Порозуміння у тіні конфлікту

Уже стало тривіальним нагадувати, що формування новочасної української національної ідентичності в Галичині було пов’язане з відмежуванням від польського простору. Але кристалізація у краї модерної української ідентичності не відбувалася сама по собі, не виникала з нічого. Вона з’являлася на руїнах річпосполитської ідентичності.

Це був процес, неминуче заряджений на конфлікт — між увільненням і залежністю, в якому можна вбачати різновид історичної травми. Тому, попри бажання позбутися польської залежності, відкритий конфлікт з поляками насправді не відповідав (принаймні до початку ХХ ст.) очікуванням галицьких русинів. Вони сподівалися, що отримають повноту національних прав як результат зрозуміння цієї потреби самими поляками. Поляки ж, маючи за плечима півтисячолітній період володіння Галичиною, сприймали вимоги русинів як загрозу власному культурному ладу. Така різність, що виникла в доволі герметичному галицькому просторі, породжувала тривогу та змушувала обидві сторони (кожну зі своєї позиції) обговорювати можливість порозуміння.

У сучасній українській громадській думці й на повсякденному рівні переважає погляд на відносини з поляками крізь призму кривавих подій Другої світової війни. Про порозуміння якщо й говориться, то тільки в контексті подолання наслідків цього збройного протистояння. Тексти про спроби міжнаціонального порозуміння у глибшому минулому нерідко сприймаються як малозначущі. Фахові історики теж не поспішають писати про українсько-польські угодові ініціативи, які розгорталися в тіні конфлікту. Польські дослідники згадують про них побіжно, уникаючи детального аналізу передумов і наслідків. Це легко зрозуміти, бо всі такі спроби завершувалися для поляків великими розчаруваннями і новою хвилею домагань з боку українців. Українці ж тривалий час загалом воліли про такі факти не згадувати. Змушені доводити своє право на існування, вони шукали у своєму минулому періоди, багаті на героїку, соромлячись компромісів, які суспільство сприймало як вияв слабкості.

Ця стаття ґрунтується на твердженні, що ідея міжнаціональної згоди є зворотнім боком конфлікту. Зі середини ХІХ ст., коли українське питання постало перед польською елітою Галичини як реальність, спроби українсько-польського порозуміння укладаються в цілком логічний ряд. У статті йдеться про шість спроб українсько-польського порозуміння в підавстрійській Галичині («Королівстві Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським…»): 1) на Слов’янському з’їзді у Празі 1848 р.; 2) під час відкриття Галицького крайового сейму 1861 р.; 3) угодову акцію Юліана Лаврівського 1869 р.; 4) за посередництвом Пантелеймона Куліша 1882 р.; 5) українсько-австрійсько-польське порозуміння 1890 р., відоме як «нова ера»; 6) щодо реформи виборчої системи до Галицького сейму 1914 р. Між ними були дрібніші угодові ініціативи, а сама ідея порозуміння не сходила зі шпальт тогочасної преси. Всі разом вони творили більш-менш стале ідейне поле для пошуків компромісу як противаги конфлікту. Стаття має на меті розширити уявлення Читача, головно не історика, про політичну культуру Галичини. Можливо, хтось побачить теж деякі паралелі із сучасністю.

Слов’янський з’їзд 1848 року

За задумом організаторів — лідерів чеського національного руху, це зібрання в умовах революції мало засвідчити єдність слов’янських народів у боротьбі з австрійсько-німецьким централізмом і монархізмом. Однак чеські діячі погано орієнтувалися в особливостях реґіональних відносин, дивилися на ідею слов’янської єдності крізь призму власної першості. Коли до Праги з Галичини приїхали відразу три делегації (від Головної руської ради, польської Ради народової та полонофільського Руського собору) і почали там між собою сваритися за право представляти інтереси русько-українського населення, то це загрожувало перекреслити ідею слов’янської єдності та призвести до провалу всього з’їзду. Чехам нічого не залишалося, як докласти всіх зусиль для того, аби українсько-польський конфлікт, принаймні на час форуму, приховати від сторонніх очей.

Результатом роботи так званої галицької комісії (не без чеського примусу) стала польсько-руська угода від 7 червня 1848 р., яка ґрунтувалася на тезі про «святість і недоторканість кожної з представлених в Галичині національностей». Угода складалася зі семи пунктів. Вони передбачали встановлення мовної, релігійної і національно-політичної рівноправності русинів з поляками. В останньому пункті йшлося про потребу відтермінувати питання адміністративного поділу Галичини за національною ознакою до рішення крайового сейму. Хоча поляки та українці розуміли зміст угоди по-своєму, а жоден з її пунктів у найближчій перспективі не був реалізований, історичну вагу цього документа не можна недооцінювати. Угода не тільки визначила програмні орієнтири для українсько-польських відносин на наступні десятиліття, а й продемонструвала чимало суперечностей всередині самого українського руху. З поверненням до Львова всі учасники переговорів про празьку угоду забули і знову включилися (кожен на боці свого політичного угруповання) у міжнаціональну боротьбу.

За лаштунками відкриття Галицького сейму 1861 року

Після революції 1848 р. Габсбурги були змушені (хоча й не відразу) погодитися на запровадження конституційно-парламентського устрою. Крайовий сейм, який розпочав роботу 15 квітня 1861 р., відіграв головну роль в історії українсько-польських відносин у Галичині. Він відкрив небачені раніше можливості для розвитку українського та польського національних рухів і водночас висвітлив їхні слабини. Найбільшою проблемою українців був стан організації суспільства, який не давав змоги конвертувати майже однакову з поляками кількість населення в мовну та управлінську рівність у провінції. Вразливе ж місце поляків було у відносинах із Віднем. Так зване руське питання, яке з точки зору місцевої польської еліти з’явилося нізвідки і на яке вона не мала позитивної відповіді, ще більше роз’ятрювало настрої у польському політикумі. Поляки прагнули будь-що усунути австрійську владу зі сфери польсько-українських відносин.

З українського боку центральною постаттю домовленостей 1861 р. був Спиридон Литвинович, нещодавній адміністратор Галицької митрополії, який хотів стати депутатом австрійського парламенту і потребував для того у сеймі польських голосів. Польсько-українські переговори проходили у помешканні Влодзімєжа Дзєдушицького. На вирішальній зустрічі 25 квітня Литвинович зажадав гарантій обрання його до Державної ради з курії великих землевласників. Натомість він запевнив польських депутатів, що, по-перше, вважає українське питання внутрішньокрайовою проблемою і разом з іншими українськими депутатами не буде порушувати його в австрійському парламенті, а по-друге, що українська парламентська депутація у Відні підтримає автономні домагання поляків, зокрема щодо усунення німецьких бюрократів від управління Галичиною та заміни німецької мови як урядової на польську.

В останню хвилину Литвинович намагався вийти із залаштункової гри, написавши про це пізно ввечері записку. Очевидно, його змусили до того інші українські депутати сейму, яким він надав інформацію про переговори. Але зупинити механізм угоди польська група вже не могла й не хотіла, сподіваючись знайти союзника в особі якщо не всіх українських депутатів, то принаймні самого Литвиновича. Наступного дня Литвиновича таки обрали депутатом до австрійського парламенту. Проте розстановка політичних сил у Відні змусила його перейти на бік уряду і в Державній раді голосувати проти домагань поляків. Литвиновича вміло використав австрійський уряд, надавши йому високі посади в міністерстві освіти, а згодом призначивши греко-католицьким митрополитом.

Угодова акція Юліана Лаврівського 1869 року

Свого часу Юліан Лаврівський належав до найвпливовіших політиків Галичини. Він народився на Лемківщині у сім’ї греко-католицького пароха, закінчив правничий факультет Львівського університету, мав за дружину польку. У світогляді й діяльності Лаврівського поєдналися австрофільські, полонофільські та українофільські ідеї. У 1861 р. він став депутатом Галицького сейму та членом його виконавчого органу — Крайового виділу, у 1864 р. — радником Вищого крайового суду у Львові, у 1869 р. — віце-маршалком сейму. Головні зусилля Лаврівського були спрямовані на те, щоб згладити українсько-польську міжнаціональну напругу. У 1869 р. план українсько-польського порозуміння він привіз із Відня, найбільше зацікавленого тоді у відносній стабільності на Галичині. Суть плану полягала в тому, щоб гарантувати українській мові застосування в адміністрації, освіті, судочинстві Східної Галичини, аби українці натомість зняли вимоги адміністративно-політичного поділу провінції за національною ознакою.

Під той час зацікавленими у компромісі були всі українські й польські політичні угруповання. Русофіли («москвофіли») не змогли протистояти полонізації Галичини, яка розгорнулася за намісника Аґенора Ґолуховського, і прагнули зупинити цей руйнівний для себе процес. Народовці (українофіли), позиції яких тоді були надзвичайно хиткими, побачили шанс політично самоорганізуватися і скласти конкуренцію «старій партії». Головними завданнями для польських політиків у Галичині було зберегти цілісність провінції та добитись якнайширшої автономії. З польського боку ініціаторами порозуміння була молодша ґенерація краківських консерваторів (так звані станьчики), які тоді активно претендували на роль провідників польської політики на засадах послаблення опозиційних настроїв і консолідації шляхти на платформі лояльності щодо Габсбургів. Декларація міжнаціональної угоди відповідала теж ідеології та стилю політичної діяльності польських ліберальних демократів. Важливою складовою їхньої програми було відновлення унійних почуттів «у серцях» трьох народів давньої Речі Посполитої.

Залишалося знайти особу, котра могла публічно виступити з ідеєю українсько-польської угоди. Лаврівський виявився ідеальним кандидатом на цю роль. Досягнення українсько-польського порозуміння було його внутрішнім, далеким від політичних розрахунків переконанням. Угодова акція стартувала 26 жовтня 1869 р., коли на засіданні сейму Лаврівський виступив із трьома законопроектами. Однак через протидію польських консерваторів зі Східної Галичини (так званих подоляків) та непримиренну антипольську позицію «москвофілів» тільки деякі положення проекту було реалізовано. Основні наслідки угоди — фінансування українського театру «Руської бесіди» з крайового бюджету та запровадження (від 1874 р.) у чотирьох старших класах Академічної гімназії у Львові навчання українською мовою. У питанні щодо усунення в Галичині адміністративно-політичної та мовної дискримінації українців не вдалося досягти порозуміння у сеймових комісіях.

Угодова місія Пантелеймона Куліша 1882 року

На відміну від попередніх, ця спроба українсько-польського порозуміння не мала офіційного політичного навантаження. Вона була пов’язана зі світоглядними пошуками і творчими переживаннями однієї людини — Пантелеймона Куліша: письменника та історика, одного з символів «українського відродження», у недалекому минулому – культової особи галицьких українофілів. Кулішева акція показала нові тенденції у галицькій політиці — появу вихідців з Наддніпрянщини, які претендували на роль посередників у налагодженні українсько-польських відносин. Після Емського указу 1876 р., який запроваджував значні обмеження на використання української мови, частина діячів підросійської України почала пов’язувати з українсько-польським порозумінням у Галичині перспективи розвитку українського руху загалом.

Злам 70—80-х років у біографії Куліша був позначений великими розчаруваннями — і в політиці російського самодержавства, й у перспективах українського руху. Прохолодне ставлення українських і російських літераторів та істориків до Куліша змінилося нещадною критикою його творів. За такої ситуації інтерес, який виявила до творчості письменника польська інтелігенція, став для нього жаданою втіхою. Увагу поляків до Куліша посилив вихід у Львові в березні 1882 р. «Хуторної поезії». Куліш опинився у центрі уваги польської інтелектуально-шляхетської еліти Львова. На його честь влаштовано «обід літераторський», поляки погоджувалися фінансово підтримати створення у місті «Української друкарні» та видавання газети «Хутор». Йшлося теж про курс історії України у Львівському університеті, який би читав Куліш. Ці перспективи так захопили Куліша, що він вирішив прийняти австрійське громадянство.

Причини українсько-польського конфлікту Куліш, схильний до плекання в уяві «святих ідеалів», бачив не в адміністративно-політичній, а в духово-культурній площині, зокрема у відсутності взаємної терпимості та соціальної згоди. Тому, розчарувавшись у перспективах розвитку українства у межах Росії та критично оцінюючи культурний потенціал української інтелігенції, він намагався пристосувати для того великодержавний ідеал «Польщі від моря до моря», надати йому гуманістичного сенсу. Центральною подією угодової акції стало видання у Львові публіцистичної брошури «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року». Брошура була присвячена «мученикам чоловіколюбства» Тарасу Шевченкові й Адамові Міцкевичу. Куліш закликав обидві сторони — поляків і українців — до братерства й поступливості, але водночас вказав на обопільні історичні помилки та несправедливості.

Кулішеві домовленості з поляками швидко розладналися. Формальною причиною розриву стала отримана наприкінці травня 1882 р. звістка про започаткування реформи греко-католицького Василіянського Чину під керівництвом отців єзуїтів. Хоча реформа мала суто церковне спрямування й відбувалася за погодженням з протоігуменом ордену та найвищими ієрархами Греко-католицької церкви і в підсумку вийшла василіянам на користь, Куліш сприйняв її як римсько-польську змову, здійснювану нібито під прикриттям досягнутих із ним домовленостей про українсько-польську культурну співпрацю. «В оцінці єзуїтів, та й загалом українсько-польських відносин, Куліш надто залежав від свого історичного знання про них. Виявляється, його імператив про погляд на сучасність крізь призму минулого не завжди був доречний і часом заважав адекватно сприймати теперішній стан речей», — пише сучасний дослідник Євген Нахлік.

«Нова ера» 1890 року

Українсько-австрійсько-польську угоду 1890 р. історики вивчили дуже детально (досить згадати праці Ігоря Чорновола чи Олени Аркуші). Фахівці стверджують, що за значенням ці домовленості вийшли поза межі Галичини, стали частиною української та польської загальнонаціональної політики і навіть міжнародних відносин. У досягненні угоди брали участь лідери українського руху з Наддніпрянщини (Володимир Антонович, Олександр Кониський), а також були задіяні найвищі австрійські урядові відомства, які розглядали ситуацію в Галичині з позиції ймовірного конфлікту Австро-Угорщини з Росією. Окремим політичним гравцем заявила тоді про себе Греко-католицька церква, керівництво якої (митрополит Сильвестр Сембратович) остаточно схилилося на бік української течії. Водночас угода довела, що українсько-польський діалог у Галичині став неможливий без посередників, зокрема без втручання австрійської влади. Відень набув для цих відносин значення точки опори.

Навіть неповний перелік українських здобутків (взамін за лояльність до влади та відмежування від «москвофілів») доводить, що «нова ера» була однією з ключових подій в історії українсько-польських відносин у Галичині: у вчительських семінаріях збільшено кількість предметів з українською мовою викладання, виходить українською офіційна газета «Народна часопись», українську мову в школах та адміністрації перевели на фонетичний правопис, розширено можливості для підготовки українських вчителів, засновано українську гімназію в Коломиї та страхове товариство «Дністер», у наукову інституцію реорганізовано Товариство імені Шевченка, у Львівському університеті створено «другу кафедру загальної історії з особливим оглядом на історію Східної Європи» з українською мовою викладання, на яку призначено Михайла Грушевського, кількісно збільшилося українське представництво у парламенті. Головний результат «нової ери» — українофіли здобули остаточну перевагу над русофілами («москвофілами»), заручившись для цього підтримкою австрійської та польської влади.

Угода 1890 р., як усі попередні спроби порозумітися, на час проголошення застаріла. Вона майже відразу викликала критику громадськості. Спершу її очолили русофіли, які звинувачували народовців-українофілів у порушенні національної солідарності, й радикали, які були проти компромісів із урядом. Коли стало зрозуміло, що угода не веде до негайного та істотного зміцнення позицій українців, лави критиків поповнили самі народовці, зокрема Юліан Романчук, який і проголосив «нову еру». Тоді багато прихильників українофільської течії вважали помилкою розрив з «москвофілами», який розпалив міжпартійну боротьбу і, замість послабити «москвофілів», призвів до їх зміцнення. На середину 1890-х років «новоерівський курс» підтримувала тільки невелика група прихильників Олександра Барвінського.

Реформа виборчої системи до Галицького сейму 1914 року

На початку ХХ ст. Галицький сейм, який формувався на куріальній основі (за групами соціально-економічних інтересів), дедалі менше відображав реальний розклад сил у суспільстві. З поширенням демократичних практик і включенням у політичне життя масових рухів питання виборчої реформи стало першорядним. У відсутності загального та рівного виборчого права до сейму українці бачили найбільшу несправедливість, а непоступливість поляків використовували для розхитування чинної політичної системи. Чи не єдиною тоді особою, яка зуміла піднятися над поточними руйнівними настроями, був Міхал Бобжинський. Обійнявши 1908 р. посаду галицького намісника (після вбивства Анджея Потоцького), Бобжинський опинився перед вибором: підкоритися закликам запровадити у Східній Галичині надзвичайний стан або ж спробувати нормалізувати польсько-українські взаємини несиловими методами. Бобжинський обрав другий шлях. Ризикував і виграв.

Новий намісник підніс польсько-українське порозуміння до рівня стратегічної мети. Він уперто йшов до нього навіть попри твердження, що «зближення двох народів є безнадійною справою» (Мар’ян Здзєховський), які отримував з рідного Кракова. Головним пунктом угоди мала стати реформа виборчої системи до Галицького сейму. Переговори тривали кілька років, набуваючи інколи драматичного перебігу: українські депутати вдавалися до сеймових обструкцій; у Східній Галичині активізували діяльність польські антиукраїнські середовища, які прагнули повалити намісника; на польських і українських політиків чинив тиск австрійський уряд, стурбований загрозою збройного конфлікту між Австро-Угорщиною та Росією. Коли 1913 р. здавалося, що угоди досягнуто, із заявою про її неприйнятність виступив римо-католицький єпископат на чолі з Юзефом Більчевським. Відмова єпископів голосувати за реформу означала для намісника відставку.

Однак напрацювання Бобжинського не були марними. Втомившись від безплідних переговорів у Галичині та втративши намісника, прихильного ідеї компромісу з українцями, центральний австрійський уряд взяв справу до своїх рук. Австрійський прем’єр Карл Штюрк особисто проводив консультації, погрожуючи полякам втрутитися у справи галицької автономії. У результаті Галицький сейм 14 лютого 1914 р. ухвалив проект виборчої реформи, що фактично не відрізнявся від пропозицій Бобжинського. Він передбачав для українців 27% сеймових мандатів, що за тих обставин було чималим здобутком. Усі колишні противники виборчої реформи з числа римо-католицьких церковних достойників одноголосно проголосували за неї. Реалізації угоди завадила Світова війна.

Підсумкові міркування

Зі середини ХІХ ст. спроби українсько-польського порозуміння були невід’ємною частиною національно-політичного життя підавстрійської Галичини. Вони виконували насамперед стабілізаційну функцію — компенсували психологічний дискомфорт і почуття тривоги, яке виникало через поглиблення українсько-польського конфлікту. Характерно, що так звані угодові акції розгорталися в періоди чи не найбільшого напруження у відносинах між двома народами.

Із висоти часу треба констатувати, що жодна з угодових акцій не мала шансів на успіх — у тому сенсі, що не могла забезпечити тривалого порозуміння. Через такі акції галицькі поляки тільки вповільнювали падіння, а українці фіксували здобутки, аби використати нову позицію для нарощування вимог. Короткочасність угодових ефектів була зумовлена самою природою українсько-польського конфлікту — зіткненням двох націєтворчих (а згодом державотворчих) концепцій у межах однієї території.

В усіх угодових ініціативах головною була роль особистостей. На відміну від національного конфлікту, в якому вирішальним є настрій маси, у спробах порозумітися результат завжди залежить від конкретних осіб, які вміють мислити раціонально, ставити інтереси свої та спільноти понад повсякденною реальністю. Будь-які угодові акції вимагають високого рівня політичної майстерності, високої якості інтелектуально-політичної еліти.

Історія українсько-польських угодових акцій дев’ятнадцятого (як, зрештою, і двадцятого) століття свідчить теж про можливі загрози. Кожна спроба розв’язати конфлікт, досягнувши угоди, тільки поглиблює його, але відсутність угоди веде до ще більшої радикалізації настроїв і до бажання вдатися до аргументу сили. Загрозу створює не так сам акт угоди, як часто порожня і фальшива риторика, яка його супроводжує.