом на Європу піти. Радикальніше потрібно поводитися. Так як Путін робить. Шантажує.

Радикальний підхід і на Донбасі би допоміг уникнути багатьох жертв, переконує священик. Місцеві, за словами отця, розуміють більше мову сили, аніж умовлянь. От з позиції сили потрібно було і говорити з ними.

– Якось минулого року зупинився у Краматорську біля магазину. Вийшов купити води, повернувся, тільки здавати назад – підрізає машина, вибігає четверо у балаклавах. Кричать: «Бандера! Что здесь бандеровская машина делает!». Я їм: «Роззуй очі, то машина китайська, лише номера львівські».  Помітив, що в одного руки всі в татуюваннях. А я в рясі, у червоні шапці та з хрестом на грудях. Треба, думаю, щось робити. Заберуть і мене, і машину. Ну то я і собі починаю кричати, російською: «Да! Я бандера! Я на Донбассе уже 23 года. Воспитал четверых детей. Строю церкви, ищу деньги и вкладываю их в Донбасс, а не как ваши олигархи дачи себе строят в Карпатах. А что ты сделал для Донбасса? Если сделал больше – стреляй!» Вони трохи зніяковіли, підійшов старший. Каже, вибачай, не розібралися, що ти місцевий. Відпустили. А якщо би почав проситися, пояснювати щось – забрали би в підвал, то точно.

Останній пункт нашої подорожі – село Староварварівка. Маленька церква на березі озера, наповнена старими людьми, що стиха гомонять українською. Біля церкви – житловий будинок. Отець його придбав для літніх дитячих таборів. Відслужив літургію, попрощався й поїхав, напакувавши повну машину бабусь – підвозить стареньких додому.

Блаженні мученики. Слов’янськ

У сучасній історії України навряд чи знайдеться місто символічніше й драматичніше, аніж Слов’янськ. Після його захоплення почалася Антитерористична операція, а по факту війна, що триває й сьогодні. З квітня по липень 2014 року Слов’янськом керував Ігор Гіркін-Стрєлков – громадянин Росії, командир «Російської православної армії» (РПА). Назва організації обумовлювала її ворогів. Ворог номер один – все неросійське, ворог номер два – все неправославне. Духовенство УПЦ МП, найчисельніша конфесія у місті, зайняло сторону Російської православної армії й благословляло «священну війну».

8 червня минулого року, на свято Трійці, група бойовиків РПА підійшла до молитовного дому церкви Преображення Господнього на вулиці Карла Маркса. Вони забрали автомобілі та їх власників. Спочатку вважали, що четверо братів, котрих викрали бойовики, перебувають у полоні в «стрілковців», але згодом на території старого єврейського кладовища люди знайшли братську могилу.  Сталося найгірше.

Олександр Павенко, батько двох закатованих християн і пастор церкви Преображення Господнього, на розмову погодився не відразу. Каже, що до політики стосунку не має й публічність йому ні до чого. Довелось переконувати.

– А ви точно не з російського каналу «Лайф Нюз» ? – Вдивляється мені в очі, – бо з ними я розмовляти не хочу. Вони ще отримають, що заслужили, мерзотники! У тій братській могилі було 14 убитих. Ми знайшли своїх. Витягли й переховали. Одному вистрілили в затилок, другому –  в обличчя. Одного, очевидно, відразу не могли добити. Він відбіг 50 метрів у кущі, й тільки там його розстріляли. А ще одного брата спалили. Тепер маємо 11 сиріток. Людей вбили нізащо. Трьох упізнали й відправили у морг. Четвертого, Володю, – лише за аналізами ДНК. Від нього майже нічого не залишилося, все згоріло.

Згодом стане відомо, що Гіркін нібито не схвалив жорстокого вбивства християн. Був план подати їх жертвами українського артобстрілу. Можливо, з цією метою вони посадили братів у найдешевший із викрадених автомобілів, розстріляли і тоді підпалили.

– Ми – організована й успішна спільнота, і це їх дратувало. А ще церковники підбурювали. Декотрі отці московського патріархату ненавидять протестантів. Ототожнюють нас із Заходом, з Америкою. В церкву і до того приходила їхня служба безпеки, розпитувала, звідки фінансування. Чим займаємося. Православні нам заздрили, тому що ми активні. Святкуємо, наприклад, Різдво на площі міста – приходить біля 10 тисяч народу. Це для Слов’янська дуже багато. Жоден політик так не збирає. 

Олександр Павенко зумів організувати бізнес, де працює частина його церковної громади. Протестанти мають фабрику меблів. Вони найкращі працівники: не п’ють, не крадуть, працюють на совість. На фабриці задіяно близько 120 людей, але немає служби охорони.  Зекономлені на безпеці кошти  вкладають у  розвиток. Така успішна бізнес-модель у багатьох викликала заздрість, особливо в місцевих, які пішли в православну армію. Під час військових дій фабрика згоріла — її бойовики спалили спеціально, разом з обладнанням на 6 мільйонів євро. Тільки протестанти не здалися. Частину підприємства  відбудували, виробництво запустили знову. Трудяться наче мурахи.

Пастор Олександр Павенко на руїнах власної меблевої фабрики, розказує як відбудовує бізнес

– Звідки взялися сили після таких втрат все починати спочатку ?

– Хоч я й бізнесмен, усе ж вірю в життя після смерті. Знаю, що таке в один день втратити все, але продовжую вірити. А ще керуюся простим принципом: змінюй те, що можеш, і примирюйся з тим, що змінити не в силах. Я за фабрику не переживав. Її відбудувати можна. От синів дуже шкода. Вони в мене успішні були, освічені. 

Старший син пастора – Рувим Павенко – мав 30 років. Він займався бізнесом разом з батьком. Планував одружуватися. Молодшому – Альберту Павенкові — було 24. За рік до смерті одружився. Володимир Величко та Віктор Брадарський – чоловіки середнього віку. Обидва були дияконами в церкві. Обидва мали дітей. Володимир – вісьмох, Віктор – трьох.  

Протестанти поховали братів разом, там, де їх вперше знайшли. На старому, занедбаному єврейському кладовищі. Тепер Олександр Павенко добивається, щоб їм передали цю ділянку у власність. Вони наведуть там лад.

Братська могила

      ***    

Моя подорож по Україні тривала місяць. Був у найбільших містах і найглибших селах. Зустрічав чимало людей, котрі зі сподіванням та світлим поглядом дивилися у майбутнє. Ще більше бачив зневірених скептиків і байдужих песимістів. Ці люди живуть поряд, щодня зустрічаються. Один одного підбадьорюють або бентежать. Одні сіють зерна надії, інші множать смуток.

У поемі Лесі Українки «На полі крові» йдеться про Юду, зрадника Христа, котрий на зароблені срібняки купив поле. У розмові з подорожнім прочанином він усіляко намагається виправдати власне падіння, зраду і зневіру, наводячи то один, то інший раціональний аргумент. Проте співрозмовник, для якого добро є добро, а зло є зло, не піддається.

Інколи здається, що нинішня Україна перетворилася на скривавлене поле, де відчайдушно змагаються два світогляди: Юди і Прочанина. Меркантильний реалізм і наївний, добродушний ідеалізм. Як добре, що ми знаємо закінчення євангельської історії.        

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук