Що відбувається між США і Росією

Різке потепління риторики між Вашингтоном і Москвою, яке відбувається останнім часом, не можна ігнорувати. Принципове небажання нової американської адміністрації називати Росію агресором, а Путіна – диктатором, як і компліменти Дональда Трампа в бік господаря Кремля, свідчать про системний і цілеспрямований характер такої поведінки. Між США і Росією точно щось відбувається. Але достеменно відповісти на запитання, що саме і до чого це взагалі може призвести – не може ніхто.

Звісно, можна заспокоювати себе тим, що словесні реверанси Трампа в бік РФ є його хитрою тактикою. Мовляв, американський президент – великий майстер укладення угод. Він обрав такий шлях, бо хоче заманити Путіна в пастку. Коли в російського диктатора більше не буде шляху назад і доведеться йти на поступки і припиняти військові дії. Але що як насправді усе банально простіше? І справа не в хитромудрому плані лідера США, а в тому, що він насправді у глибині душі має симпатії до Путіна. І не вважає, що РФ є винуватцем війни.

Очевидно, маємо справу з чимось більшим, ніж просто з дипломатичною грою Білого дому. Демонстративне голосування США проти української резолюції в ООН, у якій містився пункт про визнання Росії агресором, відтепер є офіційною позицією американської влади, а не просто випадковим непорозумінням. Як і позиція Вашингтону сконцентруватися на самих лише закликах до миру, ігноруючи причини російсько-української війни й урівнюючи агресора і жертву.

Є дедалі більше підстав вважати, що в команди Трампа існує велика спокуса до чергового перезавантаження відносин з Росією. Те, що всі попередні перезавантаження завершувалися невдало, не спиняє нову адміністрацію. Стратегічна мета такого кроку – ідея фікс, якою марить багато західних політиків. Вона полягає в тому, щоб відірвати РФ від союзу з Китаєм і залучити на бік Заходу. Або хоча б зробити нейтральною стороною в гіпотетичному протистоянні з Піднебесною. Додатковим бонусом для США є доступ до природних багатств російських територій.

США мають певний досвід у грі на суперечностях між Пекіном і Москвою. У 1970-х роках Вашингтон після тривалого періоду взаємної ворожнечі доволі успішно налагодив відносини з Китаєм, який став противагою СРСР. Світовий комуністичний табір був остаточно розколотий. КНР згодом отримала щедрий потік інвестицій і технологій. Тоді на Заході наївно вважали, що економічне зростання неминуче змусить Китай повторити долю інших «азійських тигрів», демонтувати авторитарну модель управління і стати на шлях демократії. Насправді все пішло трохи не так. Захід замість стратегічного партнера виростив китайського авторитарного дракона з претензіями на світову гегемонію. Зараз у США є спокуса використати вже РФ для протидії сильнішому Китаю. Однак ситуація 2020-х років принципово відрізняється від 1970-х років. Китай 50 років тому не здійснював актів агресії і загалом поводився скромно на міжнародній арені. Тоді як Росія веде загарбницьку війну, загрожує Заходу і претендує на нові сфери впливу. До того ж важко уявити, щоб Китай, який контролює значну частину російської економіки, мовчки погодився б із дрейфом Москви у бік США.

Не потрібно недооцінювати Росію. Путін досвідчений і підступний кагебіст, який може вести свою гру. Трампу, який має багато вразливих місць і полюбляє лестощі, може здаватися, що російський президент готовий до миру і взаємовигідних контактів. Але це також може бути тонка маніпуляція. Для російського диктатора достатньо просто говорити те, що хоче почути Трамп. Тому Путін тішить самолюбство американського лідера розмовами про украдену перемогу 2020 року і насміхається над Європою, роблячи приємне господарю Білого дому. А ще Путін манить США доступом до природних ресурсів і висловлює готовність обговорити скорочення армії на 50%. Водночас це не заважає йому проводити регулярні бесіди з китайським лідером Сі Цзіньпіном та заявляти про тісну дружбу і взаємну підтримку.

В України є підстави для тривоги через зближення Америки й Росії. Але також є підстави сподіватися, що нової версії пакту Молотова-Ріббентропа, в якому Москва і Вашингтон поділять сфери впливу, таки вдасться уникнути. Аморальні справи люблять тишу і спокій. Підготовка до несправедливих угод, у яких сильні цього світу вирішують чужі долі й кордони, завжди велася в атмосфері таємничості й непублічності. Ні Гітлер, ні Сталін ніколи не висловлювалися публічно про свої наміри досягти стратегічної угоди й поділити Європу. Напередодні 23 серпня 1939 року не було кількох місяців публічних заяв та обміну компліментами між німецьким і радянським диктаторами. Підготовка до пакту Молотова-Ріббентропа велася в атмосфері глибокої таємничості й зайняла буквально кілька днів. Таємний протокол до нього був засекреченим. Обидві сторони зробили все можливе, щоб інформація про нього не стала відома світу.

Завадити зближенню РФ і США може надмірна публічність цього процесу, яка неминуче спричинить небажані для Трампа репутаційні втрати. Поведінка Трампа різко контрастує з поведінкою політичних діячів минулого, які готувалися до підступних домовленостей чи зрад союзників. Американський президент своєю незбагненною поблажливістю в бік Путіна і Росії та жорсткою критикою Зеленського насправді шокує велику частину американського суспільства. Не потрібно забувати, що лише 8% американців позитивно ставляться до Росії і лише 9% поділяють позитивне ставлення до Путіна. Запопадлива поведінка адміністрації Білого дому перед державою-агресором викликає радше огиду й нерозуміння в американських союзників по всьому світу. Путін занадто токсична постать. За надмірне зближення з ним будь-який політик західного світу ризикує заплатити надто високу ціну. Трамп – не виняток із цього правила.

У 1905 році американський президент Теодор Рузвельт виступив ініціатором укладення мирного договору між Японією й Російською імперією. Переговори відбувалися в США і були непростими. Хоча Росія зазнала поразки у війні, Японія не мала значних ресурсів продовжувати військові дії. Сторони переговорів важко йшли на компроміси. І Теодору Рузвельту час від часу доводилося втручатися й тиснути на кожну з них, аби договір не було зірвано. Зрештою після серії болісних компромісів з боку Токіо 5 вересня 1905 року Портсмутський договір був підписаний. Він спричинив хвилю обурення й масових заворушень у Японії через значні поступки Росії. У Російській імперії підписання миру теж не зупинило революційних процесів і громадянського протистояння, яке розпочалося ще в січні 1905 року. А ось президент Рузвельт у 1906-му отримав Нобелівську премію миру за свої старання. Можливо, Дональд Трамп теж мріє піти стопами Теодора Рузвельта і здобути лаври видатного миротворця. Але чи зможе Трамп довго ігнорувати реальність, яка полягає в тому, що Росія не просто один з учасників війни, а агресор і ворог Заходу?