«У мене були дуже хороші розмови з Путіним. У мене були дуже хороші розмови з Зеленським, а ще чотири тижні тому ніхто ні з ким не розмовляв. Це навіть не розглядалося. Ніхто не думав, що можна досягти миру… Ми зробимо все можливе, щоб укласти найкращу угоду для обох сторін. Але для України ми будемо дуже старатися укласти хорошу угоду, щоб вони могли повернути якомога більше (території, – ред.)», – так укотре вихвалявся американський президент Дональд Трамп своїми миротворчо-медіаторськими здібностями на засіданні американського уряду.
Чи слід це розуміти так, що глава Білого дому планує посприяти Україні в деокупації захоплених Росією територій? От навряд чи. Це було б уже занадто добре й занадто вибивалося б із трампівського тренду умиротворення Владіміра Путіна. Радше американський лідер має на увазі, що Україна закріпить за собою ті території, які й так контролює. А це, на його переконання, для Києва й так за щастя.
Хоча намагатися в принципі вгадати, що мав на увазі Трамп, що в нього в голові – справа абсолютно невдячна. Він може за тиждень видати кілька взаємозаперечних заяв й абсолютно цим не перейматися. Тому якась теза, висловлена ним лише раз – це взагалі ні про що, і будувати на її основі якісь припущення було б даремною тратою сил і часу.
Але в будь-якому разі миротворчий процес, запущений Трампом, рухається. З одного боку, це не може не тішити нас, українців. З іншого – миротворчий процес вимагає від України болісних компромісів. Болісних і прикрих як для жертви агресії. Тож у п’ятницю, 28 лютого, до Вашингтона на зустріч із Трампом має прибути український президент Володимир Зеленський, принаймні для того, щоб чіткіше окреслити позицію України й межі можливого компромісу.
Цього дня сторони мають підписати багатостраждальну угоду, яку ще за інерцією називають «про рідкісноземельні мінерали», хоча вона вже давно набула значно ширшого охоплення. Узгодженню сторін передували доволі жорсткі перемовини, які часто супроводжувалися образами, наріканнями й навіть шантажем контрагента. Здебільшого це лунало з американського боку, навіть точніше – з вуст Трампа. Україна, а конкретно Зеленський лише відбивався й контратакував у півсили лише тоді, коли вербальну атаку від колишньої країни-союзника годі було стерпіти.
Але, Богу дякувати, цей складний період пройдено, компромісу досягнуто. Адже Київ тут перебував у значно невигіднішій ситуації, бо йшлося про долю американської військової допомоги, яка екзистенційно важлива для України.
Варто бодай у двох словах описати суть документа, а також процес трансформації його контенту. Нагадаємо, що першим про майбутню «рідкісноземельну угоду» заговорив сам Зеленський ще минулого року. Таким чином він намагався заманити потенційного американського інвестора до України на освоєння українських копалин. Ну, чому б ні, бізнес як бізнес. А водночас Україна отримає певні гарантії безпеки.
Трамп після інавгурації і входження в процес російсько-українського умиротворення згадав про цю пропозицію і дав завдання своєму уряд розробити відповідну угоду. Першу редакцію цього документа в Києві побачили 12 лютого, коли міністр фінансів США Скотт Бессент приїхав до України, щоб особисто передати Зеленському проєкт «рідкісноземельної угоди». Побачили і вжахнулися. Угода повертала нас у часи великих географічних відкриттів, коли іспанські конкістадори змушували американських аборигенів (яких вважали індійцями) віддавати всі свої природні багатства за дзеркальця і скляне намисто. В угоді невідомо з якого дива з’явилася шалена цифра – 500 мільярдів доларів, які нібито Україна заборгувала Сполученим Штатам за військову й фінансову допомогу, надану з моменту повномасштабного російського вторгнення. Наше видання вже неодноразово писало про те, що ця цифра немає нічого спільного з реальністю. А окрім того, допомога, яка насправді була в рази скромнішою, надавалася на грантовій основі, тобто в принципі не передбачала повернення чи компенсації. Ми вже навіть не вдаємося д таких пафосних речей, що Україна й так заплатила за неї кров’ю своїх синів і доньок…
Початкова пропозиція адміністрації Трампа також передбачала створення інвестиційного фонду відновлення, у якому Сполучені Штати диспонують 100-відсотковим фінансовим контролем. Україна ж мала б перераховувати 50% доходів від видобутку всіх своїх корисних копалин, включно з нафтою, газом та відповідною інфраструктурою. Не дивно, що українська влада визнала такі умови неприйнятними. І відмовила Вашингтону. Українська сторона запевняє, що відмовила «м’яко», американська стверджує, що «грубо». Припустімо, що істина десь посередині.
«Я не підпишу те, що доведеться віддавати 10 поколінням українців», – пояснив Зеленський свою непоступливість на останній пресконференції.
Після невдалої першої спроби американська сторона підсовувала Україні ще кілька варіантів угод. Але всі вони передбачали, що Україна фактично втрачає контроль над своїми корисними копалинами, які, згідно з Конституцією, належать всьому українському народові. І не лише над надрами, над усією видобувною інфраструктурою, включно з транспортуванням. Адміністрація Трампа цинічно шантажувала Україну, яка всіма силами стримувала російську окупаційну навалу. Ну, добре, прийде час, ми це ще їм пригадаємо. Зараз же мусимо дбати за виживання держави й нації в часи екзистенційної загрози.
Врешті-решт США, напоровшись на залізний український спротив, відмовилися від своїх вимог щодо тих міфічних 500 мільярдів доларів. І взагалі щодо будь-якої компенсації за допомогу, надану попередньою американською адміністрацією на грантовій основі. Також у Вашингтоні полишили й спроби накласти лапу на видобувну інфраструктуру.
Хоча не вдалося Києву домогтися й того, щоб у текст угоди були внесені чіткі гарантії безпеки для України. Видання Politico з покликом на слова американського чиновника стверджує, що гарантії безпеки для України все ж прописані, але «в дуже загальних рисах». А Вашингтон стверджує, що наявність угоди сама по собі забезпечує необхідні гарантії. Із цим, звісно, можна посперечатися, але не будемо, бо справа ще до завершення не доведена.
На останньому брифінгу Дональд Трамп, відповідаючи на запитання журналістів про те, що Україна отримає в обмін на угоду про корисні копалини, послався на допомогу, яку вже надали США, а також «багато... військового обладнання та право продовжувати воювати». Тобто Трамп дозволив нам «продовжувати воювати». За це ми вже йому щиро вдячні, бо міг би ж і заборонити.
Зрештою, текст угоди, яку в п’ятницю заплановано підписати в Білому домі, взагалі не містить жорстких зобов’язань сторін. Вона не включає мінеральних ресурсів, які вже приносять надходження до українського бюджету, тобто вона не вплине на поточну діяльність «Нафтогазу» чи «Укрнафти» – найбільших виробників газу й нафти в країні. Текст документа вже оприлюднили New York Times, Financial Times і «Економічна правда». Це радше можна назвати рамковою угодою.
Сторони, згідно з документом, взяли на себе єдине зобов’язання – розпочати міжурядові переговори щодо нової угоди про вже згаданий Інвестиційний фонд відбудови.
«Угода про мінеральні ресурси – це лише частина загальної картини. Ми неодноразово чули від адміністрації США, що вона є частиною більшого плану», – заявила в інтерв'ю Financial Times віцепрем'єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції і міністерка юстиції України Ольга Стефанішина. Яким є той «більший план» і чи буде він взагалі – можемо лише гадати. Наразі маємо на столі цю рамкову угоду, яку вже деякі дотепники назвали «Будапештським меморандумом навпаки». Тобто документ, який у п’ятницю підпишуть Трмап і Зеленський, матиме таку ж юридичну вагу, як і той сумнозвісний документ, підписаний трьома десятиліттями раніше і який не став жодним запобіжником від загарбання України, причому одним із підписантів меморандуму. Тепер же новий документ не дасть американській стороні жодних юридичних прав на українські копалини чи інфраструктуру. Але принаймні задовольнить его Трампа й дозволить йому похизуватися хистом великого перемовника перед американцями. А Україні дасть певну передишку й шанс, що нова американська адміністрація відновить військову допомогу Україні, щоб матеріально забезпечити нам «право на оборону».
Ми використовуємо