Тільки в мене так?

Має бути соромно ходити в кіно/кафе/бар, коли в країні де-факто війна, гинуть наші люди і просто - люди, котрі не добігли до підвалу. Особливо - діти: замовляючи нове пиво замість уже випитого, знай - десь сепарська бомба накрила дитину. Може, навіть у той час, коли ти на фоні музичного кліпу на екрані з вимкненим звуком зробив ковток, закусивши ковбасками гриль.

Тільки в мене так? Не думаю. Хоча... коли на Майдані вбивали, на Оболоні була дискотека. За Майданом було зовсім інше, принципово, навіть із натяжкою мирне життя. Більшість співгромадян досі сприймає війну, як "кіно по телевізору".

Але. Перш, ніж отак заганятися - цілком справедливо, до речі! - згадайте хоча б день свого весілля. Воно напевне було до війни. У багатьох - задовго. Сто процентів була субота. І в той час, коли ви, щасливі, проводили офіційну першу шлюбну ніч, у вашому місті, або - не в вашому місті український мент-підарас катував у відділку затриманого ні за що чоловіка. Хоча б один такий випадок відбувався - і відбувається - щодня в Україні. Менти підвішують затриманого на дибу, встромляють йому кийок у анальний отвір, мочаться на нього. Часто - для забави. А затриманих жінок вони гвалтують. І це було задовго до війни в Україні. Ви не знали цього? Ви не думали про це? Тим не менше, знання не заважали вам цілуватися під крики "Гірко".

Бог із ним, із весіллям. В Україні щодня, починаючи хоча б від 25 серпня 1991 року, люди гинули насильницькою смертю. Вони не хотіли помирати. Але їх убили. Менти. Бандити. Наркомани. П`яні чоловіки з ножами. Їх збивали на дорогах мажори і прокурори з депутатами. За це вони покарані не були. Про щось писали. Про щось - ні. Але як не в Україні, то на планеті Земля кожен день когось убивають. Нема дня, щоб землянин не загинув від ворожої руки.

Чому ж зараз, коли війна, ми - не всі, але частина нас - рефлексує: ось нині ми на пиві, а пацани - на передовій. Ми в сауні, а наші бійці - в болоті, нема, де помитися. У нас шопінг, а у пацанів - форма не відповідає артикулам. Війна для нас - дикість. Та, українці, коли синок чи доця народного депутата або іншого гандона збиває дітей на хіднику й тікає, це не менша дикість. За злочини, скоєні до війни проти нас, так само ніхто не покараний. І не буде. Так чим же ті злочини відрізняються від нинішніх? Масовістю? Але зберіть докупи людей, забитих ментами, вбитих мажорами, доведених до смерті некомпетентними лікарями або іншими, хто не годен приймати рішень. Лише менти-садисти за останні чверть століття винищили тисячі українців. Не кацапські менти. Українські громадяни. Ті, які вбивали Ірину Крашкову у Врадіївці. Хіба це не таке саме знищення мирних людей, як під час війни? Та депутати, прокурори, мажори і лягаві давно оголосили Україні навіть не гібридну війну - джихад.

Якщо прийняти все це, не лише Україна - весь світ щодня повинен носити жалобу. Світ носить жалобу? Маю на увазі - цивілізований, не кацапський? Отож. Тому попустіться. Хай вас не напружує, що ви - в кафе, а вони - на передовій. Ви розумієте, для чого вони там. І маєте їх поважати. Вони... не завжди, але теж розуміють, чому ви не поруч, із автоматом.