Путін прагне глобального «поділу асфальту»

Можливо, Владімір Путін і не захопив всю Україну, але складається враження, що на цьому етапі він виграє війну. Найважливішим для російського диктатора завжди була легітимізація свого становища як правителя наддержави. Це те, чого він прагнув відтоді, як прийшов до влади. Він хотів мати право на повну суб'єктність і протягом багатьох років регулярно скаржився на те, що Захід не ставиться до Росії з повагою, хоча вона претендує на право вирішувати долю інших держав і народів, посилаючись при цьому на право просувати демократію в усіх куточках світу. Росіяни вбачали в цьому розширення впливу й вимагали можливості проведення такої політики. Це мало бути легітимізовано не високими ідеями, такими як свобода чи демократія, а простим законом сили або, за словами Владіміра Путіна, «врахуванням Заходом стратегічних інтересів Росії».

Російські війська не захоплять Київ

Хоча сьогодні може здатися, що Владімір Путін виграє війну, досягаючи заявлених цілей на міжнародній арені, Україну не можна вважати стороною, що програла. Більше того, конфлікт показав, що Росія не є настільки потужною у військовому плані, як вона хотіла здаватися, вона не має потенціалу для військового контролю над усією Україною, а війна з НАТО в цілому є повною фантасмагорією. Навіть у найпесимістичнішому сценарії, за якого США припинять військову допомогу Україні, російські війська не захоплять Київ.

Російський президент, схоже, нарешті зрозумів це, звідси й ідеї дострокових виборів в Україні. Тільки політичні зміни, внутрішній хаос, а потім перемога проросійського кандидата можуть зробити російську мрію про владу над українською територією реальністю. Звичайно, сьогодні не можна відкидати, що такий варіант політичного захоплення Путіним влади в Києві матиме успіх, як це сталося в Грузії, де правляча партія «Грузинська мрія» олігарха Бідзіни Іванішвілі вже відкрито взяла проросійський курс. Але час покаже.

Безсумнівною перемогою Путіна є те, що він залишився при владі, незважаючи на затяжну й дорогу війну. Відсутність шансу змінити російську політичну систему парадоксальним чином означає, що найбільше програли від війни в Україні самі росіяни, особливо та частина суспільства, яка залишається в меншості і яка сподівалася, що поразка Росії у війні принесе значні зміни.

Путін ніколи не приховував своїх намірів. 15 грудня 2021 року, тобто напередодні російської агресії проти України, Міністерство закордонних справ Росії опублікувало «пропозицію», адресовану насамперед Сполученим Штатам, а також усьому «колективному Заходу», яка стосувалася архітектури безпеки в Європі. Росія виклала бажані для Кремля принципи співпраці зі Заходом, вимагаючи не розширювати НАТО на схід, тобто не приймати до Альянсу Україну і Грузію, вивести війська НАТО і не розміщувати їх поблизу російського кордону, що також стосується виведення військ і техніки НАТО зі східноєвропейських країн, зокрема з Польщі. Текст також містив деякі конкретніші питання, що стосуються обмеження озброєнь, яке б гарантувало подальшу безпеку Росії і Європи.

Відмову США від цих вимог державні російські ЗМІ назвали головною причиною «спеціальної воєнної операції», тобто початку повномасштабної війни в Україні. Можливо, якби тодішні вимоги були прийняті, російське вторгнення в Україну не почалося б 24 лютого 2022 року, але дуже ймовірно, що це сталося б пізніше і з кращими результатами. Задоволений апетит російського лідера через деякий час знову зріс би, і відбулася б спроба встановити контроль над усією Україною. Одне можна сказати напевно: документ чітко і відкрито показав, що метою Путіна є створення російської сфери впливу. Читаючи пропозицію сьогодні, можна зробити висновок, що Путін, окрім виведення американських військ із Центральної Європи, досягнув своїх головних цілей.

«Чекісти» і «бандити»

Нинішня російська політична еліта була сформована під впливом двох аж ніяк не взаємозаперечних соціальних страт: оперативників спецслужб, або «чекістів», і кримінальних елементів 1990-х, або ж «бандитів». У Путіні є обидві ідентичності, і його політична кар'єра сформувалася на перетині цих двох страт. У Санкт-Петербурзі 1990-х років існувала банда так званих «тамбовських». Вони були найсильнішими в місті, але їм багато чого бракувало, як порівняти з московськими або кавказькими бандами. Лідер угруповання – Кумарін-Борсуков на прізвисько Кум – мав прямий і дуже тісний контакт із тодішньою міською владою, зокрема зі заступником мера Владіміром Путіним. Разом вони організували операцію «сировина в обмін на продовольство» на початку 1990-х років. Оскільки ленінградцям тоді загрожував голод, влада погодилася продавати сировину – деревину, метал, нафту – в обмін на продовольство. Операції мали здійснювати компанії, які отримали концесію від міської влади і були схвалені Путіним. Як з'ясувалося, це були підставні фірми, створені «тамбовськими». Товари вивозилися з Росії, але натомість нічого не поверталося. Навіть не було від кого вимагати виконання угоди, оскільки бандитські фірми припинили своє існування в одну мить. Ті, хто намагався поставити якісь запитання міській владі, зокрема Путіну, давно мертві. Однак найважливішим у всій цій історії є те, що діяльність «тамбовських» та інших угруповань того періоду полягала саме в захопленні й утриманні під контролем певної території і сфер діяльності, інакше кажучи – у поділі сфер впливу. На тодішньому російському сленгу це називалося «ділити асфальт».

Як президент Росії, Путін вимагає від інших світових лідерів не що інше, як нового «поділу асфальту». Від початку свого правління він прагнув визнання найбільшою наддержавою, Сполученими Штатами, його права на свою сферу впливу і поваги як лідера найбільшої держави світу, яка, навіть перебуваючи в економічному занепаді, усе ще володіє військовою міццю і – передусім – велетенським ядерним арсеналом.

На щастя для Путіна, саме таким, імовірно, бачить світ і Дональд Трамп. Російський лідер неодноразово наголошував, що Сполучені Штати мають право на Гренландію і що Росію це питання не зачіпає. Інша територія й інша «групіровка». Не наш асфальт. Американський президент також неодноразово давав зрозуміти, що він великий і йому багато що дозволено. Звідси його роздратування непоступливістю Володимира Зеленського. На думку Дональда Трампа, лідеру України варто було б просто прислухатися до тих, хто більший за нього, і тоді не було б війни.

Успіхи на домашньому фронті

Парадоксально, але більш серйозний «успіх», ніж на фронті, війна в Україні принесла Путіну у внутрішній політиці, де відбулося практичне закриття тотальної державної системи. Це ще не тоталітаризм у масштабах Третього Райху, у ньому все ще є різні неузгодженості, мілини і ніші, де функціонують люди, які не є прихильниками системи. Однак це зовсім інша країна, ніж та, в якій починав своє правління Владімір Путін, навіть інша, ніж та, що була до 24 лютого 2022 року. Контроль служб у всіх сферах життя є майже тотальним. Росія знову опинилася за залізною інформаційною завісою, останні незалежні ЗМІ були демонтовані, а заміна еліти відбувається на різних рівнях, особливо в культурі, що символізується спробами витіснити абсолютну і, здавалося б, беззаперечну зірку Аллу Пугачову. Замінюються директори інститутів, музеїв і театрів, навіть якщо вони були лояльними до влади. Їх замінюють «героями» війни на Донбасі, людьми без жодної ґрунтовної кваліфікації. Цей процес відбувається з дуже невеликими суспільними витратами. Переважна більшість незадоволених просто виїхали, інші мовчать або сидять у колоніях. Незважаючи на тоталітарний характер контролю, репресії є точковими, а не масовими, принаймні як порівняти з історією Росії та СРСР. Це, безумовно, не сталінізм; це більше нагадує репресивні практики періоду «малої стабільності» за часів Лєаніда Брєжнєва. Путін знайшов ключ до управління російським суспільством, де за допомогою пропаганди й обмеженого репресивного апарату він ефективно здійснює владу.

Але найважливішим елементом ефективного здійснення влади російським президентом є стабільна економічна ситуація. Що показала ця війна, і що стало несподіванкою для багатьох спостерігачів, так це неефективність західних санкцій, під якою розуміють їхній незначний вплив на настрої російського суспільства. Зрештою, ці санкції були запроваджені в масовому порядку. Коли почалося російське вторгнення, польські ЗМІ публікували інформацію про те, що «в Росії не вистачає хліба і каші» або «росіяни можуть зціпити зуби, вони не будуть їсти, але зроблять все для перемоги».

Нічого подібного не сталося, нікому особливо не довелося зціплювати зуби. У великих містах влада робила все можливе, щоб війна залишалася поза увагою. Моїм найдивнішим враженням від перебування в Санкт-Петербурзі після початку повномасштабної війни було те, що насправді мало що змінилося. Магазини, ресторани, кінотеатри й кафе працювали, як і раніше. Щоправда, спочатку з полиць зникли деякі товари, але дуже швидко вони знову з'явилися або були замінені аналогами з країн глобального Півдня.

Без зціплення зубів, але зі страхом

У російській провінції, жителі якої становлять кістяк російської армії, економічна ситуація поки що навіть покращилася, а не погіршилася. Для жителів Башкирії чи Удмуртії війна принесла грошовий дощ, якого вони ніколи б не побачили. На контрактній службі солдат може отримувати 2-3 тисячі євро на місяць, на додачу до цього держава створила цілу систему пільг чи привілеїв. Звичайно, на війні можна загинути, і багато хто з неї не повертається, але тоді сім'я отримує ресурси, які, за місцевими мірками, забезпечують родині заможне життя. Поєднання війни з покращенням економічного становища партикуляризованих мас у російських регіонах є головним чинником, який дозволяє російському диктатору вести війну, уникаючи соціального невдоволення через масову мобілізацію. Хоча призов формально триває з вересня 2022 року, але насправді російська армія набирає солдатів на основі добровільних контрактів.

При цьому російська еліта дуже ретельно стежить за тим, щоб Москва і Санкт-Петербург не брали участі в цій війні й жили у власних бульбашках, де те, що відбувається на фронті в Україні, є настільки ж далеким, як і події на іншому кінці світу. Звісно, спокійно жити у власній бульбашці можна лише за умови, що ти не критикуєш державу навіть найменшою мірою, а ще краще – якщо ти абсолютно не цікавишся тим, що робить влада. Якщо ж ти висловиш найменший сумнів у соціальних мережах щодо поведінки російських солдатів в Україні або, як Алєксандра Скочиленко, наклеїш у магазині наліпку «Миру мир», то можеш в найкоротші терміни опинитися у виправній колонії на строк до семи років.

Чому санкції не спрацювали і чому Росія не увійшла в економічну кризу, як Радянський Союз наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років? Передусім тому, що світ змінився і, як і хотів Владімір Путін, став багатополярним. Сполучені Штати і Захід виявилися безсилими проти Китаю, Індії чи інших країн Півдня, які досі торгують з Росією і завдяки яким Путін не повторив долі Міхаіла Горбачова.

Тож поки що Путін виграє війну, але росіяни, хай як це парадоксально, її програють. Особливо ті, хто не хоче жити в тоталітарній реальності. Програш у війні був єдиним шансом на зміни. Так само, як поразка Японії чи Німеччини, що змусила до радикальних змін, які, в кінцевому підсумку, були вигідні для обох країн. Справа в тому, що більшість росіян підтримує Путіна. Незалежно від того, чи роблять вони це з економічних чи ідеологічних причин, але вони теж програють, погоджуючись жити в клітці. У тотальній державі ніхто не є вільним, а домінантною емоцією є страх. У будь-який момент репресії можуть торкнутися й тих, хто сьогодні здається представниками російської еліти, і від них багато що залежить. Адже хоча після вторгнення в Україну в Росії, здавалося б, мало що змінилося, там з'явилося відчуття всепроникного страху, спочатку слабке. Страх бути викритим, зустріти не ту людину, підслухати розмову. Я дещо знаю про це, бо сам, як представник «недружньої держави», з дня на день ставав такою людиною, з якою треба було уникати контактів. Люди, з якими я тісно співпрацював раніше, після початку повномасштабного вторгнення в Україну намагаються уникати навіть зорового контакту під час випадкової зустрічі на вулиці. І я це чудово розумію, бо, як відповів мені один росіянин на запитання, чому він боїться зі мною зустрічатися, «ви колись звідси поїдете, а я залишуся».

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Putin chce globalnego podziału asfaltu