«Росіяни взяли аеропорт не по-чоловічому — по-підлому»

242 дні оборони та легендарне звання фортеці української мужності. Цього тижня вшановують оборонців Донецького аеропорту. Ті, хто у найважчі січневі дні 2015 року останніми дивилися в очі смерті, навіть не бачили однойменного фільму про свою звитягу. Та їм є що розповісти. Три кіборги із неймовірною долею розповіли свої історії.

Тарас, Любомир та Олександр познайомились ще на тренувальній базі у складі 80-ї бригади. Тоді й гадки не мали, який шлях доведеться пройти. Кіборги разом вели жорстокі зимові бої за аеропорт, переносили поранення та пережили полон. Зараз часто зустрічаються, аби пригадати славне минуле та пом'янути загиблих.

«В аеропорт? Хотіли всі хотіли, не знаю, чому весь батальйон хотів. Він не виглядав як аеропорт ‒ там з аеропорту залишилась тільки злітна смуга і більше там ніщо аеропорт не нагадувало. Все вже було розбите, чорне, висяче», ‒ каже оборонець донецького аеропорту Любомир Гринюх.

Вони потрапили в аеропорт на саме Різдво. Бойовики на той момент вже поклали в боях за летовище більше півтисячі своїх. У тому числі поліг і російський спецназ. Аби взяти українську фортецю, терористи не гребували нічим.

«Ми не знали, що заклали вибухівку. Нас зажали між поверхами. Один кут аеропорту, кімнатки 20 на 20 нас газом витравили. Над нами зайняли 3 поверх і, щоб їх зняти, доводилось викликати вогонь на себе, бо ми їх дістати не могли реально, а вони через пробоїни закидали нас гранатами та газом», – пам’ятає кіборг Олександр Машонкін.

Двадцять градусів морозу та майже жодного укриття. Підвал та третій поверх у руках сепаратистів. Хлопці 15 днів вели безперервні бої в повній облозі. І витримували, не витримав лише бетон.

«Майже півдоби не йшли на штурм, бо не знали що робити, боялися. Ми відстрілювались і в принципі, якби вони пішли, в нас там буквально на півгодини бою було боєприпасів, бо все було під завалами і автомати через один стріляли», – описує останні години ще українського аеропорту Тарас Колодій.

«Такого, що все йде до кінця розмови, не було. Якби не підрив, напевно, ще й досі там стояли», – впевнений Любомир Гринюх.

Тарас єдиний із трьох кіборгів залишився без поранення. Після підриву надавав допомогу товаришам. Він мав вибір: вийти із групою, яка проривалась в туман через злітну смугу, або ж залишитись. Вибрав друге.

«Я міг вийти, але лишився з раненими. В мене нічого такого серйозного не було», ‒ скромно каже Тарас Колодій.

Любомир Гринюх ж розповідає: «Я сам був вирубаний легенько, Тарас Колодій мене приводив до тями, потім тільки підбадьорювали, лід, сигарету, відпустити турнікет, затягнути».

Олександр тим часом 10 годин пролежав під завалами. Як вибрався ‒ не розуміє досі. Тримала воля до життя та обіцянка рідним повернутись: «Думав, шо вже кінець, тому що вибратись я не міг поломаний, дикий біль, в очах пливе все, втрачаєш свідомість. Так вийшло, що виліз».

А попереду на трьох воїнів чекав полон та підвали катівень терористів. Та навіть полонених кіборгів бойовики люто боялись, усюди водили лише в супроводі двох конвоїрів.

«Нас зразу повезли на екскурсію до Ґіві, потім до Захарченка, потім закрили в Моторолли в підвалі і ще цілий день доламували кості всім чим могли. Вся медична допомога, що не було зламане, то намагались доламати», ‒ пригадує Олександр Машонкін.

Олександр, Тарас та Любомир твердять: ні краплі не жалкують, що вибрали бойовий шлях захисту батьківщини. Кажуть росіяни взяли аеропорт по-підлому. У чесному бою українці були сильніші.