Скринька Пандори
IQ

Скринька Пандори

Закон про доступ до архівів КДБ може відволікти увагу суспільства від насущних проблем

Василь Расевич, 13 квітня 2015 4612 2

Не маю жодних заперечень проти «декомунізаційних» законів, прийнятих нещодавно у Верховній Раді України. Рано чи пізно українці мали б наважитися на остаточний розрив із комуністичним минулим: провести декомунізацію (а ще краще деідеологізацію) публічного простору, зняти гриф секретності зі всіх архівних документів радянської доби та розібратися зі своїми героями та антигероями. Все це так, якби не було тих горезвісних «але».

Сьогодні мова піде про Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Читаючи цей закон, розумієш, що він був би надзвичайно ефективним і дуже актуальним 1991 року. Саме він оприлюднив би таємну інформацію про співпрацю багатьох тогочасних державних діячів, громадських та політичних активістів і навіть багатьох опозиціонерів з радянськими спецслужбами. Тоді це могло б стати серйозною перепоною різноманітним «спецпроектам», які, на жаль, так легко влилися у новий управлінський апарат незалежної України. Прийняття такого закону перешкодило б старій радянській партійно-політичній номенклатурі миттєво змінити окрас і назватися новою національною елітою.

Крім того, володіючи компрометуючою інформацією на багатьох активістів та державних діячів, такі правонаступниці КДБ, як СБУ і, що гірше, ФСБ не могли б усі 23 роки незалежності впливати на майже всі гілки української влади й політики. Але що зробиш – час безповоротно втрачено. І тепер для суспільства найбільш важливою є інша таємна інформація. Передусім документація спецслужб часів правління Кучми і Януковича. А нас чомусь вперто тягнуть назад у ХХ століття, щоб вкотре спробувати відновити заднім числом «історичну та соціальну справедливість». Саме про це йдеться у преамбулі нового закону.

Саму преамбулу автори законопроекту написали у ліпших радянських традиціях. Це і твердження про те, що «краще розуміння новітньої історії може сприяти запобіганню конфліктів та ворожнечі», і навіть звинувачення у тому, що саме «закритість архівів стала однією з передумов анексії півострова Крим та конфлікту на території Донецької та Луганської областей». Так і хочеться сказати: так! Але закритість не тих архівів, про які йдеться в законі, а значно до нас ближчих. Тих, коли СБУ була, за висловом президента Порошенка, філією російської ФСБ. Але ініціатори законопроекту, певно, мали іншу, більш благородну мету – «сприяння налагодженню суспільного діалогу», «відновлення історичної та соціальної справедливості». Ну як же можна налагодити суспільний діалог, якщо до відповідальності треба призвати таких багатих і впливових людей сучасності, яким належать мільярдні статки, більшість медіа, та й зв’язки у них із теперішньою владою не дитячі?

Залишмо за межами цього викладу радянську риторику документа і спробуймо з’ясувати, в чому новизна й нагальність прийняття такого закону. На думку керівництва Українського інституту національної пам’яті (УІНП), настав найліпший час зробити загальнодоступними всі архіви радянських репресивних органів. Так, щодо відкриття архівів ні в кого нема жодних сумнівів. Але насторожила процедура і справжня «кампанійщина» довкола прийняття цього законопроекту. Особливо коли соціальними мережами прокотилася хвиля цинічних маніпуляцій та пересмикувань. Всіх, хто насмілився критикувати абсолютно сирий і в багатьох місцях неузгоджений з українським законодавством проект, іменували зрадниками, противниками відкриття архівів і… таємними агентами радянських та російських спецслужб, яким нібито є що приховувати. Погодьтеся, мало хто захоче викликати на себе вогонь розігрітої «громадськості» й наразитися на підозри у причетності до ворожих спецслужб.

Така «кампанійщина» свідчила або про відсутність у авторів законопроекту іншого, окрім радянського, досвіду, або вони хотіли щось дуже сильно приховати. Про спорідненість із радянськими та сучасними російськими підходами більше свідчить зміст інших «декомунізаційних»  законів, ніж цей «архівний». А от центральною «родзинкою» закону є положення про створення Галузевого державного архіву при УІНП. Ось це і є та «дрібниця», в якій сховався диявол. Бо так віртуозно пов’язати між собою справедливу вимогу доступу до архівів радянських репресивних органів зі створенням архівної імперії під керівництвом голови УІНП міг тільки Володимир В’ятрович.

Фактично, якщо цей закон підпишуть президент та голова парламенту, у безконтрольному володінні голови УІНП опиняться чотири мільйони справ, вміст яких може бути використаний для зведення персональних та політичних порахунків. Залишається незрозумілим, чому саме, щоб відкрити доступ до архівів спецслужб, всі ці документи потрібно перемістити до Києва і зосередити в одному місці? Вже навіть суто технічно процедура такого відбору та переміщення на роки позбавить доступу охочих отримати інформацію. Крім того, в Києві для нового велетенського архіву нема ні відповідних приміщень, ні персоналу; не передбачено і грошей у державному бюджеті України. То в чому ж нагальність такого закону і особливо створення гіперархіву під керівництвом УІНП? Чи не краще було б, і про це заявляє Спілка архівістів України, відкрити всі архіви, залишивши фонди у тих самих приміщеннях, де вони були досі? А гроші, потрібні на переміщення, витратити на якнайшвидше оцифрування справ і викладення їх в Інтернеті? Чи, може, тільки керівництво УІНП володіє тими непомильними властивостями й унікальними знаннями, що дозволять запанувати в країні повному суспільному мирові після відкриття спецархівів?

Якщо ініціатори законопроекту скажуть, що взорували на приклад польського Інституту національної пам’яті, то хотілося б нагадати, що ця інституція має багато таких функцій, якими не наділений УІНП. Так, у польському Інституті національної пам’яті працюють прокурори, які розслідують справи, що не мають терміну давності. Потім матеріали слідства передають до судів, які й виносять вироки у старих кримінальних справах. У «положенні» про УІНП  нічого схожого не бачимо. Польський Інститут національної пам’яті виконує ще одну важливу функцію – проводить люстрацію державних чиновників на предмет їхньої співпраці зі службою безпеки ПНР.

Польське люстраційне законодавство дозволило всім кандидатам на державну службу добровільно зізнатися у тому, чи співпрацювали вони будь-коли з комуністичними органами держбезпеки. Після такого зізнання по кожному персонально приймалося рішення. Якщо ж людина приховала таку інформацію, а працівники Інституту виявили ці факти, то цю особу негайно звільняли з посади із подальшою забороною працювати на державній службі. В українському випадку положення про люстрацію держслужбовців стосується виключно періоду президентства Віктора Януковича, а не часів радянського режиму. А отже, виникає питання, чим конкретно займатиметься УІНП і для чого йому зосереджувати під собою всі архіви? Для того, щоб досліджувати період комуністичних репресій, не обов’язково мати статус центрального органу виконавчої влади. А з точки зору історика було б навіть краще, якби дослідженнями займалися політично незаангажовані люди, тим більше – не обтяжені владними повноваженнями.

Звідси випливає, що у створенні Галузевого державного архіву (ГДА) при УІНП потреби немає. Бо створювати такий мегаархів нераціонально ні з точки зору державного замовлення, ні з огляду на потрібні для цього витрати. Хіба що керівництво Інституту хоче перевести цю скриньку Пандори в особисте ручне керування. Але суспільство у цьому аж ніяк не зацікавлене і має поставити страхові бар’єри. А для цього потрібно повністю реорганізувати УІНП. Щоб уникнути в майбутньому «партійного» керівництва ГДА, упередити можливі політичні впливи на УІНП, потрібно змінити «положення» про Інститут. Бо якщо раніше, без архіву, УІНП виглядав як дорога примха, яка не могла особливо нашкодити суспільству, то після прийняття вказаного закону його діяльність потрібно обов’язково поставити під громадський контроль. Це необхідно зробити вже тільки з огляду на польський досвід, коли один за одним навколо підозрюваних у співпраці вибухали політичні скандали. Одна справа президента Валенси чого варта!

Тому після підписання закону президентом України потрібно негайно змінити «положення» про УІНП.  Було б логічно, щоб голову УІНП більше не призначав прем’єр-міністр України, нехай навіть з подання міністра культури; а, наприклад, обирала Верховна Рада. Він не мав би безконтрольно зосереджувати у своїх руках абсолютну владу, призначаючи заступників та особисто підбираючи персонал для дослідницьких проектів. Це недопустимо, коли нема наглядової ради, яка мала б стежити за позапартійним та неполітичним характером діяльності установи. Для уникнення «партійності» у роботі УІНП потрібно було б, щоб Інститут оголошував відкритий конкурс для дослідження кожного окремого проекту. І перевага в цьому конкурсі має віддаватися професійним історикам із вже існуючих академічних установ, які інституційно не залежать від керівництва УІНП.

Тепер же, судячи з наукового доробку голови УІНП та деяких постійних співробітників, у його роботі проглядаються конкретні політичні симпатії  й навіть захоплення певними історичними формаціями. А тому, щоб не наламати дров та не скомпрометувати хороший задум, потрібно чітко прописати принципи і правила функціонування зміненого УІНП.

У законі чітко прописано функції та обов’язки розпорядників архівних фондів і права користувачів. Але, окрім положення, що користувач вважається «поінформованим» про правила користування ГДА, у тексті ніде не прописано, яким має бути покарання за порушення правил. Справа в тому, що необмежений доступ до персональних даних (за окремими винятками та якщо ви особисто не обмежили доступ на 25 років) може відкрити цікавим аматорам справжню скриньку Пандори, особливо якщо за це вони не будуть покарані.

Взагалі є зрозумілим і виправданим інтерес до цих архівних матеріалів у двох категорій людей – це професійні історики та родичі репресованих. Але, відповідно до положень закону, всі без винятку матеріали мають бути надані всім охочим, які напишуть заяву і пред’являть паспорт. Можна тільки уявити, скільки ласих на сенсацію дилетантів накинуться на архіви і скільки бруду має шанс вилитися у наш публічний простір. А що робити тим, хто навіть не підозрює, що в архіві КДБ є зібрані на нього компрометуючі матеріали? Я, наприклад, не маю ані найменшого бажання знати, хто з моїх студентських друзів був інформатором КДБ. І я так само не хочу, щоб хтось сторонній копирсався у моїй брудній білизні, читаючи ці доноси.

Крім того, на підставі різного роду інформації та заяв експертів виникає питання: наскільки взагалі можна довіряти тим препарованим архівам? За словами правозахисника Євгена Захарова, в архівах радянських спецслужб майже не залишилося важливих справ не те, що про агентуру, але навіть про дисидентів. Також загальновідомо, що надзвичайно важливі архівні документи і, напевно, не про діячів далекого минулого, вивіз зі собою до Москви генерал Голушко, який потім успішно очолив Службу зовнішньої розвідки РФ. Відомо й те, що тривалий час у галузевому архіві колишнього КДБ нищили важливі документи, «підчищали» справи. Отже, відсутність важливих і актуальних для нашого часу документів, «чистки» фондів, а можливо і фальшування не дадуть можливості людині-аматору зробити навіть найпростіші висновки, а не те що сприятимуть «відновленню національної пам’яті Українського народу».

І ще кілька слів про термінологію. Найбільше у документі професійного історика вражають слова про «відновлення національної пам’яті», «утвердження національної пам’яті» та інше. Справа в тому, що терміни «місця пам’яті», «політика пам’яті», «історична політика» та «національна пам’ять» мають чітке значення, і ними не можна довільно розкидатися, як це, наприклад, траплялося у радянські часи з абсолютно дурнуватими гаслами типу: «миру – мир», «пролетаріат – авангард робітничого класу» тощо. Так-от, пишучи у законі про «відновлення національної пам’яті», треба розуміти, що розробники законопроекту вважають, що колись вже існувала правильна національна пам’ять, але її зіпсували комуністи, і нам тільки й лишилося, що відновити старий канон. Насправді ж це дуже вульгарний та ненауковий підхід до визначення, що таке національна пам’ять. Чомусь здається, що законодавці не задумувалися над тим, що національна пам’ять – це місця пам’яті та історичні знання, які функціонують у колективній історичній свідомості на даний час. Отже, виглядає на те, що за наші уми хтось знову вирішив поборотися?

Підсумовуючи написане, можна припустити, що ажіотаж довкола «історичних» законів є відволікаючим маневром від надзвичайно важливих викликів і завдань, які стоять перед сучасним українським суспільством. По-перше, не існує жодної проблеми із відкриттям архівів старих радянських репресивних органів, як і нема практичної потреби створювати окремий мегаархів у Києві. Ажіотаж довкола цієї теми є не чим іншим, як спекуляцією з метою проведення політичної мобілізації легковірів та ласих на сенсації людей. По-друге, відчувається бажання підмінити потребу проведення люстрації чиновників, які тісно співпрацювали з режимом Януковича чи були його основою, псевдоісторичним шумом про події давно минулих днів. По-третє, відволікти політичні сили України від насущних проблем і переорієнтувати їх на далеке минуле. Задіяти ту ж саму технологію, яку вдалося реалізувати проти уряду Віктора Ющенка 2005 року. Ця технологія перетворила президента Ющенка на номінального президента, який погруз в історії і повністю усунувся від вирішення нагальних державних проблем. По-четверте, добре усвідомлюючи вибуховий потенціал історії ХХ ст. для сучасної української нації, у суспільство знову закидається теза про необхідність відновлення «історичної справедливості», що значною частиною громадян сприймається як спроба реваншу одного з учасників перегонів.

Уже стало певною закономірністю: як тільки в України з’являються реальні шанс і надія вирватися з пострадянського простору, знову несподівано з’являються сердобольні патріоти зі своєю скринькою Пандори, яка в нашому випадку називається історія.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 2

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Андрей Е. 20 квітня 2015, 09:32

    Боюсь, любой "перевоз" архивов из регионов в центр, в нынешних условиях выльется в их разграбление и превращение в орудие шантажа в борьбе за власть различных группировок. Выкрасть или выкупить "неудобные" документы для тех, кто не заинтересован в их обнародовании, будет куда проще в процессе "централизации", в условиях неибежного бардака, который это вызовет.
    А кто однозначно получит выгоду, это американские "друзья", которым очевидно удобнее и надежнее получить полный доступ ко всем архивам КГБ в Киеве, чем в регионах. С их подачи, скорее всего, проект и продвигается.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Йижачок 14 квітня 2015, 16:27

    Загальна ідея перегукується із статтею на Петрі з Мазепою)
    Але це цілеспрямоване стрибання на граблях вже стало настільки очевидною традицією владних груп, що українцям можна було б задуматись над "антиісторичним майданом".

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук