Надія на мир: реальна чи примарна

Третю річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну зустрічаю зі змішаними почуттями, припускаю, як і більшість співвітчизників. Песимістичні настрої, спровоковані змінами персонажів у Білому домі, які загрожують нам згортанням військової підтримки, а отже погіршенням ситуації на полі бою, розчиняються в ароматному єлеї надії на швидке завершення кривавої війни.

Мало хто три роки тому очікував, що війна протриває аж стільки. Чи вдасться її завершити найближчим часом? Навряд чи нині хтось наважиться дати чітку, однозначну відповідь на це запитання. Існує лише надія. Але вона існувала й три роки тому. Пригадую, як 24 лютого 2022 року, щойно в мене минув перший шок від новин і ракетних обстрілів, написав наївний пост у фейсбуці, де висловив надію, та що там надію, майже переконання, що повномасштабне вторгнення не зможе протривати довго. Хай не арестовичевські «два-три тижні», але все ж тривала війна не потрібна й самій Росії, Путіну, кремлівським завсідникам. Зрештою, мобілізованих на той момент російських сил було вкрай замало, щоб здійснити повноцінну окупацію. Та й як росіяни цю окупацію собі уявляють? Що от вдираються вони на наші терени, захоплюють якесь українське місто чи село, а що далі? Їздитимуть на кумедних автомобілях із гучномовцями й закликатимуть ошелешених українських громадян приходити на реєстрацію в комендатуру. Принаймні такі макабричні картини малювала моя уява, екстраполюючи на сучасність кадри з радянських кінострічок про Другу світову. Ну цілковита ж нісенітниця у XXI столітті.

Але досить швидко прийшло розуміння, що ця принесена російськими окупантами макабра і стала тепер нашою реальністю. На окупованих теренах з’явилися не лише комендатури, окупаційні адміністрації, але й катівні та навіть сучасні Бабині Яри. На весь світ моторошною пересторогою пролунало слово «Буча», яке з назви містечка під Києвом перетворилося на загальне означення почварних звірств російських окупантів.

А перед вторгненням чи багато людей у світі загалом і в Україні зокрема допускали, що справа дійсно дійде до реальної повномасштабної війни. Зізнаюся щиро, я на 99 відсотків був переконаний, що цього не станеться, що Росія не наважиться на цей безумний вчинок. І зовсім не через заяви нашого президента Володимира Зеленського, його «шашличні» запевнення. Ні.

Просто я намагався мислити логічно. А логіка мені досить чітко змальовувала таку картину. Чинна система світобудови з її глобалістськими тенденціями, міцними економічними, політичними, культурними зв’язками є неймовірно вигідною для Росії. Росія і Китай – два головні вигодонабувачі такої системи, вона приносить їм трильйонні прибутки, дозволяє державним керівникам збагачуватися й водночас тримати суспільство на задовільному соціально-економічному рівні. Система забезпечує сталий розвиток обох держав, лояльність еліт, слухняність плебсу. Вона дозволяє реалізовувати найфантастичніші проєкти, розвивати всю необхідну соціальну інфраструктуру. Але попри здоровий глузд Росія таки наважилася на руйнування цього благоденства, цієї привабливої світової система, а Китай дав на це своє добро, лишень попросив не починати війни до 20 лютого 2022 року, тобто до закриття Олімпіади в Пекіні.

Нещодавно послухав інтерв’ю одного з найтитулованіших членів популярного російського телеклубу «Что? Где? Когда?» Ровшана Аскерова, який вчасно втік з Росії й нині мешкає в одній зі західних країн, критикує путінський режим і не має ні найменшого бажання повертатися. Що привернуло мою увагу в цьому інтерв’ю? Його дифірамби Москві: «Я дуже любив Москву. Я вважаю, що це було найкраще місто на Землі взагалі. Це було ідеальне місто для життя. Місто для людей… І тепер цього міста нема. Держава його зруйнувала». Можна погоджуватися з твердженнями Аскерова про Москву (а я таке захоплення «довоєнною» Москвою чув не від однієї людини, причому не лише від росіян), можна ставитися до них скептично, але незаперечним є той факт, що в Росії, особливо в її великих містах (не лише в Москві і Санкт-Петербурзі), буяло сите, комфортне життя на доволі високому соціальному рівні. Як фактом є й те, що «держава його зруйнувала».

Заради чого? Ефемерної величі, «вставання з колін», «щоб всі поважали (боялися)», «рахувалися з нашими інтересами». Але ж все це було. Росія була в елітарному клубі найвпливовіших держав світу – G8. Російських лідерів радо зустрічали в усіх столицях на п’яти континентах, світові лідери без проблем приїжджали до Москви, зокрема на парад на Красній площі 9 травня. Росіян запрошували до глобальних проєктів: енергетичних, безпекових, космічних тощо. То що це було, якщо не глобальний вплив і всесвітня повага? Яких ще знаків уваги вам бракувало?

Пригадуєте каяття президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, висловлене ним у березні 2022 року за неправильну оцінку готовності путінського режиму до вторгнення: «Моя оцінка полягала в тому, що Владімір Путін не захоче розплачуватись повним економічним, політичним та моральним розоренням своєї країни за своє імперське божевілля. Як й інші, я помилявся».

Штайнмаєр, колишня канцлерка Німеччини Анґела Меркель, французький президент Емманюель Макрон та інші західні політики вищої ліги були переконані, що залученість Росії до європейської економіки, активна торгівля з нею, рух капіталів стовідсотково гарантуватимуть добросусідську коекзистенцію. Що Москва відмовиться від агресивної політики, зокрема й щодо України та інших колишніх радянських республік, навіть якщо вони вибрали західний вектор розвитку. Так, усі ці ґранди західної політики помилилися. З’ясувалося, що від Росії можна очікувати найнеочікуваніших (перепрошую за тавтологію) у своїй прикрості дій.

Але повернімося до надії. Якщо спостерігати за ситуацією на полі бою, то складається враження, що жодним миром і не пахне, інтенсивність обстрілів й атак лише наростає. То звідки ж надія? Її породила миротворча гіперактивність американського президента Дональда Трампа. Він ще й місяця не пробув в овальному кабінеті, а вже встиг домовитися з Путіним про початок перемовин щодо завершення російсько-української війни, призначити відповідальних за процес, відправити делегацію до Саудівської Аравії, яка вже зустрілася з представниками Кремля, і навіть до чогось домовитися. Домовилися американці й росіяни поки що аж ніяк не щодо припинення вогню в Україні, а лише про відновлення дипломатичних взаємин as usual. А щодо України, то лише домовилися домовлятися. Але й це вже щось.

Як миротворчий процес піде далі? Важко спрогнозувати, оскільки нова американська адміністрація наробила купу помилок перед початком перемовин. Білий дім фактично відкрив усі свої козирі, залишивши собі мінімум простору для гри. То що залишилося в запасі – український суверенітет, наші території, наші життя? Росіяни ж чітко налаштовані на те, щоб не йти на жодні компроміси. Хоча, може, ми просто не в курсі, а Трамп тим часом приховав собі козирного туза в рукаві, а вдаваною наївністю змусив росіян втратити пильність. Так, це я так собі навіюю оптимізм. Але хочеться вірити, що ще не «всьо прапала» – як казала одна українська політикиня. Що ті безглузді й образливі Трампові заяви про Україну, Зеленського, Путіна тощо – це лише напускання туману, створення захисної завіси для проведення хитрого ходу.

У будь-якому разі Києву тепер доведеться пильно стежити, щоб за спиною в нього не було укладено підступного «договорняку», який би ігнорував українські інтереси. Водночас треба буде тісніше співпрацювати з європейськими партнерами, які тепер залишилися фактично єдиними союзниками, єдиною надією на те, що Україна не буде цілковито проковтнута Кремлем. У європейських столицях чимраз виразніше усвідомлюють: якщо Путіна не зупинити в Україні, то він обов’язково рушить далі на захід. І вже не просто усвідомлюють, а продумують реальні запобіжні заходи.