«ТРОє і одна»

Книга «ТРОє і одна» ‒ це сентиментальний роман про переосмислення життя від сучасної української письменниці Ірен Роздобудько. Колись Аделіна Василівна була неймовірно привабливою панянкою, але вона цього не помічала. Жінка постійно шукала в собі недоліки й мала багато комплексів, однак взявши стару світлину до рук, героїня усвідомила: вона була прекрасною. З фотокартки на Аделіну дивилася вродлива дівчина, і героїня занурилася в спогади про юність. Зараз жінці шістдесят пʼять: вона має сина й онука, встигла побачити світ і досягти успіху, але дещо її турбує. Минуле огортає Аделіну Василівну міцними обіймами, хоч жінка й переконана: озиратися назад ‒ шлях до внутрішнього краху.

Книга готується до друку у видавництві Vivat. Замовити книгу можна за посиланням.

***

Розділ Ніколаєнко, Вован

‒ Отже, навіщо ви, Володимире Івановичу, вчинили дебош на зупинці?

Ніколаєнко похмуро зиркнув на начальника відділку Іллю Петровича Кононенка. Той стояв біля дверей і з благоговінням дивився на Єроніма Павловича, який власною персоною завітав до відділку, щоб внести заставу. Розмір застави, судячи з усього, мав бути чималим, заразом із пригощанням товариша Кононенка в місцевому ресторані.

Єронім Павлович сів навпроти увʼязненого, відкинувся на стільці й кивнув начальнику:

‒ Можеш іти, Петровичу. Я сам усе зʼясую.

Начальник, козирнувши, вийшов.

Кілька секунд Ніколаєнко та Єронім Павлович просиділи в тиші, мовчки позираючи один на одного.

‒ Ну що, Вован, давно не бачилися, ‒ промовив Єронім. ‒ Не приходиш, не дзвониш…

Ніколаєнко потер долоню об долоню. Вони в нього завжди горіли ‒ наслідки псоріазу. Власне, псоріаз не буває колишнім, він може лише підло дрімати десь усередині й вилізати назовні в найневигідніших ситуаціях. Скажімо, під час важливої зустрічі. Або, за іронією долі, коли до тебе приходить жінка, якій хочеш сподобатися. В обох випадках половина уваги перемикається на цей підлий свербіж. І треба ковтати пігулки.

Ніколаєнко налив у запилену склянку каламутну воду з доісторичної карафи, проковтнув пігулку під пильним поглядом товариша.

‒ Це в тебе на нервовому ґрунті, ‒ співчутливо сказав той. ‒ Спробуй «Біфрен». Це ‒ від нервів.

‒ Усе відносно… ‒ пробурмотів Ніколаєнко.

‒ Перепрошую: відносно чого?

‒ Слово «відносно» означає, що щось визначається, порівнюється чи заперечується відносно чогось.

‒ Вибачай, старий, за смур, ‒ гмикнув Єронім, ‒ але все відносно лише до одного ‒ смерті. Тільки смерть ‒ беззаперечна істина, відносно до якої існують складники життя. Усе інше ‒ тимчасові явища. Уся життєва метушня відносна лише щодо смерті. І лише тоді має значення. І, до речі, сенс.

‒ Знаючи про кінцевий результат, краще усвідомлюєш безкінечність. Якої, власне, теж не існує для окремо взятої особистості. Така от петрушка, старий. Краще про це не думати.

Ніколаєнко посміхнувся, озирнувся на двері, дістав із кишені пачку цигарок.

Єронім простягнув запальничку, клацнув нею, піклуючись про відстань вогню між кінчиком цигарки та обличчям співрозмовника.

‒ Випʼємо? Маю бурбон.

Ніколаєнко схвально кивнув.

Єронім Павлович зиркнув на двері, дістав із кейса заздалегідь відкорковану пляшку, поставив на стіл обшарпаний електрочайник і пачку заварки на випадок, якщо сюди зазирне Ілля Петрович, почувши бенкет. Розлив по склянках бурбон, заховав пляшку.

‒ Ну, за зустріч, старий!

Вони цокнулися, випили. Єронім дістав із кейса ніж і лимон, нарізав його, підсунув до Ніколаєнка.

‒ Отже, про дебош, ‒ сказав він. ‒ Вони вже склали протокол? Потерпілий підписав?

‒ Потерпілий? Ти ж сам прекрасно знаєш, хто він є! Минулого року збив хлопця-атошника на дорозі ‒ і нічого, відмазали.

‒ Сказав би мені. Я б знайшов спосіб розібратися.

‒ Я й сам знаю, як із такими розбиратися. То погань.

‒ А ти, типу, Робін Гуд? Давно до паспорта заглядав?

‒ А ти?

Єронім насупився. Ну так, Вован здається років на десяток молодшим за нього, сухоребрий, мов хорт, з кучмою майже не сивого волосся. Як тільки зберігся при такому способі життя?

‒ Давай без зустрічних запитань, ‒ поморщився Єронім Павлович. ‒ Кажи, що там між вами відбулося, та й покінчимо з усім цим. Нехай перепишуть свою цидулу. Про заставу я вже домовився.

‒ Я сам можу заплатити, ‒ буркнув Ніколаєнко. ‒ Гадаю, тобі просто в кайф зі мною порозмовляти в нетрадиційних умовах.

‒ Не приховуватиму, це так, ‒ кивнув Єронім Павлович. ‒ Памʼятаєш, як ми з тобою полюбляли пофілософствувати на різні теми. Тепер на те часу немає. Хіба що ось так, у відділку. Романтика!

‒ Яка тут романтика? Та й про що гомоніти?! ‒ іронічно посміхнувся Ніколаєнко.

‒ Ну от, наприклад, кажуть, що Лінка у свою стару хату повернулася. Не цікаво?

‒ Не цікаво, ‒ кивнув Вован і підсунув свою склянку: ‒ Давай, старий, ще по пʼять крапель ‒ і клич начальника. Додому хочеться.

…Назад їхав тією ж маршруткою, на зупинці якої побився. За каламутним склом пролітали сірі провулки й дерева, сповнені останнього подиху життя. Ще місяць ‒ і вони стануть голими, обскубаними вітром і дощами. Як він.

Проте навесні все піде по новому колу, їхній життєвий цикл поновиться, а під зашкарублими стулками бруньок завирує одвічний процес відродження. Він давно почувався зашкарублою брунькою, не придатною вистрілити бодай одним зеленим пагінчиком, відпрацьованим природою матеріалом.

Сині тіні пасажирів маршрутки говорили про те саме: про втому, бажання виспатися, нереалізовані сподівання, тривожні спогади. Спостерігаючи за людьми, він часто думав про те, що вони проживають свій відведений на життя час так, ніби він у них запасний, а невдовзі має настати інший ‒ веселий, сповнений реалізованих мрій. А цей можна прожити нашвидкуруч, без радості, з насупленими бровами й одвічною маскою незадоволення. Погодою. Обставинами. Гаманцем. Зовнішністю. І ще бозна-чим, щоб виправдати свою присутність у часі та просторі.

Були часи, коли радість розпирала його, хіба горлом не лізла ‒ безпідставна радість, що змушувала кров вирувати втричі швидше, а мозок ‒ працювати й видавати тисячі ідей на хвилину. Моторчик від цього вже заіржавілого механізму залишився, ключик загубився. Давно…

За вікнами маршрутки засвітилися ліхтарі, замерехтіли вогні району, а отже, хвилин за десять він буде вдома. Ніколаєнко вийшов із маршрутки, кинувши оком на тих, хто їхав далі. У сутінках, що вже спустилися на землю, фігури здавалися виліпленими з синього воску. Ніколаєнко здригнувся й вискочив на повітря, що надвечір стало по-осінньому непривітним. У шлунку хлюпалися пів склянки бурбону й натякали на те, що варто було б десь перекусити.

Додому не пішов. Засів у кавʼярні неподалік від свого будинку.

Він любив цю кавʼярню ‒ «Шах і Мат». Широкі чорно-білі плитки кахляної підлоги утворювали ефект шахової дошки, над білими столиками тьмяно світилися пурпурові лампадки. Офіціанти в темно-пурпурових брюках і білих сорочках із червоними метеликами завжди рухалися безгучно й говорили стишеними голосами.

Ніколаєнко був тут завсідником, адже готувати не вмів, не любив і взагалі їв «через раз». Замовляв «як завжди» ‒ офіціанти чудово розуміли, що входить до складу його меню на сніданок, обід чи вечерю. До того ж тут працювала його тимчасова пасія Люся, дівчина двадцяти трьох років, що закінчувала театральне училище й щоразу поставала перед ним у новому образі. Коли її зміна закінчувалася пізно, вона приходила до нього переночувати. Він навіть розмірковував, чи не залишити її в себе довше, як залишають знайдену біля підʼїзду кішку.

Щоразу вона віталася з ним, перебуваючи в тій чи іншій ролі, залежно від того, який серіал вони дивилися разом, відточувала на ньому, так би мовити, свої акторські здібності. За фразою й настроєм він мав угадати, що то за роль.

Сьогодні Люся була не в гуморі.

‒ Відрубати вам голову одразу?

‒ Мейзі Вільямс? ‒ сказав Ніколаєнко.

Люся задоволено кивнула.

‒ Арʼя Старк!

Ніколаєнко іронічно гмикнув.

‒ Дві номінації на «Еммі» та сім на Гільдії акторів США. Дебютувала в чотирнадцять.

‒ Я тебе ненавиджу, ‒ сказала Люся.

‒ Я тебе теж люблю, ‒ кивнув він.

На тому й розійшлися. Люся побігла виконувати замовлення.

Він привчив її говорити коротко, без зайвих слів. Привчав досить довго, адже всі вони нині полюбляють теревенити «аби про що». Давав книжки. Показував фільми. Відробляв на ній «ефект Пігмаліона» по повній. Учив наголосів, вислуховував монологи, відпрацьовував рухи. І ніколи нічого не обіцяв. Крім, звісно, вранішньої кави.

Покінчивши з відбивною, він кивнув Люсі, яка спостерігала за ним з-за стійки шинквасу. Вона зрозуміла, увімкнула музику. У кавʼярні залунала одна з його улюблених мелодій ‒ «Богема» Шарля Азнавура. Яка розумна все ж таки дівчинка, просто якась собачка Павлова, яку він сам видресирував! Він хотів почути саме це.

Ніколаєнко всміхнувся, дістаючи сигарету.

Люся налила рівно пʼятдесят грамів коньяку й попрямувала до нього граційною ходою. Її сумнівну красу підкреслювала безсумнівна елегантність рухів. На якусь мить виникла думка-голка: «Чому?..». Чому він не може закохатися надовго? Через різницю у віці? Але ж були й інші…

«Тому, що…» ‒ сказав собі Ніколаєнко, залпом випив коньяк, кинув гроші на стіл і, не обертаючись, вийшов у сутінки…

…Вона була наче купа скриньок, що заховані одна в одну: попередня ‒ більша за наступну. І так до безкінечності… Він хотів відкрити їх усі одразу! Але нічого не виходило: стулки були щільно припасовані одна до одної! Доводилося ламати голову над десятою й покірно чекати, коли сама собою відкриється наступна. Це виснажувало, як океан виснажує плавця, який уявляє, що плаває в ставку, де ось-ось завидніється берег. І тоне…

…Нецікаво, старий.

Уже нецікаво…