Повне та всеосяжне
IQ

Повне та всеосяжне

Нова спроба перемир’я на українському Сході

Сергій Шебеліст, 29 липня 0
фото Мирослава Пархомика

Починаючи з опівночі 27 липня, на Донбасі оголосили режим припинення вогню. Це відбувається вже далеко не вперше, а внадцяте. Проте такого ажіотажу й нагнітання «зради», як нині, давно не було. Додаткової напруги в суспільні настрої додали нещодавні трагічні події, коли на східному фронті загинуло троє морських піхотинців, тіла яких російсько-окупаційні сили не давали забрати українській стороні та ще й познущалися над мертвими. І все це напередодні проголошення перемир’я, про яке домовилися перемовники у Тристоронній контактній групі наприкінці липня.

Ситуацію з полеглими морпіхами 35-ї бригади брав під особистий контроль президент України Володимир Зеленський, який звинуватив у вбивствах наших воїнів абстрактну «ту сторону», «бойовиків», а не РФ. Хоча за кілька днів на урочистому засіданні парламенту з нагоди 30-річчя ухвалення Декларації про державний суверенітет він таки сказав слова: «Ми захищаємо свій суверенітет від російської агресії». На передову відправили розбиратися головнокомандувача Збройних сил Руслана Хомчака і заступника керівника Офісу президента Романа Машовця. Але історія не набула значного розголосу і належної реакції, зокрема й адекватної вогневої відповіді противникові, тому склалося враження, що цю тему намагаються замовчати і відвернути від неї увагу нібито в ім’я вищої мети, котрою стало чергове перемир’я.

Напади «зрадофілії»

Напередодні чи не кожного оголошення режиму припинення вогню в Україні починали волати про «зраду» національних інтересів і війська. На перших етапах війни Київ ішов на такі кроки навіть в односторонньому порядку, аби продемонструвати свою добру волю й налаштованість на політико-дипломатичне врегулювання конфлікту. Втім Росія та кероване нею «ополчення народних республік» дуже швидко перекреслювали ці благі наміри України – і бойові дії спалахували з новою силою.

Не менше обурення викликало й відведення важкого озброєння з передової та розведення сил на деяких ділянках уздовж лінії зіткнення. Створення нової сірої зони, «нічийної землі», суперечило тактиці повзучого наступу ЗСУ, котрі метр за метром відвойовували територію Донбасу, просувалися вперед, а потім раптом повинні були піти із зайнятих позицій і втішатися тим, що вони перебувають під їхнім вогневим контролем. Так само неприємно було дивитися, як спостерігачі ОБСЄ переписували номери автоматів українських піхотинців 72-ї бригади, яких вивели з «передка». При цьому сподіватися на аналогічну процедуру з іншого боку не випадало, адже російсько-окупаційні армійські корпуси часто просто не пускають до себе моніторингову місію.

Ще більше перцю додавали розмови про можливу імплементацію «формули Штайнмаєра» та проведення місцевих виборів на окупованому Донбасі під умовним контролем ОБСЄ. Справжній апофеоз «зради» спостерігався напередодні саміту нормандської четвірки в Парижі 9 грудня 2019 року, на якому «очікувалася» капітуляція України перед президентом РФ Володимиром Путіним, в очі котрого так хотів подивитися Зеленський. Найгірші сподівання, однак, не справдилися. Президент Україну не здав, не проміняв її на російський газ, тримався гідно і домігся повернення заручників. Але й тут залишився неприємний післясмак: заради звільнення полонених воїнів і цивільних громадян довелося віддати й «беркутівців», котрі проходять у «справах Майдану» і не мають стосунку до війни на Донбасі.

Щось подібне за відчуттями в суспільстві було, коли восени 2019-го Україна видала РФ цінного свідка у справі про збиття малайзійського літака Boeing рейсу MH17 Володимира Цемаха, натомість повернувши додому Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Романа Сущенка, Володимира Балуха, Павла Гриба, Едема Бекірова та 24 українських моряків. Звільнення декого з них (насамперед Сенцова) ще донедавна видавалося майже нереальним, однак це сталося.

Після паризького саміту почалися деякі зрушення в мінському процесі, який команда Зеленського намагається оживити й надати йому нового імпульсу. Щоправда, ці спроби нерідко хаотичні й несистемні. Склад української делегації регулярно змінюється. Принципових людей, як-от представника в політичній підгрупі Романа Безсмертного, звільняють через надмірну самостійність і незгоду з офіційною позицією Офісу президента. До групи вводять чинних міністрів, їхніх заступників і народних депутатів, намагаючись у такий спосіб нібито підвищити статус переговірників, але дзеркальних кроків з боку РФ немає. Не менш одіозною була ідея з консультативною радою при мінській групі, куди хотіли ввести представників громадянського суспільства з вільного й окупованого Донбасу. З одного боку, це демонструвало би, що Київ чує Донбас, а з іншого – доводило б тезу Москви, що в Україні «громадянська війна» і домовлятися про її завершення мають Київ, Донецьк і Луганськ.

Цю небезпечну ініціативу керівника Офісу президента Андрія Єрмака відкинули, побачивши, що суспільство її не сприйме. Однак певний апґрейд мінської групи таки відбувся, до її складу ввели чотирьох представників переселенців, які через російську окупацію були вимушені покинути Донбас. Чітка проукраїнська позиція принаймні двох із них – журналістів Дениса Казанського і Сергія Гармаша – не дає підстав думати, що вони можуть «злити» національні інтереси на догоду окупантові. Якщо вже сама їхня поява в політичній підгрупі викликала лють росіян, то вибір правильний.

Так само дратує Москву і позиція віцепрем’єр-міністра – міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексія Резнікова, який публічно виступає за перегляд застарілих Мінських угод (після завершення роботи Леоніда Кучми в ТКГ, напевно, саме він замінить його на посаді голови української делегації). У Москві ці заяви розцінюють як заявку на вихід з «Мінська» й «Норманді».

«Ми не маємо наміру відмовлятися від мінського формату, допоки це принаймні дозволяє нам визволяти наших громадян із російських тюрем. Проте ми також повинні шукати додаткові можливості для відновлення довіри та зміцнення міжнародної безпеки. У пошуках стійкого миру з путінською Росією всі дороги ведуть до Будапешта», – прозоро натякнув Резніков у блозі на сайті американського аналітичного центру Atlantic Council.

Хисткий шанс на мир

Попри доволі гостру риторику й обмін «люб’язностями» в інтерв’ю, обидві сторони погодили новий режим тиші. Але на відміну від попередніх спроб, він містив низку пунктів, які викликали черговий шквал критики. Наказ про повне і всеосяжне припинення вогню передбачає заборону наступальних дій, ведення розвідки, використання безпілотних літальних апаратів, снайперського вогню, розміщення важкого озброєння в населених пунктах і околицях. Вогонь у відповідь можна відкривати тільки за наказом керівництва ЗСУ. Проти порушників ефективно застосовуватимуть дисциплінарні заходи.

Із цією метою на передову відрядили офіцерів, які стежитимуть за дотриманням режиму тиші. Мережею відразу прокотилася хвиля «зради» з приводу того, що в бійців вилучають кулемети, залишаючи їм лише автомати і пістолети, хоча самі воїни спростовують цю інформацію. На Банковій зібрався мітинг на захист армії та проти капітуляції. Як запевняють у Міноборони та командуванні Об’єднаних сил, ніхто не забороняє бійцям відкривати вогонь у відповідь, якщо є загроза їхньому життю.

«Не приймає Київ рішення, як пишуть в Інтернеті, відкривати вогонь. Немає таких закручених схем, – заспокоює в інтерв’ю «Українській правді» колишній розвідник 53-ї механізованої бригади, а нині менеджер благодійного фонду «Повернись живим» Андрій Римарук, який нещодавно повернувся з Донбасу. – Рішення про відкриття вогню у відповідь приймає командир бригади, командир батальйону, командир роти і командир взводу.

І особисто боєць, якщо він бачить перед собою, що воно сунеться. Якщо він один або їх двоє стоять на спостережному посту. На них йде розвідгрупа, і вони відкривають вогонь у відповідь. Вони приймають рішення. Ні генерали, ні президент».

Це безпековий аспект домовленостей, але є й політичний. За кілька днів до оголошення перемир’я відбулася телефонна розмова Зеленського й Путіна («потрібний дзвінок і важливий дзвіночок», як образно висловився шоумен Сергій Сивохо). Обидва лідери підтримали досягнуту домовленість. Хоча повідомлення пресслужб глав держав традиційно відрізнялися. Зеленський акцентував увагу на безпекових і гуманітарних питаннях, Путін же – на політичних моментах. Мало того, що ВВП назвав війну на Сході «внутрішньоукраїнською кризою», українську владу – «київською» (ніби йдеться про мерію), так він ще й висловив президентові України невдоволення постановою Верховної Ради, котра призначила на 25 жовтня місцеві вибори по всій країні за винятком тимчасово окупованих територій Криму і Донбасу.

Це начебто суперечить Мінським угодам і ставить під загрозу врегулювання ситуації. Однак тут позиція Києва непохитна: жодних виборів в ОРДЛО до вирішення безпекових питань і взяття під контроль державного кордону. Так само й щодо забаганок Москви закріпити «особливий статус» Донбасу в Конституції. Замість надання преференцій частині одного регіону Україна пропонує модель децентралізації для цілої країни, в якій громади отримають більше повноважень і відповідальності. Хоча такий сценарій навряд чи влаштує Кремль, якому Донбас потрібен лише як анклав у політичному тілі України, що наче якір або гиря стримуватиме її рух на Захід і триматиме її в орбіті російського впливу.

Це четверте перемир’я, котре оголосив Зеленський на посаді президента. Перше з них, «хлібне», у липні 2019-го лише за добу порушили 75 разів. Від початку дії четвертого окупанти тричі відкривали вогонь по позиціях ЗСУ. Але Київ не вважає це зривом домовленостей, називаючи турбуючі обстріли просто «фактами порушень», які потрібно розслідувати. Загалом українська сторона оптимістично налаштована та покладає чималі надії на нове перемир’я.

Наскільки воно буде повним і всеосяжним, це ще те питання. Зважаючи на попередній досвід режимів тиші, небагато сподівань, що воно триватиме довго і відкриє можливості для політико-дипломатичного врегулювання. РФ умила руки, заявивши, що вона не може давати жодних гарантій безпеки, адже не є стороною конфлікту. Попри все, Україна має скористатися цим шансом, Зеленський повинен пройти цей складний шлях і в разі зриву домовленостей шукати та пропонувати нові формати і майданчики для перемовин.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук