«Соняшники» Ван Гога прошу експонувати разом з його вухом

Так львівський художник Мирослав Ягода назвав свою картину. На ній зображено знамениті «Соняшники» Ван Гога, бюст самого Ван Гога у ореолі, очевидно посмертної, святості, та вухо, яке художник відрізав самому собі.

            До чого це все? Думаю, що невдовзі зрозумієте. Але все по порядку.

            На півдні Франції та Іспанії існував і подекуди все ж існує такий звичай – на кориді тореадор, вбивши бика, під рев захопленого натовпу відрізав його вухо як свідчення перемоги та тріумфу.

            Ми дивимося на дійства, подібні до кориди, з трибун чи навіть «людини розумної» та озброєної - тореро. Але бик, попри свою силу, є радше затравленою та перестрашеною твариною проти якої всі – і ревище на трибунах, і пікадори, і, зрештою, тореро.

            Такою ж затравленою і перестрашеною твариною відчув себе хворий і чужий всім Ван Гог. Добропорядне поспільство Арля і не розуміло, і розуміти не хотіло завжди бомжуватого, а то й п’яного, Вінсента. Це потім вони почали молитися на нього та заробляти на ньому гроші.

            Внутрішня депресія, самотність, повне нерозуміння довели художника до відчаю. І він у своєму безумстві відважився на безпрецедентне самоприниження – майже відрізав бритвою своє вухо, щоб кинути його юрбі  корчмарів, власників нічліжок, святошам, містечковим патріоткам та святошам, а також місцевим проституткам, міським радцям та філістерам.

            Це був так і досі не відчитаний протест людини проти байдужості дрібничкового суспільства.

            Але до чого це все? Що за літературні надмірності, скажете ви. Не хочу проводити прямої аналогії, але нічого не змінилося. Провінція і далі залишається провінцією – і однією з її визначальних рис є скорботна байдужість («скорбное безчувствие» - за Сокуровим – не все перекладеш з мови на мову) до людей з іншою психологічною конституцією, ніж конституція провінційних носорогів.

            Так от – у пориві піклування про народ, вибачте, - націю – було прийняте рішення про оплату за художні майстерні виходячи з того, що їх прирівняли до приватних підприємців. Що поставило частину Богу душу винних мистців поза межею виживання. Ну який з Мирослава Ягоди підприємець?

            Художника, поет та драматург – так. Але не підприємець. Що означає, що Мирослав Ягода не мав, не має і мати не буде жодних посутніх коштів. Дай Бог, щоб виживав.

Експертів з депутатського корпусу прошу не переобтяжувати себе вивченням доробку Ягоди. Як це було, коли «вивчали» навіщо українському народу потрібен Український католицький університет. Їм його мистецтво явно не сподобається. Свого часу відомий експерт у мистецьких справах Адольф Гітлер влаштував виставку таких художників, як Мирослав Ягода, назвавши її виставкою дегенеративного мистецтва. Сьогодні ганьблені там мистці є гордістю всіх музеїв сучасного мистецтва. Гадаю, що виходячи з політичних та естетичних смаків сьогоднішніх мейнстрімових ідеологів Львівської міської ради, вони теж будуть готові каменувати і Ягоду і його мистецтво. Тому підійдіть до нього просто як до людини.

Хоча його роботи вже є і у музеях та колекціях Угорщини, Австрії, Польщі і навіть Львова. Його драми перекладені – в тім і на екзотичну угорську мову. І вони ставились – і у Львові і за кордоном. І будуть ставитися, і будуть експонуватися.

Але я про людину. Про Мирослава Ягоду – художника, який, без жодних перебільшень, поставив на кін усе, що мав. Все своє життя. Я не знаю у Львові, тай не тільки, іншого мистця, який не за славу, не за гроші кинув під ноги мистецтва, як він його розуміє, своє життя. І це ніяка не метафора – це жах життя.

Все що має – це те, що творить. Ні родини, ні хатини. Вже і з здоровям не так добре, як би могло бути. Живе, де творить вже чверть століття, – у підвалі, який і є його майстернею.

А тепер захисники народу забирають і це. Бо він банкрут. Його мистецтво – не гламур. Не зелені-потічки-карпати. Не вихиляси-випинання.

Так направду, то воно настільки болюче, що у помешканнях, особливо де є діти, йому не місце. Місце роботам Ягоди саме в музеях, де ми буваємо не часто.

Але я не про те. Я про те підземелля, де він ховає і свої, і наші болі – про підземелля, де він живе.

А тому апелюю до милості тих, хто ще зберігає хоч крихту тверезості. Не можна ж стригти всіх під один гребінець.

Свого часу, рік тому, і міський голова Андрій Садовий, і тодішній виконком спромоглися на, як на мене, великий чин – вирішили житлове питання гордості Львова, чудесної людини і блискучого піаніста Йожефа Єрменя. Багато попередніх міських голів не спромоглося і на крихту того. Упереджуючи дрібничкові закиди одразу повідомляю, що не є ні в яких укладах ні з міською ВО Свобода, яка складає більшість у міській раді, ні з міським головою.

Я лише у переддень Великого Чину Жертви прошу і міського голову, і тверезі депутатські голови не доводити ситуацію до крайності. Прошу навіть не про покращення життя художника Мирослава Ягоди вже вчора – залиште все так, як є.

Знаю, робити добро важко, то хоч не помножуйте зла. Щоб ми потім…