Революція померла – хай живе еволюція?

Називати те, що відбулося в листопаді 2004 – взимку 2005 років, революцією неправильно. Справжні революції не потребують легітимізації через рішення Верховного суду чи за допомогою якихось інших інструментів режиму, проти якого здійснюються. Вони легітимні a priori. І з тими, проти кого народ вийшов на вулиці, у випадку революції не влаштовують ігор у «третій тур».

Усвідомлення цього більшістю у 2004-ому убезпечило б країну від масового розчарування в наступні роки. Але «Майдан» показав, що «совкова» система, в якій ми живемо, не є непорушною. Що громада може змінити не тільки одного Вітю на іншого, а саму систему.

Бо деякий час після «помаранчевих подій» ДАІшники – один із символів корупційної системи – боялися брати хабарі. Бо не знали, в якій країні опинилися, – була підозра, що всі старі правила безкарного хабарництва не діють. І їхнє начальство підказки дати не могло.

А такий ретроградний діяч, як Азаров, накинувши овечу шкуру, з’явився на майданній сцені поруч із Ющенком та іншими «помаранчевими». Звичайно, він шукав лише особистої вигоди, але важливо, що в той момент нинішній прем’єр боявся народу більше, ніж «донецьких».

Однак проблема «помаранчевих подій» у тому, що українці так і не набули впевненості, що саме вони, а не їх тимчасові вожді, здатні впливати на владу. Дуже показовим є пояснення одного із учасників «податкового Майдану», чому влада змогла ліквідувати наметове містечко підприємців у 2010-ому. Бо в ту ніч, мовляв, у містечку не виявилося жодного народного депутата! Як можна всерйоз сподіватися чогось добитися від влади, коли маскуєш свої вуличні акції під депутатський прийом громадян?

Звичайно, «помаранчеві» лідери не дали громаді жодного нового інструменту, щоб посилювати вплив на владу (тому що владою на той момент вже стали вони). Ані відкритих партійних списків на виборах, щоб громадяни могли обирати не лише між Ющенком+список та Тимошенко+список, але й у межах одного списку – між, наприклад, Тимошенко+Губський і Рибаков та Тимошенко+Філенко і Шевченко.

Ані ефективного механізму референдуму, який би не був заручником бажання президента або мера призначити чи не призначити його та не потребував узаконення парламентом. Не кажучи вже про дієву можливість відкликати депутата чи президента за невиконання передвиборчих обіцянок.

Але проблема «Майдану» не в тому, що Ющенко й Тимошенко не дали цього громаді. Проблема «Майдану» в тому, що громада від них цього не вимагала, сподіваючись, що для «покращення життя» достатньо лише обрати «цих», а не «тих». Сподівається й досі.

Сім років тому до українського електорату прийшло відчуття, як стати українським народом. Але, на жаль, розуміння того, як народом бути, не прийшло й досі. Українці відчули, що можуть спільним зусиллям змінити негативне старе, але не усвідомили, як конкретно кожен, без виняткової ролі політиків може втілювати позитивне нове.

Далі буде?..