"Трагічне" місто футболу та катастроф. Львів очима західних ЗМІ

Як виглядає наше місто протягом останніх 15 років у найвпливовіших англомовних виданнях? Власне слово Lviv замість звичного тоді Lvov вперше з’являється в The New York Times та інших поважних часописах у далекому 1992 році. Чотири публікації у згаданому щоденнику з картографічними і лінгвістичними поясненнями упродовж одного року – це незвично багато. Очевидно, що феномен нових незалежних держав, які так несподівано для Заходу постали на політичній мапі, викликав значне зацікавлення.

Мінськ став Менськом, Ленінград - Санкт-Петербургом, Молдавія - Молдовою, Киргизія - Киргизстаном і т.д. А втім, не треба мати ілюзій, що всі все одразу запам'ятали.

У 2000 році навіть редакція впливового The New York Times (query.nytimes.com/gst/fullpage.html?res=9C03E5DB113CF932A35757C0A9669C8B63) мала доволі віддалене уявлення про наше місто, про що свідчить колонка виправлень та уточнень за 1 квітня. Редакція просить вибачення у своїх читачів, що назвала Львів «найбільшим містом в Україні, що не відповідає дійсності». А втім, хтозна, може й це колись виявиться правдою...

Львівські постаті: від Мазоха до  Лема

Через два роки після здобуття Україною незалежності (2 грудня 1993 р.), коли гіперінфляція сягала 10 тисяч відсотків на рік, The Washington Post ставить, здавалось би, дивне, з погляду зубожілого населення, питання: чи повинно українське місто шанувати пам'ять свого уродженця Захера-Мазоха, з ім'ям якого пов'язують одну з поширених психопатологій? Відповідь - позитивна. Тим паче, що українці того часу в уяві західного обивателя цілком могли скидатися на диваків, які завжди готові один одного «помучити». Врешті, як виглядає, ми й справді добре засвоїли від нашого знаменитого земляка науку зазнавати насолоди від знущань.

Того ж року (27 листопада) The Washington Post розповідає про долю Кардинала Любачівського, який повернув головний осідок Греко-католицької церкви до України.

Тижневик Time (www.time.com/time/nation/article/0,8599,43484,00.html)  21 квітня 2000 року публікує спогади журналіста Ленса Морроу про Данила Струка, одного з інтелектуальних лідерів української діаспори, особистість якого поєднувала поета, вченого, перекладача, редактора, літературного критика, колекціонера мистецьких творів та завідувача кафедри слов'янських мов і літератур університету Торонто. Данило Струк народився в Україні, його батько очолював Львівський медичний інститут до 1941 року, коли його розстріляли в одному з казематів НКВД.

Вже згаданий Time у червні 2001 на контрасті будує розповідь про перебування католицького ієрарха Івана Павла ІІ у Києві (протести православних віруючих, один з яких навіть ніс плакат про те, що Папа Римський - передвісник Антихриста) і у Львові, де Кароль Войтила бував у молодості і де тепер на літургію зібралося майже півтора мільйона осіб - рекордна для України кількість людей в одному місці. Тижневик пояснює це тим, що Львів скоріше Mitteleuropa, ніж пострадянський простір. А також тим, що «у Львові знайдеться зовсім небагато сміливців з-поміж російських православних священників, які зважаться тут працювати. Адже це місто антиросійського шовінізму, де було заборонено звучання російських пісень на публіці, а одну з вулиць перейменовано на честь чеченського лідера Джохара Дудаєва». Як бачимо, в матеріалі реальні факти перемішано з міфами і вигадками.

Щоденна газета The New York Times 5 травня 2002 р. дає великий нарис про Йозефа Рота, всесвітньовідомого прозаїка, уродженця містечка Броди (1894) й свого часу студента Львівського університету, який у міжвоєнний час став одним із найвідоміших і найвище оплачуваних європейських журналістів.

International Herald Tribune за 28 березня 2006 р. пише про уродженця Львова, прославленого письменника-фантаста Станіслава Лема, який кілька днів перед тим теж відійшов у вічність.

Звісно, в цьому переліку могло би бути більше знаменитих львів'ян, зокрема й українського походження, але спишемо це на брак нашої власної ініціативи. Назагал, можна припустити, що саме особистості такого масштабу спроможні привертати більше уваги до нашого міста, яке виглядає цікавішим, коли дивитися на нього через призму їх постатей.

Футбол

Як можна було очікувати, у квітні 2007 року в західних виданнях (від респектабельної International Herald Tribune (www.iht.com/articles/2007/04/18/sports/SOCCER.php) до бульварної лондонської Sun) пройшла низка публікацій про Євро-2012, події якого проходитимуть у різних містах Польщі та України, включно зі Львовом. Усі публікації - суто інформаційного характеру. Не треба бути провидцем, аби передбачити появу нових згадок про наше місто на цю тему. Зміст їх, звичайно, залежатиме від ходу підготовки - успішної чи, навпаки, провальної.

Влітку минулого року кілька англомовних видань опублікувало матеріал агенції France-Presse «Кубок світу: Україна впадає у футбольну лихоманку», у якому є «голоси» теперішніх мешканців міста, що трапляється не часто. Журналіст зазначає, що українські діти, ганяючи м'яча у своїх подвір'ях, вже не хочуть перевтілюватись у Роналдіньо чи Бекхема. Тепер пересічний хлопчак воліє бути Шевченком або Калініченком.

Це - один із побічних наслідків участі України у Чемпіонаті світу з футболу. «Ми - єдина східноєвропейська команда, яка просунулась так далеко, - каже 30-літній львів'янин Григорій Медвідь. - Тепер ще більше людей знатимуть, що Україна - це не Росія. Росія не витримала конкуренції. То, скажіть, хто ж тепер з нас - «молодший брат»?»

Ще один мешканець Львова Ярослав Вегера, 28-літній учитель історії, вважає, що футбольна подія такого масштабу прискорить рух України у західному напрямі. Львів постає перед англомовним читачем прихильником такого собі панфутбольного оптимізму і навіть утопізму: «Успіх української збірної може прискорити інтеграцію нашої країни в Європу. Та й узагалі, якщо ми у чвертьфіналі, значить криза позаду, почався ренесанс!»

Помаранчевий Львів

Львів достатньо часто згадується у зв'язку з помаранчевими подіями 2004 року.

International Herald Tribune тільки у 2004 році подає 5 публікацій, у яких частково йдеться про Львів. Таку ж увагу до України взагалі та до Львова зокрема бачимо в елітному часописі з економічним спрямуванням Wall Street Journal. У публікації під промовистою назвою Galicia Moment за 2 грудня 2004 p. часопис детально змальовує «помаранчеві» протести під будинком керівництва обласної міліції біля пам'ятника св. Юрію Змієборцю.

Московський кореспондент Time Джеймс Гірі у статті «1 : 0 на користь народу» від 5 грудня 2004 р. описує політичну ситуацію в Україні як біполярну. Тому, крім донецького полюсу, його приваблює і полюс львівський. Журнал цитує Маркіяна Іващишина про те, що понад 800 львівських підприємств - від банків до дрібних кіосків - підтримали помаранчевий рух. «Ми сказали нашим працівникам: «Якщо бажаєте поїхати до Києва, ми будемо виплачувати вам заробітну платню та бонуси за час поїздки».

Власне, помаранчева тема тягнеться донині. Тільки тепер вже у більш скептично-іронічному світлі.

Часопис Time (www.time.com/time/magazine/article/0,9171,1606915,00.html) 5 квітня 2007 послуговується метафорою «вичавлених помаранчів», змальовуючи «ризик втрати позицій президентом Ющенком» у протистоянні, яке, врешті, визначить, яку роль гратиме Україна у світовій політиці. Юрій Зарахович описує політичну ситуацію, зазначаючи, що Львів, як і раніше, здебільшого підтримує президента Ющенка.

Катастрофи

Бульварна газета з Великобританії The Sun мало цікавилася Україною. Лише одну коротку замітку було присвячено помаранчевим подіям 2004 року і дві - рішенню про місце проведення футбольних матчів чемпіонату Європи в 2012 р. А ось Скнилівську катастрофу на авіашоу 2002 року розписано, як і належиться таким виданням, дуже детально.

Інша публікація на цю ж тему в тижневику  Time (www.time.com/time/health/article/0,8599,334271,00.html) названа «Суцільні катастрофи, весь час». Часопис пише, що Скнилівська катастрофа, яка забрала життя 85 осіб і ще сотні травмувала, є найбільшою за всю історію авіашоу. Приблизно у той же час сталася аварія на шахті імені Засядька в Донбасі (усього ж на у шахтах з 1991 р. загинуло 3 700 гірників), рік перед тим ракета військ протиповітряної оборони збила пасажирський лайнер над Чорним морем, а ще перед тим військова ракета влучила в житловий будинок поблизу Києва.

International Herald Tribune (26 червня 2005 р.) повідомляє, що п'ятеро гірників загинули від вибуху в копальні недалеко від Львова.

Читаючи такий текст, важко позбутися відчуття, що нас цілеспрямовано змальовували як депресивну, деградовану територію, де постійно стається щось неприємне.

«Трагічне» і «безтурботне» місто

Як бачимо, у вищезгаданих публікаціях Львів згадують, як правило, принагідно. Проте нам пощастило знайти два есеї, автори яких ставили за мету змалювати картину нашого міста.

Ричард Бернштейн в щоденній газеті International Herald Tribune  за 17 листопада 2005 року (www.iht.com/articles/2005/11/17/news/europa.php) присвячує Львову велику за обсягом статтю «Європа: українське місто прагне повернути колишню славу». Автор стверджує, що фраза «прекрасне, але бідне»  є узвичаєним скороченим описом нашого міста, яке було колись важливим центром Австро-Угорської імперії і тепер прагне знову стати частиною Європи. Автор порівнює Львів з польським Хелмом, «який розміщено на протилежному боці річки Буг». І хоча Львів набагато більше і важливіше місто, однак прикра і дивна правда полягає в тому,  що всупереч спільній історії і навіть, здавалось би, здоровому глузду, Хелм - Європа, а Львів - ні.  На жаль, безапеляційно стверджує автор, Європа закінчується за декілька десятків кілометрів перед Львовом. Львів споконвіку, аж до ІІ Світової, належав Європі, а Європа - йому. Це було наче вчора. Ось її сліди, її запах. У цьому, з погляду Ричарда Бернштейна, - весь трагізм ситуації. Так близько, і так недосяжно.

«Львів перебуває в іншій часовій зоні, буквально і метафорично. Різниця між Хелмом, Краковом - одна година. Але в інших вимірах - Львів відстав на чверть століття», - стверджує автор. Надто багато ознак радянського часу нагадують про це, починаючи зі споруди аеропорту, збудованої в стилі сталінського класицизму, який викликав у журналіста асоціації з ранніми 80-ми в Китаї, що тільки виходив тоді з маоїстської ізоляції.

Як Львів дійшов до такого життя, у згаданому матеріалі аналізує, зокрема, львівський історик Василь Расевич, який зазначає журналістові, що з часів ІІ Світової у Львові змінилося 90 відсотків населення, і нагадує, що у довоєнному місті мешкало 50 відсотків поляків і 30 відсотків євреїв. Натомість, з приходом «совєтів» центр міста здавався російськомовним аж до 60-х рр.

Журналіст намагається завершити статтю більш-менш оптимістично. Мовляв, тепер Львів спілкується переважно українською, в ньому створено центр єврейської громади. До того ж, видно ознаки реставрації старої частини міста, хоч і без того розмаху та блиску, як це було, наприклад, у Празі. «Якби не важка спадщина радянської диктатури у цьому місті, де ходив до університету Йозеф Рот, а Шолом-Алейхем писав свої оповідання, то воно майже автоматично належало би до європейського клубу».

І ще один есей у стилі нотаток подорожнього, роль якого виконував журналіст The New York Times Джеф Шлегель. «Нарешті!» - цим вигуком я привітав не так матеріал (звичайні нотатки журналіста, який кілька днів тиняється містом), як сам факт появи його у газеті такого рівня. Тобто, місто все більше починають сприймати не через призму тих чи інших високочолих осмислень (що теж потрібно), а як один із нормальних туристичних центрів. Недаремно наприкінці автор подає інформацію про кафе, готелі і ресторани, музеї і театри, у яких побував особисто. Журналіст описує, як тече життя у «Дзизі» та інших «богемних місцях», як він до півночі смакував пиво у гурті молодих львів'ян, що співали народних пісень, і як обідав у «Вероніці» alfresco. Словом, нарешті з'явився простий матеріал, через який проглядала чарівна і банальна стихія щоденного львівського життя.

Довідка ZAXID.NET

Борис Потятиник - професор кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Випускник програми Fulbright (1999-2000).

Досліджує філософію масової комунікації, медіалогію, медіаосвіту, медіаекологію, новітні електронні ЗМІ.

Автор книг Патогенний текст, МЕДІА: ключі до розуміння.