Свідок українських поразок

У Москві видано збірку публіцистики Симона Петлюри. Ющенко ж в ці самі дні повторює Петлюрову долю.

Відомий усім комсомольцям пізнього СРСР Віктор Іванович Мироненко (останній перший секретар ЦК ВЛКСМ), який нині працює в Інституті Європи РАН, придумав цікаву книжкову серію «Библиотека украинской мысли» - українські соціально-політичні мислителі в перекладі російською мовою для російського читача. Адже це та частина української спадщини, про що ніхто з сучасних російських інтелектуалів не знає і навіть гадки не має.

Подібна серія дуже важлива для іміджу України в Росії, як гуманітарно та науково розвинутої країни. Тож до цієї справи з України охоче підключилися п. Мирослав Попович та п. Ярослав Грицак. Редколегія серії: Олександр Лебедєв (голова), Руслан Грінберг (заступник голови), Ярослав Грицак, Віктор Мироненко, Мирослав Попович, Дмитро Фурман. Переклад «петлюрівського» тому - Галина Лісна.

Перший том цієї серії, що вийшов минулого року, складався з історичних есеїв Івана Лисяка-Рудницького. Як нещодавно з'ясувалося (про це розповіла його удова, що й донині живе в Канаді), сам Лисяк-Рудницький мріяв про видання своїх нарисів у Росії російською мовою, але тоді, у 1970-х роках, це були лише нездійснені мрії. Наступні томи будуть представляти творчість Михайла Драгоманова (у 2-х книгах), Дмитра Донцова, В'ячеслава Липинського, Володимира Винниченка, учасників Кирило-Мефодіївського братства, представників «Розстріляного Відродження», дисидентів 1950-1960-х років та інших.

Другий том, що щойно з'явився друком, складається з нарисів, статей, меморандумів, листів Симона Петлюри (деякі тексти друкуються вперше - з архівних рукописів) і представляє три етапи його життєвої, політичної та інтелектуальної еволюції. Спочатку, до революції, - це журналіст, який пише про культуру, театр, книжки та українське національне відродження. Потім, під час революції та громадянської війни, - це голова Директорії та головний отаман, який воює, створює державу, а потім цю державу програє. Ще пізніше, по закінченні громадянської війни, - це емігрант, об'єкт полювання радянських спецслужб, який уважно стежить за становленням соціалістичної України та намагається зорганізувати українську еміграцію на боротьбу.

Петлюра не був видатним політичним теоретиком, але його публіцистика та інші документи - надзвичайно захопливе читання для усіх, кому цікава історія України, для всіх, хто хоче зрозуміти закономірності українських революцій та українських поразок.

Ця книга може бути цікавою не лише історикам та політологам, а й співробітникам МЗС України та інших установ, що займаються формуванням та просуванням позитивного іміджу країни за кордоном, як приклад розкрутки України, української інтелектуальної культури назовні.

Але, судячи з усього, цим поважним людям ніколи займатися подібними дурницями...

Post Scriptum

Поки я писав про Петлюру, який Симон, інший Петлюра, сучасний, який Ющенко, повів себе майже так само неперспективно, як свого часу голова Директорії. Особливо гостро я це відчув днями в Криму, де довелося кілька днів спілкуватися з досить радикальною і в цілому українофобською місцевою інтелектуальною публікою. Це коли про Україну говорять люди з Центральної чи Західної України, все ОК, яким би не був стан українських справ. Україна може бути і сіра, і вбога, і нежиттєздатна, і хаотична, і бардачна. Але для них Україна - мати, тож батьків не обирають. А для кримчан Україна - мачуха. І Росія - теж, насправді, мачуха. І Туреччина - мачуха тим більше. Тому в Криму відбувається конкуренція мачух: для того, аби Україні виглядати в очах місцевого населення перспективно та респектабельно, необхідно мати чимало переваг та конкурентоздатностей. Причому конкурувати доводиться не лише з образом Росії, а й з фінансовими можливостями, які мають «профессиональные соотечественники». Інакше кажучи, Україна, українська ідея, українська ідентичність в очах кримчан мають бути такими, аби за ними відчувалася «духовна очевидність» держави, її серйозність, невипадковість, перспективність. Щоби вони знали, відчували і вірили: Україна - то всерйоз і надовго.

Тому в день після заяви Ющенка про черговий розпуск Верховної Ради індекс української привабливості в Криму, і без того проблемний, зменшився катастрофічно. І це на тлі прем'єри фільму про адмірала Колчака - про «Россию, которую мы потеряли». Я ще не дивився, але казали, там десь є епізод про те, що «украинский полк предал» чи щось подібне (ну, а що можуть ще робити українці в таких фільмах, як не «подло предавать» «жертвенных русских людей»).

Як кажуть, за моє жито...

Такі от враження од Петлюри, Ющенка, Криму, «профессиональных соотечественников» та Колчака.

Інших, к вєлікому пріскорбію, немає.

Петлюра Симон. Главный атаман. В плену несбыточных надежд / Под ред. М. Поповича, В. Мироненко. М.; СПб.: Летний сад, 2008. 479 с. Тираж 2 000.