Тролейбус №9

Розповідь про те, що сталось зі мною 17 квітня 2010 року, можна починати по-різному. Можна так: 17 квітня в місті-герої Одеса я їздив звичайним собі тролейбусом №9. Або так: коли я закінчив читати свої тексти, у тролейбусі №9 розпочався концерт гурту «Русичі». Або так: з власної волі 17 квітня я провів в одеському тролейбусі №9. Тобто, ні, трохи не так: я мав творчий вечір у звичайному одеському тролейбусі №9. Варіацій з початком може бути скільки завгодно багато, але факт залишається фактом: 17 квітня в Одесі сталося щось надзвичайно цікаве.

Я ніколи не переоцінював роль гепенінгу в сучасній культурі і не надто охоче погоджувався на експерименти. З якихось внутрішніх причин мені часом важко витримувати тиск публічного. Але пропозиція виступити у тролейбусі №9 мене, м’яко кажучи, заінтригувала. Я тоді собі подумав: чудово, зберуться небайдужі люди, весело покатаємось, почитаємо, посміємось…

Але я був неуважний. Лише по приїзді до Одеси з’ясувалось, що література собі літературою, а тролейбус жовтого, стереотипно божевільного кольору, курсуватиме за звичним маршрутом, а акція має назву «Тролейбус №9. Акція втручання мистецтва в публічний транспорт». Тобто слухачами твоїми стануть не підготовлені, а звичайні одеські громадяни, які їздять у ньому щодня.

Багато говорено про роль і місце культури в житті людей взагалі та роль і місце української культури в Україні зокрема. Але музично-літературний фестиваль у тролейбусі №9 на цілий квітневий день став моделлю взаємодії та співіснування української культури в геть далекому суспільному середовищі. Захопливість цієї акції полягала в повній непрогнозованості. Експериментальний мистецький сюжет накладався на інтригуючу суспільну матрицю. Тут зустрілись і «дві України», і пенсіонери з молоддю, і «одеська» ідентичність з українською, і реальність зі стереотипом, і облізле постсовєтське міщанство із задерикуватою молодістю. Але незмінними були дві речі – дії водійки тролейбусу та чітка праця контролерки.

Митець нарешті виліз зі своєї зручної оболонки у реальність – чужу і попервах непривітну. Я передусім кажу про власні враження. Читати у тролейбусі пекельно важко. Машина підстрибує на одеській бруківці, тремтять друковані аркуші в руках, зависає апарат від перепаду струму, а ти читаєш. Читаєш у мікрофон щось таке, що тут таке мусить бути сприйняте або ні, зрозуміле або мертве. Ба більше, організатори сподівались, мабуть, передусім на ефект культуртреґерський, щоб митець шокував, вибив зі звичної колії обивателя, показав, мовляв тут, в окремо взятому тролейбусі існує культура, про яку всі ви, пасажири тролейбусу №9, навіть не здогадуєтесь. Культура не необандерівців, яких якнайшвидше варто загнати у схрон, а культура відкрита і привітна, яка робиться тут і тепер.

Люди, які від’їздили повну восьмигодинну програму, розповідали, як змінювались настрої пасажирів. Непідготовлений і подекуди незадоволений слухач – ні, навіть не так, слухач-інопланетянин – за якісь лічені хвилини лагіднішав і відкривався до сприйняття. Раптом виявилось, що тролейбус із багатьма пасажирами сприймається як певний мало не сакральний простір, а не звичайний транспортний засіб для переміщення від пункту А до В. «Як таке можливе у тролейбусі?!» – читалось на переляканих обличчях. Однак були й такі, що почали намотувати кола разом із тролейбусом, купуючи собі звичайний тролейбусний квиток за одну гривню.

На вікнах висіли знімки фотохудожників, на які перший-ліпший одеський гопник із дволітрівкою пива в руці міг безпосередньо відреагувати. Співали українські народні пісні у фанковій обробці, у такт яким махали бабусі із ветеранськими колодками на грудях. Брати Капранови читались сороміцькі вірші та лімерики, які, виявляється, здатні розвеселити і їх – байдужих і круто поламаних жорстокими дев’яностими сьогоднішніх шістдесятирічних.

Одне слово, акція не просто вийшла вдалою і корисною. Жовтий тролейбус №9 виконав свою експериментальну місію навіть трохи краще, ніж від нього сподівались, бо спрацював в обидва боки. Українська культура також зрозуміла, що непробивних стін не існує. Навіть тих, що десятиліттями засіли в головах.

Подейкують, наступного дня, 18 квітня, одесити на Ришельєвській, Канатній, Куликовому Полі і 25 Чапаєвської дивізії спеціально вишукували «веселий тролейбус». Не дивно, адже до доброго звикаєш.