Розкритиковане ЗНО

Звісно, полемізувати з авторкою статті про критичний погляд на ЗНО– передусім робота працівників Українського та регіональних центрів оцінювання якості освіти. Однак не хочу залишатися скраю, бо розумію, що такі емоційні та не завжди обґрунтовані закиди в бік системи стандартизованого тестування рано чи пізно використають проти неї.

Більшість таких аргументів застосовують три ректори (Ківалов, Сорока, Калетнік) для просування власного проекту закону «Про вищу освіту», де роль ЗНО нівелюється університетськими випробуваннями, а на контрактну форму навчання – сертифікат взагалі стає непотрібним. Прийняття такого закону точно стане перешкодою для здобуття якісної освіти у престижних ВНЗ талановитим дітям, які не мають заможних батьків. Адже вони не матимуть змоги ні оплатити навчання, ні скласти вступні випробування в університетів без домовленостей чи хабарів, як це було раніше.

Отож, щодо контраргументів.

1. На початку свого допису авторка пише про закритість та незрозумілість процедури ЗНО, але жодних аргументів для підтвердження своєї тези не подає. Порядок проведення зовнішнього незалежного оцінювання щороку затверджується наказом Міністерства освіти і науки України та оприлюднюється на офіційних сайтах центрів оцінювання якості освіти. З року в рік його текст практично не змінюється. Чи ознайомлюються з ним абітурієнти та їхні батьки, щоб зрозуміти процедуру проведення ЗНО, а також дізнатися про свої права та обов’язки – не впевнена. Більше того, за моїми емпіричними спостереженнями, більшість цільової аудиторії, на жаль, не може «здолати» інформаційної картки на дві сторінки, яку після реєстрації отримує абітурієнт, та правильно зрозуміти, які саме документи треба взяти з собою на пункт тестування та що означає «не мати при собі під час роботи над тестом технічних засобів зв’язку, відео- та фотофіксації, а також передачі інформації». Тому основна проблема полягає в тому, що вступники не читають нормативних документів, не вміють їх аналізувати, а відповідно, не розуміються на процедурах, які здаються закритими, а часто такими, що не дотримуються.

Крім того, для забезпечення прозорості та відкритості процесу перевірки знань Український центр оцінювання якості освіти розробив Положення про громадське спостереження за проведенням зовнішнього незалежного оцінювання. Відповідно до цього документа, суб’єкти громадського спостереження, а такими є громадські організації, батьківські комітети, піклувальні ради, можуть скеровувати представників у пункти тестування для ведення моніторингу дотримання прав та процедур стандартизованого тестування. Громадянська мережа «Опора» шість років поспіль організовує таке спостереження, проводить відкритий відбір охочих перевірити прозорість та чесність ЗНО, однак чомусь найменше охочих долучитися до цього процесу є саме серед батьків. Так, вони не можуть бути присутніми у тих пунктах тестування, де складають тест їхні діти. Але переконатися у відкритості та зрозумілості процесу можливість є. На жаль, нею ніхто не користується. Можливо, через страх побачити «ворога» не таким страшним?

2. Наступним і найбільш маніпулятивним аргументом є те, що незалежне тестування створює нерівні умови для різних категорій абітурієнтів. Рівність та чесність ЗНО для всіх учасників забезпечують два найважливіші чинники. Перше – те, що зміст конкретних завдань, а також тем власного висловлювання залишаються невідомими до початку тестування з кожного предмета. На жаль, мало хто у таких дискусіях, свідомо чи зумисне, згадує про феномен (в українських реаліях) зовнішнього незалежного оцінювання – воно досі залишається вільним від корупції. Попри те, що кожного року в мережі Інтернет можна зустріти пропозиції придбати відповіді на тестові завдання, жодного разу такі факти не підтвердилися. Тому вже шість років поспіль учасники тестування, незалежно від місця проживання, соціального статусу чи віросповідання залишаються у рівних умовах, адже однаково скрізь не знають, яке завдання розв’язуватимуть.

Другий важливий чинник – власне забезпечення рівності умов під час роботи над тестом. Не буду наполягати на бездоганності цієї процедури, оскільки шість років маю змогу спостерігати за роботою персоналу пунктів тестування, а також дотримання правил проходження ЗНО його учасниками. Однак абсолютно не розділяю аргумент про складнощі з добиранням із сіл у міста та про здачу тестів у іншому навчальному закладі, а не в тому, де абітурієнт навчався. Запрошення-перепустку із адресами пунктів тестування, де має проводитися ЗНО, вступник отримує за три тижні до оцінювання знань із першого предмета. Більшість регіональних центрів розміщують інформацію про місцезнаходження пунктів тестування та можливості доїзду до нього на своїх офіційних сторінках у мережі Інтернет. У перші роки становлення ЗНО організовувався централізований підвіз учасників до місця призначення (правда, авторка чомусь не згадала про це у своєму повідомленні). Цього часу та інформації цілком достатньо, щоб з’ясувати, як вчасно доїхати на тестування.

Пишучи та говорячи про ЗНО, багато хто забуває, що його результат – це прямий шлях для вступу до ВНЗ. Чомусь не береться до уваги, що для того, аби здати іспит у виші, теж треба було кілька разів приїжджати в інше місто, жити в гуртожитку чи орендувати квартиру, витрачати кошти на харчування. Проведення оцінки знань вступників в інших навчальних закладах мінімізує ризики суб’єктивного ставлення та створює рівні умови для усіх учасників. Якби тестування проходило за місцем навчання, у невеликих містечках та селах, батькам було б легше знайти важелі впливу на персонал пунктів тестування. Домовленості, підказки, збільшення часу на роботу, списування – було б не поодиноким явищем, а могло б взагалі нівелювати всю процедуру стандартизованого тестування.

Кількість дописів на форумах про списування та підказки інструкторів залишається у межах статистичної похибки. Не буду стверджувати, що таких випадків нема взагалі. Більшість інструкторів, залучених до проведення ЗНО, ставляться до його учасників, як до своїх ще вчорашніх учнів, яких вони вчили, виставляли оцінки, давали списувати на контрольних роботах. Тому трапляються проблеми неналежного реагування на порушення процедур оцінювання: замість позбавити права подальшої роботи над тестом, інструктори обмежуються зауваженнями, бо не хочуть «псувати життя дитині». Чим далі від обласних центрів, тим лояльніше ставлення персоналу пунктів тестування до порушень, саме тому учасники не проходять тестування у своїх школах.

І щоб закрити тему підказок – вчителів не залучають до проведення ЗНО з тих предметів, які вони викладають у школах. Тому безпідставно звинувачувати вчителя фізкультури в тому, що він допоміг розв’язати тест із хімії чи біології незнайомому учаснику. Безглуздо також апелювати до того, що в аудиторії не було годинника, тому абітурієнт не встиг закінчити роботу над тестом. По-перше, годинник в аудиторії не є обов’язковим, та й кожен учасник може послуговуватися власним. По-друге, інструктор кожні 20 хв. записує на дошці час, що минув від початку роботи над тестом, а за 15 хв. до закінчення тестування попереджає, що треба завершувати роботу.

3. Різна складність завдань із предметів, які проходять у дві сесії. Беручи до уваги той факт, що результати ЗНО шкалюються, і абітурієнти отримують рейтингові бали за кожну сесію окремо, підстав для нарікань взагалі немає. Передусім цей аргумент слугує виправданням низької оцінки власних досягнень для багатьох вступників. Адже набагато легше сказати, що тест того дня був важчим, ніж шукати пояснення у своїх незнаннях предмету. Цьогоріч отримала дзвінок від мами, яка мала претензії щодо різної складності завдань. Ми з нею довго дискутували, врешті вона сказала геніальну фразу: «Як тільки ми дізналися, що проходимо тестування з української мови та літератури не в перший, а в другий день, то вже тоді зрозуміли, що нам не пощастило, бо скрізь на форумах пишуть, що у перший день завдання набагато легші». Очевидно, що найкращим способом усунення таких нарікань є проведення тестування з усіх предметів в одну сесію. Єдиним викликом для Українського та регіональних центрів оцінювання якості освіти є те, що доведеться одночасно забезпечити високий організаційний рівень підготовки великої кількості персоналу пунктів тестування, а також якісне проведення самого оцінювання: без витоку інформації про зміст завдань, з дотриманням процедур усіма учасниками процесу.

Поряд із різною складністю завдань поширеним є аргумент про суб’єктивність оцінки власних творчих висловлювань. Авторка допису теж навела не зовсім коректний приклад, оскільки тему твору взяла не з офіційного сайту УЦОЯО, а одного з тих, хоч і поважного, які пропонують допомогу у підготовці до ЗНО. Однак критерії оцінювання тестового завдання з розгорнутою відповіддю розроблені, до того ж  залишаються однаковими та зрозумілими для всіх. Якщо абітурієнту вдасться грамотно та логічно аргументувати свою тезу, навіть якщо вона суперечитиме поглядам кожного екзаменатора (а їх є три), то вони не матимуть права поставити нижчу оцінку, ніж передбачено. Натомість для порівняння пропоную проаналізувати програми творчих випробувань із «журналістики», які затверджують вищі навчальні заклади, а також критерії оцінювання, якщо їх вдасться знайти. Там не те, що про об’єктивність оцінювання важко говорити, там взагалі не зрозуміло, які знання та навички перевіряють, причому в кожному виші абсолютно різні, і чому вони дублюються із перевіркою, яка проводиться під час стандартизованого тестування. На жаль, до цього ніхто апелювати не береться, хоч це дві форми одного і того ж процесу – відбору на навчання до вишу.

4. Завдання ЗНО виходять за межі шкільної програми, навчання в 11 класі стає формальністю, бо діти ходять до репетиторів. Навмисне дві тези об’єднала до одного пункту, бо бачу одну проблему, яку треба вирішувати негайно. І ця проблема – не стандартизоване тестування. Це проблема низького рівня освіти, яку надає мережа загальноосвітніх навчальних закладів Україні. Щороку число учасників ЗНО, які не долають мінімального бар’єра у 124 бали (трійка за п’ятибальною системою), залишається стабільним – 10%, і це ті, хто виявив бажання вступати до вищих навчальних закладів та розраховували, що їхніх знань для цього достатньо. Негайно треба вирішувати проблему небажання вчитися та браку мотивації до поглиблення знань. Тепер діти, беручи приклади з батьків, міряються серією мобільних телефонів, вартістю одягу та терміном відпочинку за кордоном – натомість ніхто не хизується кількістю прочитаних книжок. Вчитися тепер не модно. Жодного разу не бачила, щоб батьки писали петицію до президента про низьку якість навчання дітей у школах, однак петицію про складність завдання з англійської мови підписало 7 тис. осіб. Чи може випускник неспеціалізованого загальноосвітнього навчального закладу вільно спілкуватися іноземною мовою? Ні! Чи це проблема ЗНО? Ні! Можливо, варто почати складати петиції з вимогою покращити якість викладання у школах, забезпечити навчальні заклади необхідним матеріально-технічним обладнанням, якісними підручниками та нарешті змінити методику навчання?

Панацеєю тепер прийнято вважати репетиторство – бо без нього не складеш тестів. Однак платити вчителю, який пояснить, як саме та які дати слід запам’ятовувати – це викидання грошей на вітер. Бо для успішного проходження тестування таких навиків замало, та й навчанню у виші вони не допоможуть. Більше того, саме репетитори часто стають тим генератором петицій про складність тестів ЗНО, адже це вони винні у тому, що не навчили «замовників» й ті не отримали високих балів. Зрештою, не варто переоцінювати значення такого менторства, адже переважна більшість абітурієнтів отримує позитивні оцінки без додаткових занять, а виключно завдяки своїм знанням та вмінням і передусім тому, що сумлінно вчилися у школі. А щодо складності завдань, то можу порадити порівняти тести ЗНО та збірку університетських. Тоді одразу стане зрозуміло, які з них виходять за межі шкільної програми.

5. Під час тестування проводиться перерва для обшуку абітурієнтів за допомогою спеціальних пристроїв. Очевидно, що мова йде про металодетектори, які вже два роки застосовують для контролю за наявністю в абітурієнта засобів зв'язку, пристроїв зчитування, обробки, збереження та відтворення інформації. Одразу скажу, що за допомогою металодетекторів ЗНО не врятувати від списування чи підглядання точно так само, як за допомогою відеокамер неможливо запобігти порушенням під час виборів. Металодетектори за умови дотримання правил та процедур ЗНО, передусім його учасниками, на пунктах тестування взагалі не потрібні. Та якщо 16 років людина прожила в суспільстві, де списування, обман, порушення правил дорожнього руху, хабарі та здирництво є майже звичним явищем, то, прийшовши на пункт тестування, її свідомість враз не зміниться.

Чому взагалі виникла ідея використання цих пристроїв? У мережі Інтернет створювали спеціальні групи, які розробляли цілі алгоритми того, як можна сфотографувати 15 варіантів завдань та швидко викласти їх до Мережі. Завданням репетиторів та викладачів ставало оперативно опрацювати тести, а готові відповіді – відправити учасникам, які чекали на смс-повідомлення на своєму телефоні. На щастя, жодного разу така схема не спрацювала, але стало зрозуміло, що кількість нечесних абітурієнтів із кожним роком збільшується, а технології розвиваються. Навіть не знаю, від чого лячніше учаснику – від металодетектора чи від фотографування зошита з матеріалами та використання мобільного телефону у вбиральні. Мій досвід підказує, що випускники шкіл не бояться металодетекторів і спокійно до них ставляться, більше фарби згущують батьки, які вважають, що пристрій може реально зашкодити їхньому чаду думати.

Щодо цьогорічної процедури застосування металодетекторів, то вона була врегульованою набагато краще за минулорічну. Єдине зауваження стосувалося того, що не всі центри рівномірно застосовували пристрої по території України: Івано-Франківський регіональний центр – кожного тестування, решта – на окремих предметах, причому не у всіх пунктах тестування. Такий підхід не сприяв забезпеченню рівних умов для проходження стандартизованого тестування учасниками у різних областях, адже там, де металодетектори застосовувалися, ймовірність того, що в абітурієнта буде виявлено мобільний телефон, збільшувалася.

   

Поряд з тим, Апеляційних заяв від абітурієнтів на порушення процедури ЗНО, зокрема щодо «нелюдяного» застосування металошукачів, Регіональні центри оцінювання якості освіти не отримували. Іншими словами, вступники не скаржилися на приниження своєї гідності чи неможливість сконцентруватися над тестом через використання цих пристроїв. То навіщо ж шукати проблему там, де її нема?

6. Безрезультативність апеляційних заяв. Одразу зауважу, що є два види апеляційних заяв, в чому не до кінця розібралася авторка статті «ЗНО: критичний погляд». Одна – на процедуру, і її подають у регіональний центр оцінювання якості освіти, не покидаючи пункту тестування. Наприклад, якщо інструктор зафіксував неправильний відлік часу, відведений на виконання тесту, або не реагував на порушення учасників тестування, що негативно вплинули на якість виконання роботи абітурієнтом, тоді подається апеляція на процедуру. Реального результату для конкретного учасника така апеляція і справді не приносить. Наслідком розгляду заяви в кращому випадку можуть стати напрацювання рекомендацій щодо покращення процедури ЗНО чи внесення змін до технологічних карток персоналу пунктів тестування. Зазвичай закінчується написанням пояснення. Дозвіл на перескладання тесту під час додаткової сесії ЗНО з причини порушення процедури персоналом фактично неможливий.

Більш результативним та дієвим є оскарження результатів ЗНО, тому не погоджуюся з авторкою, яка сумнівається в ефективності такої процедури. Торік до Українського центру оцінювання якості освіти надійшла 10161 апеляційна заява щодо результатів тестування. Насправді це доволі великий показник, який свідчить про те, що абітурієнти активно користаються можливістю відстояти свій бал у сертифікаті. Той факт, що без змін залишається більше 83% таких звернень, свідчить лише про достатньо високу компетенцію екзаменаторів, які оцінюють роботи та виставляють відповідні бали. Швидше треба апелювати до того, що показник відхилених апеляцій має дорівнювати щонайменше 99%, адже лише тоді можна буде стверджувати про абсолютну об’єктивність та правильність оцінювання робіт учасників. Щодо обґрунтування отриманої кількості балів, то після розгляду апеляційної заяви кожен абітурієнт, який її подавав,отримує розширені пояснення до бланків «А» та «Б», а також витяг із рішення апеляційної комісії. Тому, якщо учасник має підстави для апеляції, її слід подавати, адже тоді він отримає не просто підтвердження/зміну свого результату, але й роз’яснення до нього.

Реальними проблемами системи стандартизованого тестування в Україні є дві, а більшість вище перелічений недоліків – лише похідні від них. Перша, як не банально, – брак належного фінансування. На розробку одного тестового завдання, перш ніж воно потрапить у тестовий зошит, у США витрачають 1000 доларів. Від відкритих завдань з історії України, які були у перші роки запровадження ЗНО, довелося відмовитися виключно через брак фінансування на оплату праці екзаменаторів, які мають забезпечити перевірку бланків «Б». Довіз абітурієнтів із сільських віддалених місцевостей до пунктів тестування у перші роки теж здійснювався. Зрештою, на зорі свого запровадження, тестування з української мови та літератури було обов’язковим для всіх випускників і тоді УЦОЯО міг би виконувати свою повноцінну функцію – не просто відбирати студентів до ВНЗ, а проводити комплексний моніторинг якості середньої освіти в Україні загалом та в окремих регіонах зокрема. Проведення он-лайн-тестування вирішило б проблему шпаргалок, списування, відпала б потреба застосовувати металодетектори. В умовах, коли щороку постає проблема з оплатою праці персоналу пунктів тестування, а УЦОЯО далі не має окремого спеціального приміщення, – мова про розвиток та вдосконалення тестування ведеться за залишковим принципом.

Іншою, не менш важливою, а то й основною, залишається проблема браку політичної волі та відсутності ефективного лобіста системи ЗНО в Україні. Антикорупційна складова стандартизованого тестування за різних обставин є незручною і для його споживачів, і для ВНЗ. Батькам набагато легше заплатити хабар чи домовитися про вступ до ВНЗ, ніж вивчати процедури конкурсного відбору і продовжувати нервуватися, очікуючи на результат оцінюваннязнань своєї дитини. Виші в один голос скандують про неефективність ЗНО, бо за його результатами до навчальних закладів потрапляють непідготовлені студенти. Водночас воліють не згадувати про низький прохідний бал, з яким зараховують абітурієнтів, аби виконати держзамовлення та заробити додаткові кошти для функціонування навчального закладу. Тому й пропонують повернути систему вузівських випробувань, щоб могти відбирати «потрібних» студентів. Разом з тим, ЗНО таки відбулося в Україні, тому скасувати його взагалі вже ніхто не наважиться. Але й вкладати у нього кошти теж не збираються, а то ще й справді стане безапеляційною системою відбору до ВНЗ та моніторингу якості освіти. Отак і залишається у невизначеному стані, як і тест на загальну навчальну компетенцію – давно апробований, але який ніяк не запровадять. На жаль, немає потужного лобіста системи ЗНО і в самому УЦОЯО, де директор виконує функції, делеговані МОН, однак більшого вимагати не наважується, чи не вдається.

Є тут ще й третя проблема, найлегша, вирішення якої залежить від доброї волі та ентузіазму Українського центру оцінювання якості освіти. Більшість критичних та наскрізь просякнутих суб’єктивізмом матеріалів про недосконалість чи неефективність стандартизовано тестування в Україні зумовлені нерозумінням процедур та недовірою до системи ЗНО загалом. Очевидно, що варто більше пояснювати і дискутувати із основною цільовою аудиторією на предмет рівності умов, складності тестових завдань, методів їхнього відбору та апробації. Більшість абітурієнтів продовжує вірити, що тести ЗНО готують репетитори, до яких вони ходять за додатковими знаннями, а ще більше з надією, що ті їм розкажуть про зміст завдань. Чи не час розвіяти подібні міфи?! УЦОЯО варто відмовитися від застарілих методів роботи, коли споживач сприймав за аксіому всі ініціативи та нововведення, не піддаючи їх критиці та не висловлюючи сумнівів щодо їх ефективності. Тепер споживач хоче переконатися у якості послуги, яку йому надає державний орган, та зрозуміти, що це – не чергова «недореформа». Брак інформації, чи невдале її подання, провокує до непотрібних домислів та легкої маніпуляції фактами й поодинокими проблемами. Перше, що спадає на думку, – негайно організувати семінар-навчання для представників ЗМІ, причому по всіх регіонах, щоб вони не хотіли йти на пункти тестування та провокуватиперсонал, а, розуміючи процедуру, могли поінформувати абітурієнтів про їхні права та обов’язки, а головному адміністратору процесу – вказати на системні недоліки та потребу їх виправляти. Одною лише критикою ЗНО не зарадиш.