Верховна Рада зазнала чергової втрати. Народний депутат від «Слуги народу» Орест Саламаха загинув у дорожньо-транспортній пригоді біля Львова. У соцмережах встигли підрахувати, що це вже дванадцятий депутат із IX скликання Верховної Ради, загиблий чи померлий до завершення каденції цього парламенту. Різні люди в цьому списку, по-різному вони жили і по-різному загинули. Колишнього спікера ВР Андрія Парубія («ЄС») застрелив кілер – і це були аж ніяк не бандитські розбірки. Колишнього ОПЗЖиста Іллю Киву (ви здивовані, бо встигли забути, що Кива до середини березня 2022-го, тобто вже під час повномасштабки, залишався нардепом, хоч утік з України ще наприкінці січня того року?) теж застрелили, але там зовсім інша історія. Як і у випадку з колаборантом зі «Слуги народу» Олексієм Ковальовим, який теж загинув від кулі на окупованій території.
Та мова не про них, Парубія, Киву, Ковальова та інших. А про реакцію суспільства на чергову втрату в депутатському корпусі. А реакція в соцмережах була дуже цікавою. Цікавою і, на нашу думку, показовою.
Ні, звісно, були ті, хто і співчував родині загиблого нардепа Саламахи. Але мусимо визнати, що відсоток цих людей виявився відверто невеликим. (Та й не факт, що частина із співчуваючих – це не боти чи «люди на роботі», назвемо це так.) А більшість відреагувала на смерть «слуги» зі Сокільників різко негативно. Чи без «різко», але все одно – чітко й однозначно негативно.
Звісна річ, тут можна списати все на обставини трагедії. Адже погодьтеся: одна історія – коли депутата вбивають на замовлення з Росії (ще й під час російсько-української війни), і зовсім інша – коли загибель стала наслідком дорожньо-транспортної пригоди, у якій, як стало відомо, сам депутат щонайменше порушив правила, виїхавши на зустрічну смугу та зіткнувшись із пасажирським автобусом. А чутки ще й приписали йому вживання алкоголю перед останньою подорожжю, хоча жодного офіційного підтвердження цьому немає. А зрештою, неважливо, правда це чи ні, бо ставлення до інциденту уже сформувалося, і змінити його, як показує практика, майже неможливо.
Технічна сторона питання також додала аргументів тим, хто зловтішався чи просто обурювався інцидентом, мовляв, нардеп жирує, ганяє на квадроциклі, а цей транспортний засіб ой як став би у пригоді хлопцям на фронті. Ну, і сама фігура Саламахи, про якого в коментарях почали писати – правду чи ні, ми не знаємо, але не дуже приємні речі… Одне слово, для цього конкретного випадку причин забути про відому приказку (ту саму, що «про мертвих або… або») більш ніж достатньо.
Проте перейдімо від конкретики до загального. Тобто до ставлення суспільства до народних депутатів чи навіть влади загалом.
Українці традиційно не поспішають асоціювати себе з політиками, яких самі ж обрали. Саламаха, між іншим, не з неба впав на дорогу в Сокільниках – його обрали до Верховної Ради на Львівщині за мажоритарним виборчим округом №121.
Та є ще інший, досить серйозний нюанс – фракційна приналежність загиблого. Навряд чи ми аж так сильно покривимо душею, коли скажемо, що депутата від «Слуги народу» обирали не тому, що вони самі по собі були чимось знамениті чи видатні – ні, це був такий крок суспільства, яке підтримало ідею (чи купилося на маніпуляцію, тут уже як хто оцінюватиме) «нових облич». Ця ідея – для пересічних українців, звісно, не для самих «облич» – полягала в бажанні, прагненні побачити чистішу, чеснішу й більш орієнтовану на людей владу. Від цих новачків у політиці суспільство чекало нової якості – чи принаймні банальної високоморальності (простіше кажучи, «щоб не крали, а зробили наше життя кращим»). Це була мрія, наївна, підліткова, якщо хочете, але чиста мрія.
А що ми побачили в підсумку? Залишимо осторонь війну і всі претензії до Володимира Зеленського та його близького оточення, до їхніх дій до і під час повномасштабки. Бо й окрім цього скандалів та різноманітних мутних історій, пов’язаних зі «Слугами народу», вистачало. Люди, які чекали «якісну нову Раду», побачили старі недобрі вчинки у виконанні тих, хто прийшов під красивими ідеалістичними гаслами.
Саме тому, на нашу думку, реакція на смерть Саламахи була такою різко негативною і навіть агресивною. Колегам же загиблого, наприклад, прикарпатському «слузі» Ігореві Фрісу – треба було б не очі округлювати і вдавано дивуватися цій реакції, а замислитися над першопричинами таких різко антидепутатських настроїв у суспільстві. Причому це стосується не тільки Львівщини (єдиного регіону, нагадаю, який Зеленський у другому турі виборів-2019 програв), а й решти України.
Бо, не дай боже, дійде до того, що ті коментарі, приправлені злими емоціями й відвертим відчаєм, раніше чи пізніше переростуть з фантазій про можливість «повстання» в жорстоку реальність. Українці можуть виявитися значно жорсткішими, жорстокішими навіть, ніж традиційно вважалося. Згадайте нещодавнє вбивство чотирьох поліцейських в іншому кінці країни. Колись би це вважалося подією року, а зараз, навіть не беручи в розрахунок війну, про ту масакру уже майже й забули.
Тож можемо хіба побажати шановним народним обранцям (чи то пак застерегти): не варто дражнити суспільство, яке видало вам такий величезний кредит довіри. Ні, не тому, що інакше вам в наступну Раду не потрапити – більшість з вас і так не потрапить. Просто не варто долучати до ззовні нав’язаної війни ще й внутрішній громадянський конфлікт. Щоб не довелося почути реквієм уже не за конкретним нардепом, а за цілою країною.
Ми використовуємо