Шах і пат

Як і передбачали розумні люди, українська "євродвіжуха" швидко переросла дитячий вік, заглянула в обличчя смерті, озброїлась, висковзнула з обіймів кандидатів у Месії і стає повноцінною революцією. Потім уже з'ясуємо, якою "консервативною", "фронтально-популістською", "право-радикальною", "національною", "антикорупційною" чи ще якоюсь. Не надто важливо.

Натомість важливо те, що виявилось після 22 лютого, коли ЮВТ не змогла наскоком «легкої мітингової кавалерії» оволодіти ситуацією. Виявилось, що все тільки починається. Процес ітиме на два рівні глибше, аніж 2005 року. Йтиме довго. Роками. Можливо, з перервами і паузами. Але йтиме. До повного перезавантаження якщо не системи, то політичного поля.

Революцію важко перетворити на суспільно-політичний інститут. Вона за визначенням не інституційна, стихійна і виламується зі всіх визначених рамок. Тому всі дії на перетворення Майдану у постійно діючий соціальний інститут реально матимуть такі наслідки:

1) встановлення двовладдя (можливо багатовладдя) на зразок ситуації 1917 року в Росії. Майдан у ролі рад солдатських і селянських депутатів, Олександр Турчинов в ролі Олександра Керенського, Дмитро Ярош в ролі Бориса Савінкова, Олег Тягнибок в ролі Марії Спірідонової (хто в ролі Володимира Ульянова – невдовзі зрозуміємо);

2) відтіснені (та напіввідтіснені) від влади опозиціонери покоління «любих друзів», сто найбагатших людей України (яким заборонили обіймати міністерські посади) та, можливо, «Батьківщина» почнуть шукати союзників не лише в Брюсселі і Москві. Далеко ходити не треба, адмінресурс у Партії регіонів та «крипторегіоналів» на Півдні та Сході України більш ніж солідний. Уже тепер помітна корпоративна солідарність чиновників. Розмови про люстрацію (лише розмови, прошу замітити!) цементують це корпоративне поле щораз міцніше. Політичні розбіжності та біографії за кілька тижнів уже не гратимуть ролі. Якщо хтось думає, що політична еліта України без бою здасть свої маєтки, заводи, гектари і торгові центри, то тим романтикам варто пити таблетки;

3) розмови про «екстремістів» та «войовничих євроскептиків», монопольним транслятором котрих тепер є Москва, стануть трендом для низки світових ЗМІ. Перша ластівка – реакція Угорщини (далеко не найліберальнішої країни ЄС) на скасування мовного закону.

У зв’язку з цим є потреба тверезого аналізу того, яким політичним (професійно-організаційним) ресурсом володіє Майдан. Публічні оцінки, які чуємо переважно від самодіяльних аналітиків, розходяться чи не діаметрально. З одного боку, нас запевняють, що Майдан є невичерпним резервуаром компетентних кадрів, здатних перекрити всі потреби країни у фахівцях-управлінцях. Як приклад називають Ольгу Богомолець. У різних варіантах – ще шість-сім прізвищ.

З іншого боку, згадують 2005 рік, коли Ющенко і перший «помаранчевий уряд» відправили у відставку 18 тисяч бюрократів різних рівнів, що призвело до різкого падіння рівня компетентності українських чиновників (подейкують, що саме з цього почалася невідворотна деградація вітчизняної економіки). На Прикарпатті ще тепер пам’ятають добу голів РДА з управлінським досвідом кочегарів, урядовців з фальшивими дипломами тощо.

І справа навіть не в Кабінеті міністрів. Для комплектації Кабміну, разом з усіма заступниками і помічниками міністрів, у Майдану фахівців вистачить. Справа у грандіозній, всюдисущій та наскрізь корумпованій багатоповерховій бюрократичній піраміді, яка живе своїм власним темним життям. За її законами (понятіями) Майдан – лише тимчасове «вітряне» утворення, яке розсіється при першому подуві дефолтного урагану.

У принципі, Майдан може піти шляхом більшовиків і спробувати знищити піраміду. Але у більшовиків була більш-менш струнка теорія трансформації системи, потужна партія орденського типу, блискучі тактики у керівництві та передова на той час соціальна філософія марксизму. Все це до пори до часу компенсувало брак компетентних кадрів, а Світова війна списувала «похідні втрати» свіжоспечених некомпетентних правителів у вигляді громадянської війни, мільйонів убитих та небаченої гуманітарної катастрофи. Але й при всіх цих ситуативних козирях більшовики спочатку вимушені були натиснути кнопку «терор», а відтак піти на компроміси у вигляді залучення «буржуазних спеціалістів» та НЕПу.

Це було сто років тому. Тепер, в епоху інтернету та «ризомних» соціальних мереж, усе змінилось. Рівень публічної відповідальності керівників незмірно зріс. Терор як інструмент політики впирається у Гаагський трибунал, а залучені «спеціалісти-менеджери» легко перетворюються на реальну владу (так зване «експертовладдя»), залишаючи тих, хто їх найняв, у ролі мітингових блазнів. Навіть якщо останні мають в руках «калашнікови». У цій ситуації роль компетентності зростає у рази і стає основним чинником успіху.

І жодні партії орденського типу не компенсують браку компетентності. Упс.

А ще руйнуванню піраміди заважає час. Піраміда хитнулась, залишилась без панциру (беркутівців), але вистояла, і тепер швидко перебудовується. Майданові поки що сприяють такі чинники, як фактична відсутність в Україні армії (що унеможливлює для піраміди «єгипетський сценарій» реінкарнації) та відсутність в опонентів чітких мобілізаційних планів, великих грошей і харизматичних вождів. Також – ПОКИ ЩО.

Таким чином, у Майдану тепер є два справжні вороги:

1) час;

2) древня таємниця влади, яка завжди є структурою зі своїми внутрішніми непрозорими законами.

Якщо згаяти час, то древня таємниця влади зробить свою чорну роботу. Тим більше, що ми достеменно не знаємо рівень «хабаростійкості» тих людей, яким Майдан доручить владу на місцях, люстрацію чиновників та управління силовими структурами. А у нової влади (перебудованої піраміди) незабаром з’являться гроші. Великі гроші. У цій ситуації піраміда-система легко переведе гру з динамічної у патову. І тоді залишиться тільки одне: закінчити гру в шахи і спробувати зіграти в «чапаєва» принагідними залишками фігур.